Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 45)
Утім, саме Великодня неділя стала найгіршим днем в аспекті показників викидів радіації із реактора: їх кількість збільшилась із 5 мільйонів кюрі напередодні до 7 мільйонів. За повідомленнями КДБ, рівні радіації поблизу реактора, які 1 травня, становили 60–80 рентгенів за годину, 4 травня зросли до 210 рентгенів за годину. Окрім того, вчені зафіксували підвищення рутенію-103 у викидах із реактора, — оскільки рутеній плавиться за температури вище за 1 250 градусів за Цельсієм, це свідчило про підвищення температури всередині самого реактора. Понеділок 5 травня ознаменувався черговим різким підвищенням рівнів радіації. Того дня реактор генерував рекордну кількість радіоактивних речовин, яка, за оцінками, становила від 8 мільйонів до 12 мільйонів кюрі.
Позбавлена змоги вплинути на те, що відбувалося на ЧАЕС, українська влада робила все можливе, щоб прискорити евакуацію із забороненої зони. «Третього травня було завершено евакуацію жителів (9864 людини) із 10-кілометрової зони в Бородянському районі; окрім того, було вивезено 12 180 голів великої рогатої худоби, — повідомлялося у звіті КДБ за той день. — Проведення повної евакуації з 30-кілометрової зони заплановане на 4 та 5 травня». Простіше сказати, ніж зробити. Під наказ про евакуацію підпадали ще 30 000 чоловік. «Евакуація супроводжувалась величезними труднощами, — пригадував Василь Сінько. — Складалося враження, що йде війна. Траплялися випадки паніки, плутанини та необдуманих рішень; утім, дії тих, хто відповідав за виведення людей із зони, характеризувалися стійкістю, мужністю і готовністю до самопожертви. Усі розуміли: кожен день, кожна година, проведена в зоні, матиме руйнівний вплив на здоров’я кожної людини».
Багато хто з місцевих — і посадових осіб, і рядових працівників, і селян, — які пам’ятали події часів Другої світової війни, порівнювали евакуацію зі стражданнями періоду війни, коли людей вивозила на схід радянська влада або вони тікали в ліси, щоб уникнути фашистської відплати за партизанську діяльність. Утім, ситуація тепер відрізнялася: тоді люди розуміли, проти кого борються, а лісові хащі слугували їм прихистком, — сьогодні ж небезпека таїлася всюди, а ліс, завдяки якому вони виживали в період Голодомору 1932–1933 років і де ховалися від фашистських репресій, став найнебезпечнішим місцем. Трава і листя на деревах поглинали радіацію надзвичайно інтенсивно. Один із лісових масивів поблизу Прип’яті незабаром отримав назву Рудий ліс — унаслідок грандіозного радіоактивного забруднення сосни там забарвилися в буро-червоний колір. Назва одного одного із сіл неподалік — Страхолісся — несподівано набула нового і тривожного відтінку.
Глава 13
Китайський синдром
На засіданні Політбюро 5 травня 1986 року Михайло Горбачов і його колеги мали більш ніж об’ємний порядок денний. Утім, причин для підняття духу радянських лідерів, — якщо не рахувати доповідей стосовно Першотравневих парадів, — було небагато. З Кремля був загальний погляд на країну, обложену і на міжнародній, і на внутрішньодержавній аренах.
На міжнародній арені імідж СРСР підривала Афганська війна, яка до того ж негативно позначалася на економіці Союзу. «Тепер вже цілком очевидно, що військова перемога неможлива, незалежно від того, яку кількість військ ми туди перекинемо, — сказав Горбачов своїм колегам того ранку. — Очевидно, що соціалістичної революції для афганців ми не здійснили — намір у принципі був приречений на провал. Зрозуміло також, що замість розвитку “південного партнерства” ми отримали зону нестабільності та внутрішніх конфліктів. Ми спровокували США на посилення своєї присутності в регіоні. Ми налаштували проти себе мусульманський світ і підштовхнули Пакистан до відкритої ворожої агресії. Одне слово, повний провал».
Зі свого боку, на внутрішньодержавній арені чергову величезну пробоїну в радянському бюджеті утворив чорнобильський вибух, водночас тільки заплямувавши міжнародний авторитет держави та її нового лідера. Також дедалі сильніше занепокоєння викликав той факт, що, незважаючи на всі пропагандистські зусилля, спрямовані на применшення масштабів аварії, ніхто не міг виправити становище, яке з кожним днем лише загострювалося. П’ятого травня Микола Рижков отримав оновлену інформацію відносно наслідків катастрофи для здоров’я населення. «Загальна кількість госпіталізованих досягла 2757 людей, 568 із яких — діти, — зазначалось у звіті. — 3 них у 914 людей виявлено симптоми променевої хвороби, а 18 чоловік перебувають у вкрай тяжкому стані». Станом на попередній день було зафіксовано 1882 випадки госпіталізації. Таким чином, нові дані вказували на щоденне збільшення на понад 45%. Серед пацієнтів із симптомами променевої хвороби відтепер були не лише пожежники, оператори реактора чи місцеві жителі. Окрім того, до постраждалих приєдналися й представники державного істеблішменту — керівники і члени урядової комісії, яких направляли з Москви для вирішення проблемного питання. Тепер вони поверталися: проблема там лише загострилася, а загроза їхнім життям посилилась.
Літак, на борту якого перебував Борис Щербина, голова урядової комісії, та його чисельні заступники і помічники, включаючи міністрів та очільників відділів, приземлився в московському аеропорту «Внуково» напередодні увечері. Автобус, що вже чекав Щербину і його колег, відвіз їх безпосередньо в Московську клінічну лікарню № 6, де від променевої хвороби лікували жертв аварії на ЧАЕС. Там урядовців перевірили дозиметристи, вони здали одяг, помилися і були поголені налисо. Більшість залишилися в лікарні для подальшого обстеження і лікування. Рішення відкликати Щербину і його команду в Москву за станом здоров’я ухвалив Голова Ради Міністрів СРСР Микола Рижков під час свого візиту на місце інциденту кілька днів тому.
Утім, доти, доки Щербині було дозволено зайнятися власним здоров’ям, йому доручили презентувати доповідь про результати своєї роботи Політбюро. Сказане ним партійних керівників не надихнуло: ситуація оптимізму не вселяла, а викиди радіоактивних матеріалів з реактора, які скоротилися 2 травня, знову підвищилися й продовжували зростати. Влада не розуміла, що говорити, а тому 3 травня минуло без повідомлень для преси. «Бомбардування» реактора піском і свинцем виявилося неефективним, унаслідок чого число вильотів гелікоптерів скоротили; того дня їх узагалі скасували.
Багато хто у вищому керівництві побоювався нового вибуху. Окрім того, існувала також інша загроза — своєрідний Китайський синдром, названий за однойменною стрічкою режисера Майкла Дугласа, в якій пліч-о-пліч із самим Дугласом знялися Джейн Фонда і Джек Леммон. У США фільм вийшов у прокат в березні 1979 року, а радянському глядачеві роботу показали 1981-го. Її назва походить від вузькоспеціального жарту в колах учених-ядерників, який стосується розплавлення ядерного реактора. Жарт полягає в тому, що ядерне паливо з пошкодженого реактора може прогоріти крізь земну кору аж до ядра, виступивши на іншому боці земної кулі — у Китаї. Найсуттєвіше реальне занепокоєння, зображене у фільмі, полягає в тому, що ядерне паливо може дійти до ґрунтових вод. Деякі вчені висловлювали побоювання, що викиди радіації із зруйнованого реактора ЧАЕС можуть забруднити басейн Дніпра і, врешті-решт, Світовий океан. Тоді б катастрофа стосувалася вже не окремого регіону чи навіть всієї Європи — вона б набула глобального масштабу.
Окрім Щербини, на засідання Політбюро Горбачов викликав головного наукового радника урядової комісії Валерія Легасова, який прилетів до Москви рано-вранці 5 травня. Перед візитом у Кремль Легасову вдалося заїхати у свій Інститут, де він пройшов процес знезараження від чорнобильської радіації. Окрім того, він зміг провести кілька хвилин удома, де з усіх сил намагався заспокоїти свою дружину: вона не знаходила собі місця, оскільки нікому, — і Легасов не виняток, — не дозволялося здійснювати приватні дзвінки з Чорнобиля. Обрані КДБ запобіжні заходи, насамперед направлені на запобігання поширенню інформації відносно ситуації на ЧАЕС та в її околицях, стосувалися і високоповажних академіків, і простих робочих, і інженерів.
Легасов прибув у Кремль о 10 ранку. Його провели в Горіхову кімнату, де ще зі сталінської епохи проводили всі засідання Політбюро. Ключове питання, яке хвилювало всіх, стосувалося того, що робити далі. Легасов згодом пригадував, як Горбачов «відразу наголосив — наразі питання звинувачень і причин аварії його не турбує. Він цікавився станом справ і необхідними заходами — навіть додатковими, — яких держава має вжити задля оперативнішого виправлення ситуації, що склалася». Обговорення призвели до резолюції Політбюро, в якій зазначалося, що «кількість і темпи реалізації заходів з ліквідації наслідків нещасного випадку на Чорнобильській атомній електростанції наразі не відповідають масштабу та складності проблем, викликаних цією надзвичайною подією». Горбачов наказав усім повертатися до роботи. Однак розуміння того, що потрібно робити для кардинальної зміни ситуації практично не було.
І Михайло Горбачов, і його радники відчували розгубленість. Раніше вжиті заходи тепер не працювали. Вода, яку закачували в реактор протягом перших годин після аварії, затопила його нижні рівні, посилюючи, — якщо реактор зруйновано повністю і він пропече шлях до води, — загрозу значно потужнішого вибуху. Багато хто наразі вважав: намагання герметизувати реактор за допомогою піску і свинцю лише сприяло зростанню температури всередині реактора, що, зі свого боку, підвищувало ймовірність вибуху. Сподіваючись, що спрацює хоча б якийсь, Щербина перепробував цілу низку методів, однак досі жоден не переконав у своїй ефективності. Голова урядової комісії вичерпав не тільки всі можливі варіанти, а й запас часу, протягом якого він міг залишатися в Чорнобильській зоні без подальшого ризику для свого життя. Щербина отримав наказ залишитися в Москві і пройти курс лікування.