Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 24)

Нарешті почали приїжджати перші керівники, викликані телефоністом посеред ночі. Брюханов наказав відчинити підземний бункер — бомбосховище, спроектоване як командний пункт у разі ядерної війни та інших екстрених ситуацій. А керівникам доручив розібратися про стан ситуації у їхніх відділеннях, доклавши йому. Всі налягли на телефони. На себе ж директор узяв найбільш невдячне завдання — зателефонувати співробітникам міністерства і партійним керівникам у Москві та Києві, щоб поінформувати їх про аварію. Брюханов розповів про все, що бачив на власні очі: вибух зруйнував більшу частину 4-го енергоблока, а сам він продовжував вивчати ситуацію. Керівництво відповіло, що відправляє на АЕС своїх людей, наказавши йому якомога швидше встановити причину інциденту.

Нарешті Брюханову вдалося зв’язатися з Рогожкіним. Начальник нічної зміни щойно повернувся у свій кабінет після огляду турбінного відділення. Окрім того, Рогожкін відвідав пульт управління 4-го енергоблока, де обговорив ситуацію з начальником зміни блока Олександром Акімовим, оператором реактора Леонідом Топтуновим і людиною, яка несла відповідальність за випробування, заступником головного інженера Анатолієм Дятловим. Усі вони були шоковані, пригнічені і не могли зрозуміти, що відбувається. «Боря, — звернувся Дятлов до Рогожкіна, використовуючи зменшувальну форму його імені, — ми натиснули на АЗ-5 [аварійна зупинка], а вже за 12–15 секунд блок вибухнув». Рогожкін помітив, що дехто отримав опіки паром, і допоміг евакуювати одного з таких постраждалих, Володимира Шашенка. Кілька людей зникли безвісти — їх продовжували шукати. Це все, про що Рогожкін міг доповісти Брюханову. А ще запропонував директорові зв’язатися з Дятловим, проте Брюханов відповів, що особисто зателефонує останньому.

Як і всі інші, Дятлов не міг збагнути, що сталося. Коли після другого вибуху запустилися аварійні генератори, а на пульті управління знову ввімкнулося світло, його перше припущення стосувалося розриву бака системи управління і захисту місткістю 110 000 літрів гарячої води і пари, яка була на рівні +71 (71 метр над поверхнею землі) безпосередньо над диспетчерською кімнатою. Однак якби це сталося насправді, пульт управління за лічені хвилини б залило гарячою водою. Дятлов наказав усім перейти в аварійну диспетчерську кімнату, проте оператори були занадто заклопотані намаганням зрозуміти дані індикаторів — вони блимали на всьому пульті управління, показуючи хаотичні рівні на шкалах, — щоб звертати увагу на ці розпорядження. Анатолій Дятлов не наполягав, ураховуючи, що вода через стелю й досі не протікала. Однак якщо вибухнув не резервний бак, що ж тоді це могло бути?

Дятлов кинувся до пульта управління і почав вивчати індикатори та шкали, більшість з яких уже або не працювали, або виводили інформацію, зрозуміти яку було досить складно. Так, показники циркуляції води в активну зону реактора перебували на нулі. Ситуація жахлива. Дятлов подумав, що реакцію вже зупинено, але водночас розумів — у разі перегріву реактора паливні стержні, позбавлені холодоагена, швидко розпадуться. Важким голосом він викрикнув: «Охолоджувати реактор на аварійній швидкості!» Насоси аварійної системи водопостачання, відключені в рамках підготовки до випробування, тепер потрібно було перезапустити, а трудомістке завдання відкриття клапанів мало бути виконане за максимально короткі терміни. Дятлов боявся, що часу для охолодження стержнів не вистачить, проте іншого способу врятувати реактор він не бачив. Тому доручив Акімову якомога швидше зв’язатися з електриками й перезапустити насоси.

Незабаром, коли здалося, що ситуація з водопостачанням вирівнюється, Дятлов помітив, що роботу керуючих стержнів також порушено. Згідно з показниками, стержні, які мали б зупинити реакцію, опустилися в активну зону лише на одну третю їхньої довжини. Реакція поділу тривала, і, як розумів заступник головного інженера, води для охолодження паливних стержнів не було. Акімов припинив подання напруги до сервоприводів, що мали рухати стержні, які заклинило. Він сподівався, що стержні впадуть самі собою, проте цього не сталося. Тоді Дятлов доручив Вікторові Проскурякову і Олександрові Кудрявцеву, двом інженерам-стажистам, присутнім на пульті управління під час випробування, побігти в реакторне відділення і спробувати використати механічне обладнання, щоб вручну опустити керуючі стержні на необхідну глибину в активну зону реактора. Механіки вибігли, а Дятлов уже усвідомив усю абсурдність свого доручення — якщо стержні не опустилися після відключення напруги від сервоприводів, їх у принципі неможливо було опустити вручну. Інженер вибіг у коридор, щоб відкликати стажистів, але пізно. У коридорі — дим і пил. Дятлов повернувся на пульт управління і наказав увімкнути вентиляцію.

Ще одне, що цікавило Анатолія Дятлова, — турбінне відділення на іншому боці диспетчерської кімнати. Відділення, яке охопив вогонь. Про це на пульт управління невдовзі після наказу Дятлова охолодити реактор на аварійній швидкості доповів один з інженерів. Першим на місце прибіг Разім Давлетбаєв, присутній під час тесту заступник начальника турбінного цеху. Картина, яку він там застав, була не просто шокуючою: дах над однією з турбін обвалився. «Деякі балки просто звисали, — згадував Давлетбаєв. — Я бачив, як одна впала на циліндр низького тиску турбогенератора № 7. Десь згори доносився звук витікаючої пари, щоправда, ні диму, ні вогню на даху не було, — тільки яскраві зірки проглядалися на нічному небі».

Дятлов також був приголомшений від побаченого: «Картина, гідна пера великого Данте! — пригадував він пізніше. — Потоки гарячої води від пошкоджених труб розтікалися в різні боки, стікали на електрообладнання. Всюди — пара. А тріскучі звуки короткого замикання в електричній системі своєю різкістю нагадували постріли». Біля турбіни № 7 Дятлов побачив інженерів із вогнегасниками і водяними шлангами, які намагалися загасити палаюче мастило. Річ у тому, що масляний насос було пошкоджено розкинутим обладнанням, і 200 тонн мастила розтікалося на підлозі, загрожуючи перетворити турбінне відділення у справжнє пекло, яке б здійняло в повітря не лише 4-й енергоблок, а й усю АЕС, усі блоки якої функціонували на основі одного турбінного відділення. Давлетбаєв і його люди перенаправляли потоки мастила в бік від трубопроводу і турбін у підземний резервуар. Окрім того, вони видаляли водень із турбін, розміщених над пошкодженим турбогенератором, щоб запобігти новому вибуху.

З першими жертвами, інженерами, які отримали опіки від пари з пошкоджених труб, Дятлов зіштовхнуся за межами пульта управління. Кожного Анатолій відправляв до медпункту. Коли він повернувся на пульт управління, туди вже доставили Володимира Шашенка: під час випробування Шашенок здійснював контроль параметрів на рівні +24 енергоблока, аж доки вибух не розірвав труби з гарячою водою і парою, завдавши тяжкого ошпарення по всьому тілу Володимира. «Володя сидів у кріслі, слабко переводивши погляд. Він не стогнав і не плакав. Абсолютно точно біль перейшов будь-які мислимі пороги, позбавивши його свідомості», — говорив Анатолій Дятлов. Рогожкін, який зайшов у диспетчерську, допоміг транспортувати Шашенка на ношах до медпункту. Ще кількох інженерів, які перебували в будівлі блока під час вибуху, знайти не вдалося.

Водночас Акімов відчайдушно намагався відновити циркуляцію води до того, що, на його думку, мало бути надзвичайно перегрітим реактором. Як не дивно, міський телефон продовжував функціонувати, хоча система внутрішнього телефонного зв’язку не працювала, оскільки кабелі розірвало від вибуху. Акімов викликав електриків, доручивши їм відновити подання енергії до насосів, що дозволить йому охолодити реактор. Працівники пообіцяли зробити все, що зможуть. Після цього Олександр Акімов попросив Юрія Трегуба, який усе ще залишався поруч, спробувати відкрити клапани системи охолодження вручну. Разом із Сергієм Газіним, іншим оператором його зміни, Трегуб побіг угору по сходах до рівня +27. Варто було лише їм піднятися, як обом стало складно ковтати — їхні глотки і язики набрякли. Хоча тоді це здавалося найменшою з їхніх проблем. Коли Трегуб спробував увійти у відділення, де розташовувалися механічні засоби управління клапанами, його обдало потоком гарячої пари. Потрапити всередину було неможливо — там не продихнути. Не виконавши доручення, Трегуб і Газін мали повертатися на пульт управління, де Акімов, навіть не підозрюючи, що реактор уже вибухнув, обдумував жахливі наслідки від перегріву цього самого реактора.

Проскуряков і Кудрявцев, двоє молодих інженерів-стажистів, яким Дятлов доручив опустити керуючі стержні вручну, теж повернулися на пульт управління з поганими новинами. Вони вирішили дістатися до реакторного відділення, розміщеного на рівні +36 (36 метрів над поверхнею землі), на ліфті, проте він застряг, унаслідок чого спеціалісти були змушені підніматися по сходах. Цей підйом став справжнім випробування, адже сходи завалило уламками і залило гарячою водою і парою з пошкоджених труб. Зрештою, працівникам довелося повернутися — вхід до реакторного відділення був заблокований зруйнованою стіною і бетонними блоками зі стелі. Обоє перебували досить близько до зруйнованого реактора, а тому цей похід коштував їм життя, навіть попри те, що безпосередньо своєї цілі вони не дісталися. Дятлову та Акімову механіки доповіли, що нічого не вдалося. Усі, хто перебував у диспетчерській, вирішили, що реакція, як і раніше, триває, але вода для охолодження реактора не циркулює. Про можливі наслідки персонал намагався не думати.