Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 22)

Лейтенант Кібенок прибув на станцію о 1:45, через сім хвилин після приїзду караулу Правика. І оскільки Правик зі своїм людьми гасили пожежу на даху турбінного відділення, новим пріоритетом став дах реакторного відділення 3-го енергоблока, який загорівся від вибуху на сусідньому 4-му енергоблоці. Будівництво енергоблоків поряд одне з одним дозволяло зекономити гроші, адже вони мали спільну вивідну трубу та інші системи. Проте зараз таке «сусідство» призвело до лиха. Кібенок, Ігнатенко і члени їхньої команди під’єднали пожежні шланги до гідрантів і труб на стінах будівлі реактора, після чого піднялися на дах по драбинах, що прилягали до будівлі. Чергове небезпечне завдання, ураховуючи, по-перше, повне екіпірування пожежників, і, по-друге, висоту будівлі, яка становила майже 72 метри. З даху 3-го енергоблока перед ними відкрилося жахливе видовище зруйнованого реакторного відділення, охопленого полум’ям. Пожежники знайшли шланги, закріплені на даху, під’єднали їх до труб на стіні і почали гасити вогонь.

Незабаром до караулу Кібенка на даху реакторного відділення приєднався Правик. Його підлеглі, включаючи Леоніда Шаврея, уже справилися з пожежею на даху турбінного відділення, а тому тепер Володимир міг допомогти Кібенку. Ті, хто залишався на землі, бачили, як Правик піднявся по пожежній драбині спочатку до машинної зали, а звідти — до вершини відділення 3-го енергоблока. Віднині полем битви пожежників стало місце біля основи вивідної труби. Дехто з них, як Ігнатенко, стояв із рукавами для гасіння, а дехто змахував з даху шматки графіту, навіть гадки не маючи, що графіт, викинутий з реактора, вбивав усе навколо своєю радіацією. Пожежники переймалися лише одним — отриманням нового вогню, який спалахував від надзвичайно розпечених шматків графіту.

Майор Леонід Телятников, начальник воєнізованої пожежної частини № 2 і безпосередній командир Правика, міцно спав у своїй квартирі у Прип’яті, аж раптом задзвонив телефон. Черговий офіцер повідомив, що на атомній електростанції сталася пожежа. Телятников вийшов у відпустку, однак наразі це вже не мало ніякого значення: він повинен допомогти своїм людям на станції. Оскільки було залучено всі пожежні машини, Телятников зателефонував у відділення міліції з проханням надіслати авто. У міліції погодилися і на АЕС Леонід прибув уже о 1:45, фактично одночасно з караулом Кібенка. Телятников побачив зруйнований 4-й енергоблок, побачив вогонь заввишки до двох метрів, що перекинувся на дах 3-го енергоблока. Куди ще поширилася пожежа? Перші кілька хвилин після прибуття Телятников, як і Володимир Правик, провів, оглядаючись навколо та оцінюючи ситуацію.

Уже біля стін турбінного відділення він зустрів Леоніда Шаврея з караулу Правика, який спустився з даху, щоб захопити ще один пожежний рукав. «Леоніде Петровичу, там пошкоджено силові кабелі. Вони могли вбити мене», — випалив Шаврей, маючи на увазі знищені лінії електропередач і електричні проводи, які звисали з того, що залишилося від стін 4-го енергоблока. «Але ж не вбили. Ти живий», — відповів Телятников, поцікавившись, де перебуває Правик. Леонід Телятников хвилювався за молодого лейтенанта і за його здатність справитися з настільки критичною ситуацією. Утім, відповідь Шаврея була більш ніж обнадійливою. «Коли сталася аварія, увесь колектив без вагань пішов за Правиком, попри будь-які розбіжності між хлопцями, попри будь-що... — згадував Телятников пізніше. — І ніхто не відступив».

Телятников побачив Правика, коли лейтенант разом із частиною караулу Кібенка спускався з даху реакторного відділення 3-го енергоблока. Володимир доповів: вогонь на даху практично ліквідували. Однак сам Правик очевидно почувався недобре. «Поруч з ним було ще сім чоловік, і всі вони були в жахливому стані», — пригадував Телятников. Помітивши карету швидкої, він наказав Правику та іншим пожежникам звернутися до лікарів. Годинник показував 2:25 ночі. Вони провели на даху трохи більше ніж півгодини, але вже почувалися дуже хворими. Щойно Правика посадили в автомобіль швидкої, він попросив людей навколо передати його дружині Надії, щоб вона зачинила вікна квартири. Швидка помчала в міську лікарню у Прип’яті. Іван Шаврей, який перебував на даху турбінного відділення, помітив, як пожежники з караулу Кибенка теж починали спускатися. Усі виглядали нездоровими. Василь Ігнатенко, який лежав з краю даху, перебував в особливо жахливому стані, а сам Кібенок ледве переступав, спираючись на стіну. Кожному допомогли спуститися і кожного карета швидкої забрала до лікарні.

Тієї ночі єдиним черговим лікарем у Прип’яті був 28-річний Валентин Білоконь, відповідальний за всі невідкладні виклики — хворих дітей, пацієнтів із хронічними захворюваннями і чоловіка, який, випивши зайвого, вистрибнув з вікна. Аж раптом зателефонували з атомної електростанції. Білоконь прибув на АЕС із знеболювальними, очікуючи побачити людей з опіками, однак нічого подібного не було. Він натрапив на Кібенка ще до того, як останній приєднається до своєї команди на даху 3-го енергоблока. «Є хто-небудь з опіками?» — запитав Білоконь. «Ні, але ситуація не зовсім зрозуміла. Щось знесилює моїх хлопців», — відповів лікарю Кібенок. Як згадував Білоконь, лейтенант був «дещо схвильованим і напруженим».

Після розмови з Кібенком пожежники привели до Білоконя молодого робочого приблизно вісімнадцяти років, який працював на 3-му енергоблоці і побував у 4-му. Він скаржився на нестерпний головний біль і нудоту. Білоконь поцікався, що той їв і пив. Зважаючи на вечір п’ятниці за вікном, лікар насамперед подумав про алкогольне отруєння. Утім, хлопець відповів, що нічого не вживав. Водночас його самопочуття погіршувалося: мова ставала невиразною, обличчя побліднуло, а сам він повторював: «Жах! Жах!» Хоча запаху алкоголю з рота потерпілого не доносилось. Білоконь ввів два релаксанти — реланіум (на Заході відомий як діазепам) і аміназин, відомий як прометазин.

Невдовзі до Білоконя привели ще більше людей — операторів станції, які також скаржилися на головний біль, сухість у горлі і нудоту. Валентин Білоконь застосовував аналогічне лікування й до них, після чого відправив кожного на кареті швидкої в лікарню. Ще через певний час до медика звернулися пожежники, які були в набагато гіршому стані. Лише після відправлення в лікарню рятувальників Валентин усвідомив, що відбувається. Він зателефонував головному лікареві з проханням підготувати йодид калію, препарат, що захищає від радіації щитоподібну залозу. Керівництво лікарні спочатку було налаштовано скептично, але згодом вони побачили перших пацієнтів, відправлених Білоконем. Препарат надіслали. Сумнівів не залишалося: вони мають справу з променевим ураженням. Ось тільки ніхто не міг сказати, наскільки високим був рівень радіації.

Білоконь почав пригадувати, що саме він знав про радіацію з курсу в медінституті. Не так багато. Хоча навіть оператори атомної електростанції не повністю усвідомлювали ступінь небезпеки: людей, яких приводили до Білоконя, нудило, однак вони відмовлялися сприймати ситуацію, як вона є, пояснюючи свій стан шоком. Соромлячись своїх блювотних позивів, вони виходили з будівлі подалі від очей інших працівників, коли почувалися недобре.

Майор Телятников розумів, що він і його люди мають справу з незвичною пожежею. Він направив підкріплення на дах 2-го реактора, а вже до 3:30 ранку сам відчував симптоми, аналогічні тим, що відчували пожежники, відправлені ним у кареті швидкої всього годину тому: нудоту і блювоту. Настала його черга їхати в лікарню.

Брати ж Шавреї, Леонід та Іван, і далі перебували на станції, борючись з вогнем тепер з допомогою молодшого брата Петра. Леонід чергував на даху турбінного відділення, тоді як Івана направили на дах 3-го реактора разом із людьми, які прибули на заміну бригадам Правика і Кібенка. Петро приїхав з іншим службовцем, який тієї ночі також був не на службі. Він ще навіть не одягнув своє обладнання, коли, наближаючись до турбінного відділення, почув голос брата Леоніда: «Дайте мені шланги! Поряд більше немає!» Пожежні шланги, які він використовував, були спалені розплавленим бітумом. «Я негайно скинув взуття і одягнув кирзові чоботи. Капелюх залишив у автомобілі, — пригадував Петро. — Узяв під руки кілька рукавів і поліз нагору. Все моє захисне спорядження — це чоботи! Однак на безпеку тоді уваги не звертали — ми мали всього кілька хвилин, щоб запобігти поширенню вогню».

Коли нові шланги доставили на дах, виявилося, що там немає води. Система водопостачання, яка мала забезпечувати подання води для насосів, перестала працювати, щойно зникла електрика. Петро Шаврей зорієнтувався на місці — треба використати воду з охолоджувального резервуару неподалік. Простіше сказати, ніж зробити, адже навколо розгорталася сцена апокаліпсису — бетонні блоки, скло з вікон, графіт і фрагменти ядерного палива. Усе це, розкидане від вибуху, створювало пекельні перепони на шляху пожежної машини, яка мала під’їхати до резервуару. «Я біг перед автомобілем, ніякого освітлення не було. Все завалено уламками, — розповідав Петро. — Петляв, ніби кролик, а за мною їхала пожежна. Утім, шини ми все одно прокололи. Я руками витягнув з колес металеві стержні і відфутболив їх подалі. Після цього з рук почала злазити шкіра — металеві стержні були радіоактивними». Урешті-решт, пожежникам вдалося дістатися резервуару. Воду було доставлено на дах турбінного відділення, і вогонь знову вдалося приборкати.