Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 19)
Як виявилося, коли Топтунов переходив від одного регулятора керуючих стержнів до іншого, це було зроблено в неправильному порядку і викликало раптове зниження рівня потужності, що фактично зупинило реактор задовго до завершення випробування. Опівночі 26 квітня, о 00:28, система реактора зафіксувала падіння рівнів до 30 МВт, — грандіозний спад, враховуючи, що знижуватися потужність почала ще на позначці 520 МВт. Як відзначали очевидці, рівень потужності впав практично до нуля. За допомогою Акімова Топтунов відключив автоматичну систему управління стержнями і почав витягувати їх у ручному режимі, щоб заново вдихнути життя в майже зупинений реактор. Паралельно допомагав Трегуб. «Чому ти витягуєш [керуючі стержні] непослідовно? Ти маєш витягувати ось тут», — сказав він Топтунову, який спочатку витягував їх з одних секторів, але пропускав інші. Зрештою, Трегуб змінив Леоніда Топтунова, піднявши рівень потужності для функціонування реактора. Через чотири хвилини рівень зріс із 30 МВт до 160 МВт. Усі відчули полегшення. «Той епізод підтримання рівня потужності змусив понервувати, — згадував Трегуб. — Щойно ми досягли рівня у 200 МВт і перейшли в автоматичний режим, усі заспокоїлися».
Постало питання: що робити далі? Зупинити реактор згідно з нормами експлуатації чи підняти потужність до рівня, на якому можна було б продовжити випробування? Якби реактор зупинили, від експерименту з паровою турбіною, який готували так довго, довелося б відмовитися, чого ніхто не хотів. Дятлов, — а він залишив пульт управління, коли відбулося падіння потужності, — повернувся і, як він сам згадував пізніше, дозволив підвищити рівень потужності. Інші люди на пульті управління помітили, як він стирав з чола піт. Трегуб пригадував дискусію Дятлова з Акімовим, який, тримаючи папери, очевидно, намагався в чомусь переконати Анатолія. Як підслухав Трегуб, Дятлов вимагав стабілізації рівня потужності на 200 МВт позначці, що була значно нижчою за 760 МВт, запропонованих для проведення експерименту; при цьому відхилення від визначеного тестового параметра могло обернутися катастрофою. Утім, на пульті управління вважали, що їм вдасться стабілізувати реактор і почати випробування. Достеменно невідомо, чи сам Дятлов запропонував зупинитися на цьому рівні, наказавши діяти Акімову і Топтунову, чи він просто погодився з їхньою пропозицією, однак особисто Анатолій ніколи не заперечував своєї згоди провести випробування на вказаному рівні потужності у 200 МВт. І оскільки саме він виступав старшою посадовою особою на пульті управління, усі дотримували його розпоряджень.
Дятлов був сповнений рішучості продовжувати експеримент. Присутні на пульті управління згадували, як він закликав людей поспішати. Після опівночі, о 00:43, Анатолій Дятлов наказав операторам заблокувати екстрений сигнал від двох парових турбін, які були частиною тесту. Ще через 20 хвилин, о 1:03, — задля посилення циркуляції води через реактор — вони спочатку активували перший із двох резервних циркуляційних насосів, а за чотири хвилин — другий. Усі дії були частиною програми випробувань, проте враховуючи низький рівень потужності реактора, додавання ще пари насосів до вже працюючих шести дестабілізувало реактор. Додаткові циркуляційні насоси посилили подання води, негативно вплинувши на кількість пари в барабанах-сепараторах. Рівень потужності знову було збито: вода, на відміну від пари, поглинає нейтрони і сповільнює швидкість ядерної реакції. О 1:19 прозвучав сигнал про низький тиск пари. Оператори заблокували цей сигнал і відключили резервні насоси.
Підтримання роботи реактора навіть на низькому рівні потужності у 200 МВт перетворилося на справжню проблему, яку в міру наближення моменту, коли можна було починати випробування, ставало вирішувати дедалі складніше. Рівень потужності продовжував знижуватися. Річ у тому, що падіння рівня потужності годину тому, а також функціонування реактора на рівні 200 МВт і нижче спричинило швидке накопи-чення в паливних стержнях ксенону-135, побічного продукту ядерної реакції поділу, який сповільнив (або ж просто «отруїв») реакцію, поглинаючи нейтрони. Задля втримання рівня потужності від подальшого зниження Топтунов мав витягнути керуючі стержні з активної зони реактора. Численні аварійні сигнали, що вказували на нестабільний стан реактора, ігнорувалися. Уже за мить в активній зоні залишилося лише 9 стержнів із 167-ми доступних — усі інші були витягнуті, і це не лише ускладнило контроль реакції, а й надзвичайно посилило нестабільність реактора.
О 1:22 пульт управління сигналізував про зростання швидкості реакції — ще один неконтрольований фактор. Вода в системі охолодження, в якій працювало лише чотири насоси, досягла точки кипіння і перейшла в пару, — у цьому стані можливість води як холодоагента поглинати нейтрони скорочується. Таким чином, менша кількість води і більша кількість пари означала більше число непоглинутих нейтронів і сплеск інтенсивності реакції. Топтунов ознайомився з даними системи і доклав про це Акімову, але останній був повністю сконцентрований на організації турбінного експерименту, який мав стартувати через кілька секунд.
Разім Давлетбаєв, заступник начальника турбінного відділення, який теж перебував на пульті управління, згодом згадував: «Начальник зміни 4-го блока Олександр Федорович Акімов... підходив до кожного оператора, включаючи старшого інженера управління турбіни Ігоря Кіршенбаума, якого він коротко проінструктував: після команди розпочати експеримент той повинен відключити турбіну № 8. Потім Акімов запитав, чи готові оператори, і вже за мить Геннадій Метленко, науковий консультант з “Донтехенерго”, дав команду: “Увага, осцилограф, старт”». Годинник показував 1:23:04. «Після цієї команди, — продовжував Давлетбаєв, — Кіршенбаум закрутив вентиль турбіни, а я стояв поруч і дивився на тахометр, спостерігаючи за швидкістю турбіни № 8. Як і очікувалося, в результаті електродинамічного гальмування генератора її швидкість різко впала... Коли швидкість турбогенератора було знижено до рівня, прописаного у програмі випробувань, генератор запустили знову. Таким чином, тестування гальмування генератора, також закладене в програмі, пройшло нормально, — ми почули команду начальника зміни Акімова зупинити реактор, що й було зроблено оператором панелі управління блока».
На годиннику була 1:23:40.
Таким чином, випробування тривало тридцять шість секунд, які стали вирішальними в долі людей на пульті управління 4-го енергоблока та в історії станції. Рівень потужності реактора вийшов з-під контролю. Ситуація ускладнилася, по-перше, зростаючою кількістю пари в системі рідинного охолодження, що унеможливлювало поглинання нейтронів, і, по-друге, нестачею керуючих стержнів в активній зоні реактора, які були витягнуті раніше задля відновлення реакції. За допомогою системи автоматичного управління було зроблено спробу знизити швидкість реакції 12 стержнями, однак інші були витягнуті вручну і залишалися поза активною зоною.
Топтунов, який мав доступ до комп’ютерних даних, прокричав, що рівень потужності різко зростає. Як згадував пізніше Дятлов, наприкінці випробування до нього доносилися голоси Акімова і Топтунова. «Я стояв приблизно в 10 метрах від них і навіть не чув, про що говорив Топтунов, — писав заступник головного інженера у своїх мемуарах. — Саша Акімов наказав зупинити реактор, вказавши на спеціальну кнопку». Цією кнопкою була АЗ-5 — система аварійного відключення реактора. Топтунов зірвав паперову пломбу на кнопці активації і натиснув її. Дятлов та інші на пульті управління нарешті могли видихнути. Складний тест був позаду. Червона кнопка АЗ-5, як очікувалося, зробить свою роботу і зупинить реактор. Звісно, захід винятковий, але й ситуація екстрена.
Після активації системи АЗ-5 178 керуючих стержнів почали опускатися в активну зону реактора. Кожен стержень мав довжину сім метрів, рухався зі швидкістю 40 сантиметрів за секунду і був виготовлений з бору — елементу, який поглинає нейтрони і сповільнює швидкість реакції. Водночас наконечники стержнів були зроблені з графіту, і, схоже, саме вони — графітні наконечники стержнів — катастрофічно дестабілізували й без того неконтрольований реактор. Щойно стержні почали опускатися, наконечники витіснили воду у верхній частині активної зони, яка поглинала нейтрони, що, зі свого боку, лише підвищило швидкість реакції. До цього додався позитивний пустотний ефект — смертоносний недолік конструкції РБМК, який призвів до майже повного руйнування реактора на Ленінградській атомній електростанції 1975 року. Тепер позитивний пустотний ефект знову дав про себе знати.
Введення керуючих стержнів із графітними наконечниками спричинило різкий сплеск рівня реакції і рівня температури ядра. Підвищення температури викликало руйнування оболонки паливних стержнів — трубок діаметром 14 міліметрів, які мають стінки з циркалою товщиною менше ніж 1 міліметр, що робить їх тонкішими за волосину людини. Зруйновані паливні стержні спричинили заклинення керуючих стержнів, які тоді опустилися лише на 1/3 своєї довжини. Таким чином, ядро і дно активної зони стали недосяжними для керуючих стержнів і реакція там вийшла з-під контролю. Вихідна потужність реактора, яка становила приблизно 200 МВт, за кілька секунд стрибнула до 500 МВт, а ще за мить — до 30 000 МВт, десятикратного перевищення норми. Стрімко зростаюча кількість непоглинутих нейтронів повністю розтопила ксенон-135, накопичення якого стримувало швидкість реактора кілька хвилин тому. Віднині сповільнювати ядерну реакцію було нічим: паливні стержні розпалися, а уранові гранули у трубках паливних стержнів із циркалою потрапили у воду системи охолодження, що викликало грандіозний сплеск у виділенні пари, яка мала кудись виходити.