Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 46)
Знамено головного з вирішення проблем у Чорнобилі перейшло від Бориса Щербини до Івана Силаева, сивочолого 55-річного заступника Голови Ради Міністрів СРСР, а згодом — очільника Ради Міністрів РРФСР, який разом із Борисом Єльциним буде боронити російський парламент від заколотників в серпні 1991 року. Четвертого травня спокійний, упевнений і працьовитий Силаев змінив Щербину як тимчасовий очільник урядової комісії. Та якщо високопосадовців на кшталт Бориса Щербини тасувати могли, з ученими було складніше. Силаев гостро потребував наукових рекомендацій і хотів бачити поруч Валерія Легасова — вченого попросили повернутися в Чорнобиль після кількох годин, проведених ним у столиці.
Іван Силаев прагнув знизити ймовірність нового вибуху, відкачавши з нижніх рівнів 4-го енергоблока радіоактивну воду — жахливе нагадування про перший день катастрофи, коли оператори закачували воду в реактор, сподіваючись уберегти його від руйнування, яке вже відбулося. На лінію вогню знову викликали пожежників — цього разу з метою використання їхнього обладнання при відкачуванні води з підреакторних приміщень. Усього під реактором було близько 20 000 тонн радіоактивної води, яка стрімко нагрівалася. Учені підтримали цей захід. «Ми боялися, що туди проникне частина розпаленого палива, унаслідок чого утвориться така кількість пари, яка спричинить додаткову радіоактивність зовні», — пригадував Валерій Легасов.
Єдиний спосіб виконати завдання — пройти в підтоплені підземні коридори і відкрити клапани. «Дістатися до басейнів-барботерів було непросто, адже коридори були заповнені водою від моменту, коли вони намагалися охолодити цією водою реактор, — пояснював Легасов. — І рівень води, і її радіоактивність були високими: на певних проміжках і в певних місцях рівень радіоактивності води сягав 1 кюрі на літр». Самогубна місія, і Силаев прекрасно це усвідомлював. Саме тоді він вирішив урятувати ситуацію, запровадивши капіталістичні стимули: після схвалення політичної верхівки в Москві він почав заохочувати тих, які погодилися виконати небезпечну роботу, грошима та винагородою, що включала автомобілі і квартири для них та їхніх сімей.
Спустилися оператори атомної станції, які були добре ознайомлені з її плануванням. Команда із трьох інженерів у гідрокостюмах дісталася затоплених засувок басейнів-барботерів, відкривши їх і випустивши забруднену воду в спеціальні камери, звідки її могли викачати пожежники. Пізніше Валерій Легасов описував змішані почуття учасника операції, коли під час публічних зборів йому вручили грошову компенсацію. «Я побачив обличчя чоловіка, який, з одного боку, пишався тим, що виконав це складне завдання за складних умов, — згадував Легасов. — Однак, з другого, можна було помітити, що він зім’яв ту пачку грошей не як нагороду: одне слово, йому було незручно відмовлятися від грошей, але водночас сама грошова винагорода приносила йому мало задоволення, адже насправді — і особливо тоді — люди боролися з аварією, не шкодуючи сил, докладаючи останніх зусиль. Вони робили все можливе, не думаючи про стимули — матеріальні чи моральні». Всі троє інженерів-водолазів вижили. Один з них, Олексій Ананенко, згадував, що гроші, які їм дали, були смішні — можливо 80 карбованців. Улітку 2019 року, після виходу британсько-американського телесеріалу про Чорнобиль, де був показаний їхній подвиг, Олексій Ананенко, Валерій Беспалов і Борис Баранов (посмертно) були нагороджені найвищою державною відзнакою — званням Героя України.
Тепер, коли вода з-під реактора витікала, імовірність парового вибуху в 4-му енергоблоці значно знизилася. Проте загроза Китайського синдрому — радіоактивного отруєння ґрунтових вод — нікуди не зникла. Радіоактивна вода могла потрапити в басейн Дніпра, потім — у Чорне море, а звідти в Середземне і, нарешті, в Атлантичний та інші океани. Усе це стало би втіленням біблійного пророцтва про зорю «Полин», яка зірвалася з неба на третину світових річок, зробивши їх гіркими, тобто отруєними. Учені прагнули втримати радіоактивність подалі від ґрунтових вод, однак не могли дійти консенсусу в тому, як це зробити.
На думку Валерія Легасова, головну загрозу становила радіоактивна вода, викачана з підреакторних приміщень, яка могла знову повернутись у ґрунт, якщо б про неї не потурбувалися. Легасов наполягав на встановленні фільтрів для її очищення, що й було зроблено. Четвертого травня військові почали підвищувати береги Прип’яті та інших річок, посипаючи їх хімічним розчином, який би перешкоджав потраплянню радіоактивних частинок, змитих дощем, у річкову систему. Це стало початком тривалого і трудомісткого процесу.
Академік Євгеній Веліхов, один із колег Легасова, який прибув у Чорнобиль на початку травня, висловлював іншу точку зору: на думку Веліхова, головна загроза полягала в тому, що перегрітий реактор міг пропалити собі шлях до ґрунтових вод. Веліхов запропонував спочатку заморозити ґрунт під реактором, щоб охолодити його, а потім збудувати платформу під фундаментом реактора, щоб запобігти забрудненню ґрунтових вод. Вони почали втілювати в життя і цей план також. Оскільки Легасов і Веліхов були не в згоді між собою, Силаев, новий очільник урядової комісії, вирішив не ризикувати: він прислухався до рекомендацій обох академіків.
В Іванкові, новому штабі урядової комісії, Легасов і Веліхов працювали в одній кімнаті, однак тим усе й обмежувалося, — вони були не просто колегами, а суперниками. Валерій Легасов, перший заступник директора Інституту і хімік за фахом, стояв рангом вище, ніж Веліхов — фізик, який спеціалізувався на термоядерних реакціях, і був одним із багатьох звичайних заступників директора Інституту. Хоча водночас Веліхов, усього на рік старший за Легасова, став повноправним членом Академії наук СРСР на сім років раніше, ніж його конкурент, 1978 року був обраний на посаду віцепрезидента АН, а 1979-го на честь Веліхова назвали астероїд, а 1985-го він був удостоєний найвищої державної нагороди — звання Героя Соціалістичної Праці. Та навіть незважаючи на те, що з цією нагородою Легасова продовжували ігнорувати, як виявилося тепер, без нього влада справитися не могла. Хоча сам Валерій Олексійович вважав, що Іван Силаев відкликав його з Москви задля урівноваження впливу Веліхова.
За словами ж Євгенія Веліхова, його направили в Чорнобиль майже випадково на четвертий день після аварії. Він брав участь в одному з перших засідань групи Політбюро, очолюваної Миколою Рижковим, яка збиралася в Москві практично щоденно, щоб координувати діяльність міністерств і відомств СРСР, що займалися проблемою чорнобильської катастрофи. На одній з перших нарад групи Рижкова Веліхов побував, щоб передати пораду свого американського друга Франка фон Хіппеля, професора фізики Принстонського університету і президента Федерації американських учених, організації, заснованої 1945 року вченими-учасниками «Манхеттенського проекту» задля зміцнення миру і безпеки шляхом науки. Дізнавшись про аварію на ЧАЕС, фон Хіппель телеграфував Веліхову з пропозицією давати дітям таблетки йодиду калію. Веліхов приніс повідомлення фон Хіппеля на нараду. «Рижков сказав мені, що кожен, хто перебував там [у Чорнобилі] — Щербина, Легасов, — отримали дозу і таким чином мали бути звільнені від виконання своїх обов’язків», — згадував Веліхов. Учений полетів у Чорнобиль, щоб допомогти врегулювати ситуацію, поки тим, хто там був раніше, знайдуть заміну.
Уже опинившись у Чорнобилі, Євгеній Веліхов віршив не ризикувати і не ухвалювати рішень із питань, у яких він не вважав себе експертом. Щоправда, його, як фізика, дедалі сильніше турбувала ймовірність прогорання активної зони реактора крізь її фундамент до ґрунтових вод під атомною електростанцією. Легасов не погоджувався, вважаючи, що Веліхов проявляє зайве занепокоєння — можливо, він подивився американський фільм занадто багато разів. Легасов був переконаний, що це неможливо — реактор не прогорить до нижніх рівнів енергоблока. «Імовірність такого розвитку подій надзвичайно мізерна, — говорив він. — Утім, Євгеній Павлович [Веліхов] наполягав на будівництві [бетонної] платформи під плитою перекриття у фундаменті реактора». Зі свого боку, Веліхов ніколи публічно не обговорював пропозицій Легасова, як це робили інші. Юлій Андреєв, який працював над дезактивацією АЕС, пізніше згадував, що Легасов був «дуже поспішним при установці абсорбційних фільтрів для виведення з води радіонуклідів, але йому не спало на думку перевірити, яка саме частка викидів розчиняється у воді. Марна трата зусиль — результат неграмотності в інженерії. Тоді як Веліхов міг знати щось про реактори, знання Легасова в цій області були досить обмеженими».
Опинившись між двох конкуруючих учених, Іван Силаєв вирішив скористатися порадами і Легасова, і Веліхова. Валерію Легасову дали зелене світло на установку фільтрів для води, тоді як Веліхов міг починати заморожування ґрунту під реактором і з будівництвом там бетонної платформи. Останнє стало надскладною справою. Вони розпочали буріння навколо реактора, закачуючи в тунелі рідкий азот за температури 100 градусів за Цельсієм нижче за нуль. За підрахунками, процес втримання реактора охолодженим, а ґрунту навколо реактора — замороженим, щоденно вимагав 25 тонн рідкого азоту. Водночас ніхто не міг сказати заздалегідь, чи це спрацює. Станом на 4 травня реактор продовжував нагріватися, викидаючи хмари радіоактивного пилу і вивільнюючи в атмосферу близько 7 мільйонів кюрі. Ті хмари розносили радіацію по всій Європі.