Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 42)
Першого травня український письменник Олесь Гончар зазначив у своєму щоденнику: «Парад на Хрещатику, люди бадьоро викрикують гасла. Всі вдають, ніби нічого не сталося». Можливо, радянські лідери у Кремлі справді змогли збити градус паніки, та втрата партією свого авторитету стала несподіваним наслідком саме «радіоактивного» параду — події, яка мала б зміцнити позиції режиму. «Мій уряд обманув і зрадив мене. Коли сталася чорнобильська аварія, я дізнався про це не від мого уряду, а від уряду за кордоном», — писав робітник з Києва Георгій Раль українській парламентській комісії. Дійсно, західні ЗМІ, які дізналися про небезпеку після підвищення рівнів радіації у Швеції, повідомили цю новину першими, а «Радіо Свобода» та «Голос Америки» з ефірами українською і російською мовами відіграли провідну роль в інформуванні радянських громадян стосовно запобіжних заходів проти опромінення. Утім, Союз ці ефіри заблокував, а КДБ займалося конфіскацією листівок, у яких, на їхню думку, містилися «тенденційні фальсифікації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції».
Михайло Горбачов ніколи не взяв на себе відповідальність за події того дня у Києві, проте пізніше все ж визнав — проведення параду було помилкою. «Захід не відмінили, оскільки станом на 1 травня повної картини всього, що сталося, не було, — сказав він в інтерв’ю 2006 року, через двадцять років після катастрофи. — І, звісно, ми боялися паніки — ви можете уявити собі потенційні наслідки масової паніки в багатомільйонному місті! Сьогодні зрозуміло, що це було помилкою».
Глава 12
Заборонена зона
Молодому водієві КДБ Анатолію Шумаку пощастило, коли він втримав кермо фургона. Адже і він сам, і дев’ятеро його колег (співробітників КДБ) опинились би в рові і могли загинути. Це сталося пізно вночі 1 травня, коли командир групи відмовився розкривати кінцевий пункт призначення, — настільки секретним було завдання, для виконання якого обрали Шумака. Коли фургон петляв темними вулицями Києва, водія направляв командир: «праворуч», «ліворуч», «прямо», «знову праворуч». В якийсь момент, розгублений від останніх команд Анатолій Шумак втратив самовладання і схопився руками за голову, залишивши кермо некерованим. Підскочивши, Шумак таки повернув контроль над авто й уникнув аварії.
Тільки тоді командир повідомив водієві, що вони їдуть в аеропорт «Бориспіль» під Києвом. Їхнє завдання — прийняти спеціальний автомобіль радіаційного захисту, призначений для використання вищими радянськими керівниками в разі ядерної атаки, і супроводити його до Чорнобиля. Як сказав командир своїм підлеглим, цей автомобіль — єдиний транспортний засіб такого типу в Радянському Союзі, а тому вони будуть нести відповідальність за його транспортування і збереження. Наказ було виконано, і вже опівдні 2 травня машина була на ЧАЕС. Ходили чутки, що пошкоджену електростанцію збирається відвідати сам Михайло Горбачов.
Утім, Генеральний секретар ЦК КПРС так і не прибув — його перший візит у Чорнобиль відбудеться через майже три роки після аварії, у лютому 1989 року. Того дня, коли Шумак і його колеги-офіцери переправили секретне авто, місце інциденту відвідали двоє найближчих помічників Горбачова: Голова Ради Міністрів СРСР Микола Рижков і права рука Горбачова в ЦК Єгор Лігачов. Вони вилетіли з Москви до Києва вранці 2 травня, а звідти вже в супроводі українських лідерів Володимира Щербицького та Олександра Ляшка гелікоптером дісталися до ЧАЕС. Дехто із залучених у процес ліквідації аварії, включаючи головного наукового радника урядової комісії Валерія Легасова, вважали, що цей візит зумовлено сигналами Києва та інших українських центрів про підвищення рівнів радіації.
Розпорядившись, щоб парад у Києві провели за планом, московські керівники прибули в район АЕС для особистої оцінки ситуації. Зі собою Рижков і Лігачов привезли індивідуальні дозиметри, однак слабо уявляли небезпеку, пов’язану зі зруйнованим реактором. Коли гелікоптер підлетів до атомної електростанції, Рижков наказав пілотові знизитися і пройти над реактором. «Дедалі частіші сигнали приладів перейшли у пронизливе, безперервне виття, а показники на шкалі заблимали з дикою швидкістю», — пригадував Ляшко, який був на борту поруч із Рижковим та Лігачовим. За його словами, гелікоптер не мав ніякого захисту від радіації, тоді як Рижков вважав, що там була свинцева пластина на підлозі. Поглянувши на реактор, вони змогли вперше усвідомити масштаби збитку, нанесеного вибухом, але й досі були далекими від повного розуміння наслідків аварії.
Трохи глибше розуміння колосальних проблем, з якими вони зіштовхнулися, прийшло до повноважних представників Кремля вже в Чорнобилі на нараді урядової комісії, де вони головували. Анатолій Майорець, всесоюзний міністр енергетики, який виступав одним з основних доповідачів, імітував оптимізм щодо майбутнього станції. Намагаючись передбачити очікування високопосадовців, Майорець завершив свій виступ заявою: «Ми зробимо все необхідне й запустимо 4-й енергоблок уже в жовтні, а 5-й — у грудні!» Віктор Брюханов, директор ЧАЕС, який відтепер не міг ухвалювати рішень, але й досі сидів на нарадах, був шокований. Пізніше він згадував, про що саме думав, слухаючи Майорця: «І ніхто ж не сказав йому: “Що за нісенітницю ти верзеш? Блок не підлягає відновленню!” Експерти-ядерники мовчали, тоді як я не міг промовити ані слова, щоб мене не виставили з наради». Одним із тих, хто не мовчав, але й не виступав, був Ляшко, Голова Ради Міністрів УРСР. «Про що він узагалі говорить? — тихо запитував Ляшко у Рижкова. — Як можна відбудувати будь-який енергоблок, якщо 10-кілометрова зона забруднена радіацією, що перевищує дозволені норми?» Рижков не відповів. Нарада тривала.
Стояв спекотний травневий день. Вікна були відчинені, і поруч сидів, безперервно смаливши цигарки, Володимир Щербицький. Носовичком він витирав з очей сльози. Найімовірніше, Щербицький страждав від алергії, але ситуація була достатньо похмурою, щоб виправдати й справжні сльози теж. Не всі доповідачі були настільки оптимістичними, як Майорець. Генерал Володимир Пікалов, командувач підрозділів хімічних військ у цьому регіоні, відзвітував про рівні радіації, а провідні вчені розвіяли останні сумніви — радіація була високою і підвищувалася щоденно. Юрій Ізраель, очільник державного комітету з гідрометеорології і контролю довкілля СРСР, склав мапу забруднених районів навколо АЕС. Територія сягала 30 кілометрів, а розташування радіоактивних «язиків» і так званих «плям» ураховувало напрямок і силу вітрів під час вибуху та протягом наступних днів. Багато членів комісії вважали, що 10-кіломет-рову заборонену зону, визначену раніше, потрібно розширити.
Рижков, який поступово усвідомлював масштаби проблеми, викликаної поширенням радіації, запитав, наскільки великою має бути нова зона. Присутні запропонували радіус у 30 кілометрів, хоча район такого масштабу включав у тому числі й «чисті» точки. Пізніше Рижков згадував: «Ми спиралися на цілу низку джерел інформації: екологи, геологи, метеорологи, військові і цивільний захист. Порівняли всі мапи, проаналізували, чому певні дані були суперечливими. Виклали всі мапи на столі — одна поверх іншої — і отримали “пляму”, яка охоплювала забруднені території України, Білорусі та Росії... Я довго сидів, розмірковуючи: потрібно було ухвалити рішення» Після деяких вагань Рижков погодився з рекомендаціями створити 30-кілометрову зону. Заборонена зона буде охоплювати більш ніж 2000 квадратних кілометрів території, включаючи 80 населених пунктів, і призведе до додаткової евакуації більше ніж 40 000 чоловік.
Олександр Ляшко описував момент ухвалення рішення дещо інакше. Після наради в Чорнобилі високопосадовці поїхали в сусідні села, щоб відвідати евакуйованих із Прип’яті. Під час розмови Ляшка з однією жінкою, евакуйованою з міста, командир підрозділів цивільного захисту передав йому мапу забруднених територій, складену генералом Пікаловим і його офіцерами. Поглянувши на мапу, Ляшко зрозумів, що село, яке вони відвідали і куди кілька днів тому переселили жителів Прип’яті, було в забрудненій зоні. Населений пункт — за 20 кілометрів від атомної електростанції. Тоді Ляшко показав мапу Миколі Рижкову, який ухвалив остаточне рішення про евакуацію всіх населених пунктів у межах 30-кілометрової зони.
Після цього Ляшко повернувся до розмови з евакуйованими. Жінка, з якою він щойно розмовляв, жалілася, що вчитель фізики в місцевій школі, у будинок якого розквартирували її сім’ю, просив їх переїхати в літній будиночок на території, оскільки вони були «носіями радіації». «Тоді в голові промайнула думка, — пояснював пізніше Ляшко, — а що б сказав учитель, який ставився до цієї сім’ї настільки вороже, якби йому самому наказали виїхати зі своєї оселі наступного дня?»
Члени урядової комісії залишилися задоволені візитом вищих посадових осіб до Чорнобиля і дискусіями, які відбулися. «Важлива зустріч, — говорив Валерій Легасов. — Насамперед вони заслухали доповіді (а мені довелося бути одним із доповідачів) і зрозуміли ситуацію, усвідомивши, що все це — не локальна аварія, а грандіозний інцидент, який матиме довгострокові наслідки; що продовження локалізації [наслідків] від руйнування енергоблока вимагає колосальних зусиль; що потрібно організувати масштабні знезаражувальні заходи; що необхідно спроектувати і збудувати укриття для пошкодженого блока». Розмов про відновлення 4-го енергоблока і його запуск до кінця року більше не було. Вище керівництво в Москві крок за кроком усвідомлювало наслідки катастрофи.