Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 43)
Українське ж керівництво після візиту лідерів із Москви мало змішані почуття. Рижков, який узяв на себе політичну відповідальність за евакуацію Прип’яті та розширення забороненої зони, не гребував показати місцевим, хто тут головний. З огляду на несвоєчасне і неналежне медичне реагування на кризу він негайно «відчитав» відповідальних людей. Вислухавши скаргу заступника міністра охорони здоров’я УРСР щодо нестачі карет швидкої допомоги, Рижков ледь не звільнив того. «Це свідчить, що сьогодні ти — пусте місце, — сказав він урядовцеві. — Тому що в Союзі нам вистачає всього». Такий стиль управління — типовий для СРСР, корінням сягав ще сталінських традицій залякування підлеглих з метою мотивації виконання ними виробничих планів. Відчуваючи, що їх «відчитують» за недоліки всесоюзного уряду, яке керувало станцією, місцеві управлінці не могли не обурюватися.
Партійний ідеолог Єгор Лігачов також «пройшовся» по місцевих посадовцях. «Будучи політкерівником, він закликав до відповідальності перед партією і до консолідації комуністичних рядів», — згадував Василь Сінько, начальник управління сільського господарства виконкому Київської обласної ради. Віталій Масол, голова Державного планового комітету УРСР і член урядової комісії з питань розслідування аварії, висловив думку, що Лігачов був далеким від реалій повсякденного життя в зоні інциденту. Коли один із робочих поцікавився в Лігачова, чи дадуть горілки тим, хто працює в забруднених районах (а ходили чутки, що алкоголь сприяє очищенню організму від радіоактичних частинок), Лігачов відповів: «Ніякої горілки; ми дотримуємося постанови Політбюро ЦК КПРС». Лігачов мав на увазі запуск кілька місяців тому всесоюзної антиалкогольної кампанії, ініціатором якої виступав особисто. «Тоді мій терпець увірвався, і я втрутився, — згадував Масол. — «Не хвилюйся, сказав я роботязі, ти отримаєш свої 100–200 грамів горілки в їдальні».
Василя Сінька в Лігачову вразило те, що він вважав браком співчуття місцевим жителям. Він пригадував, як Єгор Лігачов говорив: «Так, безсумнівно, це велике нещастя, але ми будемо вчитися на вашому досвіді». «Ці слова просто вбили мене, — пояснював Сінько. — Тобто суть усієї катастрофи полягала в тому, щоб СРСР виніс уроки з нашого горя?» Він підозрював, що Москва розцінювала українців як піддослідних кроликів. «І саме тому так довго тягнули з наказом про евакуацію! — писав Сінько, описуючи свої думки багато років тому. — Московські лідери точно хотіли перевірити, як радіація позначиться на здоров’ї українців!»
Чорнобильська катастрофа поступово вбивала клин між партійними представниками в Україні та їхнім керівництвом у Москві. Перші мали справлятися з наслідками аварії, фактично не контролюючи ЧАЕС, тоді як другі просто прибули, оголосили догани і звільнили тих, кого вважали винними за нездатність втримати ситуацію під контролем. Навіть співробітники КДБ висловлювали незадоволення: десятки з них отримували високі дози радіації, годинами просиджуючи в хащах на забруднених територіях поблизу атомної електростанції. Їх розміщували там для захисту членів правлячої верхівки в разі можливого нападу чи замаху на вбивство.
Третього травня, наступного дня після від’їзду представників Кремля з України, Олександр Ляшко скликав нараду Республіканської урядової комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Тоді як всесоюзна влада і урядова комісії намагалися зупинити радіоактивні викиди з реактора, комісія, очолювана Ляшком, сфокусувалася на проблемі переселенців та питанні захисту цивільного населення від радіації. Складне завдання. Частково тому, що повноваження республіканської комісії обмежувалися внаслідок інформаційної політики Москви. Комісія Ляшка мала захистити населення, водночас не пояснюючи людям, що відбувається.
Предметом головної турботи Ляшка стали зростаючі рівні радіації. Від моменту катастрофи КДБ УРСР і Міністерство охорони здоров’я щоденно доповідали партії в Києві про кількість постраждалих від променевої хвороби. Цифри зростали і серед дорослих, і серед дітей. За повідомленнями КДБ, 28 квітня в українські лікарні госпіталізували 54 людини із симптомами радіаційного ураження. Того ж дня Політбюро в Москві дізналося про 170 випадків у всьому СРСР. Станом на 1 травня «Правда» писала про 197 госпіталізованих, а на ранок 3 травня лише в Україні зафіксували 911 таких пацієнтів; 4 травня — 1345 пацієнтів. Кількість дітей із симптомами радіаційного ураження також зростала: із 142-х станом на 3 травня до 330-ти станом на 4 травня. Коли радіологічні відділення київських лікарень переповнилися, органи охорони здоров’я почали готувати лікарні за межами Києва і були готові прийняти ще 1680 постраждалих.
Анатолій Романенко, міністр охорони здоров’я УРСР, закликав усіх членів комісії Ляшка, які відвідали Чорнобиль, пройти медогляд в урядовій клініці. Він доповів, що задля врегулювання дедалі відчутнішої радіаційної кризи в район Чорнобиля направили 230 бригад швидкої допомоги. З огляду на дефіцит медичних кадрів багато хто з відправлених у Чорнобиль були студентами медичних начальних закладів Києва. І оскільки, як повідомляв КДБ, батьки студенток, які навчалися в медучилищах, виступали проти їхнього відправлення в заборонену зону, мобілізація обмежилася хлопцями-студентами випускних курсів. Як згадував один із мобілізованих студентів Максим Драч, син видатного українського поета Івана Драча, оголошення про підготовку до поїздки зробили під час занять уранці 4 травня. «Ми сідали в автобус, усміхаючись і жартуючи», — згадував він. Максима і його друзів направили на пости радіаційного контролю на кордонах забороненої зони. Картина там була розпачливою. «Проходили здебільшого згорблені старики і маленькі діти», — говорив Максим Драч. Ані він, ані його товариші не мали захисного спорядження, унаслідок чого після кількаденного патрулювання зони хлопці самі опинилися в лікарнях.
Водночас українська влада старанно вирішувала питання того, що можна і треба було б повідомити спільноті про небезпеку, пов’я-зану з реактором. Безперервна інформаційна блокада, організована Москвою, ніде не була настільки абсурдною та обурливою, ніж безпосередньо в забороненій зоні. Прип’ятське міське видання припинило виходити невдовзі після інциденту, однак чорнобильська газета «Прапор Перемоги» продовжувала виходити — хоч і зі забороною публікації будь-чого, що стосувалось би аварії чи її наслідків. Навіть коли жителі регіону, вже страждаючи від променевої хвороби, пакували свої Валізи відповідно до наказу про евакуацію, видання не сказало про аварію ані слова — ні в номері за 29 квітня, тобто в першому після вибуху, ні в наступному номері за 1 травня. Водночас на першій сторінці останнього номера було надруковано зображення Леніна і низку партійних гасел, одне із яких, узяте із доповіді Горбачова на XXVII з’їзді ЦК КПРС, промовляло: «Радянські люди можуть жити спокійно: партія глибоко усвідомлює свою відповідальність за майбутнє держави».
Під час засідання комісії Ляшка Анатолій Романенко наполягав на більшій відкритості: «Наш вихід — сказати людям правду, однак ми уникаємо цього». Утім, Ляшко, пам’ятаючи про монополію на інформацію Москви, не прагнув робити публічних заяв щодо інциденту. Він відхилив пропозицію телевізійного репортажу про пошкоджену атомну електростанцію і запропонував перенести розгляд цього питання на наступний день, коли вони отримають більш ясну картину. Степан Муха, голова КДБ УРСР, не заперечував. Координація інформаційної політики з Москвою — єдине, що його хвилювало. «Москва оприлюднює дані, не взаємодіючи з нами, — говорив Муха. — Вони пишуть про сімнадцятьох тяжкохворих, ми — про тридцятьох». Було вирішено нічого не робити, і лише 4 травня, на наступному засіданні комісії, Ляшко нарешті доручив Романенкові підготувати інформацію для широкої спільноти про те, як захиститися від радіації. Він також додав: «Завтра ми подамо текст [українському] Політбюро і, якщо його схвалять, опублікуємо пізніше того ж дня».
Схиляння перед Москвою було невід’ємною частиною історичної ДНК української політичної еліти. Українські високопосадовці применшували ступінь впливу радіації і відтягували публічне звернення, яке самі ж вважали ключовим для забезпечення охорони здоров’я населення, оскільки боялися дістати по шапці від лідерів Комуністичної партії. Окрім того, вони були сповнені рішучості реалізувати державні плани на сільськогосподарську продукцію в особливо забруднених районах: радянський уряд зіштовхнувся з проблемою забезпечення своїх громадян продуктами харчування (лише 1985 року було імпортовано 45 мільйонів тонн зернових і близько 1 мільйона тонн м’яса), а тому Москва розраховувала на стабільні поставки сільськогосподарської продукції з України, житниці Радянського Союзу.
Республіканська комісія з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, очолювана Олексадром Ляшком, розпорядилася, щоб заборонену зону патрулювали міліція і військові. Було не зовсім зрозуміло, що робити з посівами на полях: селяни, залишаючи зону, покинули не лише свої будинки, а й 10 000 гектарів озимих культур, 13 000 гектарів ярих, а також 45 000 гектарів посадженої картоплі. Не розуміючи повною мірою впливу радіації, влада намагалася всіляко врятувати хоча б щось від вже ураженого посіву. «Радіоактивне забруднення практично не загрожує урожайності, — заявив Олександр Ткаченко, надто оптимістичний міністр сільського господарства УРСР, комісії Ляшка 4 травня. — Втрати озимих культур за рівня у 80 рентгенів становлять 25–30%, абсолютні втрати — лише за рівня в 300 рентгенів. Ліс за рівня в 100 рентгенів помирає за 3–4 роки». На думку лідера українського села, прийнятним для споживання було все, що відразу не було винищено радіацією.