Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 21)
Через Правика передавали прохання щодо поліпшення житлових умов чи відгулів безпосередньо Телятникову. Одного разу Володимир Правик навіть відкрито заперечив Телятникову щодо покарання підлеглого, який пропустив свою зміну, — пожежник переплутав дату свого чергування. На думку Правика, співробітник усе ж не заслуговував занадто серйозного покарання, хоча Телятников не погоджувався. Це питання стало предметом численних дискусій. Леонід Телятников навіть розмовляв із дружиною Правика, припускаючи, що вона може вплинути на свого чоловіка, однак Володимир і далі ставив інтереси своєї команди понад усе. І хоча така позиція коштувала йому відпусток і відкладала можливість підвищення по службі, його підлеглі ветерани любили свого молодого командира. «Правик був прекрасним хлопцем, — говорив один із його досвідчених колег, 35-річний Леонід Шаврей. — Мізкуватий і компетентний, він прекрасно розумівся на радіотехніці — справі, яку обожнював. Був фактично професіоналом у світлотехніці та з ремонту приймачів і магнітофонів. Окрім того, він чудово ладнав з колективом. Чудовий командир, здатний вирішити будь-яке питання. Якщо ви зверталися до Володимира, він реагував невідкладно».
Леонід Шаврей був найстаршим із трьох братів-пожежників, що народилися в білоруському селі на кордоні з Україною. Прип’ять — на відстані всього 17 кілометрів від місця народження Шавреїв, тоді як їхній адміністративний центр у Білорусі — за 50 кілометрів. І Леонід, і Іван Шавреї входили до складу караулу Правика і обидва тієї ночі перебували на чергуванні; Петро ж, їхній молодший брат, лейтенант, був удома. Подивившись телевізор, Леонід пішов подрімати — він мав змінити Правика, який залишався на варті до другої ночі. Іван стояв на вулиці перед пожежною частиною, розмовляючи з іншими пожежниками. Аж раптом вони почули якийсь звук. Іван миттєво зрозумів — це звук виходу пару на АЕС. Раніше таке вже ставалося, а тому він не надав цьому особливого значення.
Утім, варто було Іванові зайти у приміщення частини, як пролунав вибух. А за мить — ще один. Що трапилось? Він підбіг до вікна і побачив вогняну кулю, що здіймалася над 4-м енергоблоком. Зазвучала сирена, яка розбудила Леоніда. «Погляньте, там вогонь», — пожежники вказували на АЕС. Над будівлею реактора, вночі зазвичай освітленою численними прожекторами, нависала грибоподібна димова хмара.
Ще до того, як в усьому розібратися, хлопці вже їхали в пожежному автомобілі, — Леонід Шаврей сидів поруч з лейтенантом Правиком, а Іван Шаврей їхав у наступному авто. До станції мчали три пожежні машини. Під’їхавши до воріт, команда не побачила ані вогню, ані диму, який щойно спостерігала з вікна. Вони проїхали далі до будівлі адміністрації, що була на певній відстані між першим і другим енергоблоками. За блоками розміщувалося турбінне відділення — довга будівля приблизно 32 метри заввишки, яка з’єднувала всі чотири реактори атомної електростанції. Третій і четвертий енергоблоки стояли поряд і мали спільну димову трубу — ту, яку видно практично на всіх фотографіях Чорнобильської АЕС. Висота енергоблоків, тобто рівень, від якого починалася труба, становила 72 метри, що дорівнює висоті сімнадцяти-поверхової будівлі на кшталт середньомасштабних американських хмарочосів 1920–1930-х років. Поглянувши в бік димової труби, пожежники були приголомшені розмахом аварії — 4-й енергоблок стояв не тільки без даху, але й без значної частини стіни. Язики полум’я охопили залишки будівлі.
Шокований Правик радирував сигнал тривоги третього, найвищого, рівня, що, зі свого боку, означало: у повну готовність негайно були приведені всі пожежні частини Київської області. Володимир Правик діяв, як завжди, — беручи на себе всю відповідальність. «Що ж, Михайловичу, сьогодні буде спекотно, — промовив Правик, шанобливо звертаючись до Леоніда Шаврея по батькові. — Доведеться серйозно попрацювати». Шаврей відразу зрозумів — ситуація оптимізму не вселяє. «У мене волосся стало дибки», — згадував він пізніше. На годиннику була 1:28. Від моменту вибуху минуло п’ять хвилин.
Разом із командою Правик залишив пожежний автомобіль і побіг по транспортному коридору 3-го енергоблока, намагаючись зрозуміти, що ж усе-таки сталося. У коридорі вони знайшли телефон, але на їхні дзвінки ніхто не відповів. Нарешті пожежники помітили двох заклопотаних техніків, які бігли їм назустріч з 4-го енергоблока. «Що сталося? Де пожежа?» — запитали рятувальники. Техніки, хоч і не знали напевно, але припустили: горіти міг дах турбінного відділення. «Погані новини», — миттєво усвідомив Правик, адже в турбінному відділенні, яке з’єднувало всі чотири блоки АЕС, було чимало легкозаймистих матеріалів. Вогонь міг перекинутися туди.
Правик зобов’язаний був діяти. І діяти швидко. Він наказав Леонідові Шаврею повернутися до пожежної машини і підігнати її до стіни турбінного відділення, тоді як сам залишиться в будівлі і спробує дізнатися більше про характер аварії, продумавши план подальших дій. Шаврей виконав доручення, після чого, разом з іншим пожежником Володимиром Прищепою, піднявся на дах турбінного відділення, що було завданням не з легких — обоє були в повному екіпіруванні і мали піднятися драбиною заввишки 12 метрів, яка до того ж рухалася під ними. Утім, те, що побачили пожежники на даху, звичайною пожежею не назвеш. Через кілька днів Прищепа згадував: «Коли я піднявся нагору, побачив, що дах частково пошкоджено, а де-не-дне він узагалі провалився. Ближче до краю даху 4-го енергоблока я помітив, що стеля зайнялася. Я хотів пробратися туди, однак дах почав хитатися. Тоді я повернувся і пішов уздовж стіни, рухаючись біля труби з водою для пожежогасіння. Наблизився до епіцентру полум’я і, — оскільки під’єднати пожежний рукав було неможливо, — почав засипати вогонь піском».
Леонід Шаврей також згадував, як гасив полум’я без використання води: «Ми намагалися збити вогонь за допомогою брезентових пожежних рукавів. На даху було проведене водопостачання для гасіння пожежі, а в контейнерах були пожежні рукави, які ми, власне, й використовували для боротьби з полум’ям... При використанні води могло статися коротке замикання, адже на даху були діри... Гасили вогонь рукавами і намагалися затоптати ногами». Наперекір усім правилам безпеки дах, на якому працювали пожежники, був покритий бітумом, легкозаймистим нафтопродуктом. «Рухатися було важко, адже бітум на даху розплавився, — говорив потім Шаврей. — Температура зашкалювала... А за найменшого її підвищення бітум миттєво спалахував... Зробивши один крок, ви вже не могли зробити другий — взуття приставало до поверхні... Окрім того, увесь дах було завалено сріблястими шматочками якогось матеріалу. Ми відфутболювали їх у бік. Спершу здавалося, що вони просто валялися навколо, проте вже за мить вони займалися».
Матеріалом, який відкидали Шаврей і Прищепа, було не що інше як шматки графіту та нутрощі реактора. Ці радіаоктивні відламки опромінювали все навколо і насамперед — членів пожежної бригади, які не мали ані відповідних приладів для вимірювання рівня радіації, ані належного спорядження для захисту від опромінення. Навіть незважаючи на сусідство їхньої пожежної частини з атомною електростанцією, хлопців готували для гасіння повсякденних пожеж у звичайних будинках. Ніхто з них навіть гадки не мав, що вогонь, якому вони протистояли тепер, відрізнявся від звичайного полум’я і міг бути радіоактивним. З підвищенням температури Шаврей і Прищепа скинули з себе частину спорядження. «Температура зростала і дихати ставало дедалі складніше. Ми розстебнули спорядження, зняли і відклали шоломи», — пояснював Шаврей. Самі того не знаючи, вони викликали оплески людей, які спостерігали за ситуацією на землі. Рибалки на сусудіньому водоймищі — свідки цієї сцени — були вражені. «Він скинув свій шолом! — прокричав хтось. — Фантастика! Справжній герой!»
У Прип’яті Людмила Ігнатенко, дружина Василя Ігнатенка, командира відділення 6-ї пожежної частини міста Прип’яті, прокинулася від шуму під своїми вікнами. Як і деякі інші молоді пожежники із сім’ями, Василь і Людмила проживали у кімнаті безпосередньо над гаражем частини. Тієї ночі Василь заступив на чергування, а тому дружина видивляла його з вікна. Чоловік був унизу, сідав у пожежний автомобіль. «Зачини вікно і лягай спати! — крикнув він Людмилі. — Біля реактора пожежа, я скоро повернуся». Людмила поглянула на АЕС і побачила вогонь над 4-м енергоблоком. «Усе буквально сяяло, — пригадувала вона, — ціле небо. Високе полум’я. І дим».
Пожежні машини виїхали з гаража і направились у бік атомної електростанції. За головного був 23-річний лейтенант Віктор Кібенок. Випускник Черкаського пожежно-технічого училища МВС СРСР, яке він закінчив 1984-го (через рік після Правика), Віктор відповідав за зразковий підрозділ. Всі підлеглі були більш-менш одного віку з Кібенком. З багатьма, включаючи Василя Ігнатенка, він дружив. Сам Ігнатенко, атлет зі званням «Майстер спорту СРСР», був старшим за Кібенка на два роки. Їхні сім’ї проводили свята разом, а дружини товаришували між собою. Сьогодні ж двоє чоловіків заступили на одну зміну і тепер прямували до ЧАЕС.