Сергей Черепанов – Рыба моей мечты (страница 1)

Рыба моей мечты

Сергей Черепанов

Оксана Здор Иллюстратор

© Сергей Черепанов, 2018

© Оксана Здор, иллюстрации, 2018

ISBN 978-5-4493-2202-9

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

дана , русский язык – обычным шрифтом. Українська мова курсивом

– – спрашивали. Хилька не бачив?

– . – отвечали. Вже побіг

– – спрашивали. Давно пішов?

– – отвечали. З рання.

– – спрашивали. Під моста?

– отвечали. На широку. —

И было той информации довольно, чтобы задуматься: – — на такой полусырой обязательно недоваренный картофельный шарик – Данилыч вырезает ножичком, – и насаживает на самый кончик крючка, – ну, в точности примерно как лунный глобус. А-га! І швиденько зібратись і побігти до човна, тому що «Хилько даром не піде, мабуть карась пішов», або ж «окуньчики беруть… на червьяка? чи, може, плітка на мастирку?» Або ж на «картопельку короп узяв»,  начебто

А Наричка вьется, прячется за каждым поворотом, и в очерете, и в плавнях, то разделяясь на протоки, а то разливаясь широко, где подмывая кручи, а за Лохвином блестя на перекатах, и снова – в тень, в тихие заводи, где вода почти замирает и стоит над омутами и ямами, а на вырве, что под островом , заворачивает против себя, навстречу, и вдруг распадается на ставки и ставочки, и бьет ключами в оврагах, и заполняет карьеры —сочится земля соками и питает ими Рыбу – внутреннюю нашу вселенную, полузакрытый мир, блаженный эон, ежедневную мечту. Кохання

А Нарічка в’ється… наче хтось написав, або пише листа, пише, а не друкує, і літери тримаються одне одного, і переливаються одна в другу, наче курсивом… «Риба. По рибу. На рибі.»

Ні, то не я, то не «аз буки веду» – але ж не сама і вона, хтось, мабуть, зверху, згори, але ж і не занадто далеко – з Києва, чи то з космосу її не побачиш, ані з Великих Цебекабо лайнера – ні, це зависоко, хіба що з кукурудзяного літака чи повітряної кулі, гвинтокрила чи дрона…

Хто, скажіть, хто про неї, маленької, і чув би, якби не Риба?

Риба. По Рибу. На Рибі…

Земля. Хата. Корова. Риба.

Хата та Корова – то жіноче, більш жіноче, ніж чоловіче.

А Землі – нема. Є гор д та колгосп. З гор ду – живуть, а в колгоспі беруть. Взяв сіна, взяв добрива. Тобто вкрав, ні не вкрав, а взяв, але щоб ніхто не бачив, бо скажуть – вкрав. Колгосп – це не земля, це – каеспе – щось гідке, не моє, чуже, чужінське. о о

А гор д – як картопля: проорати – посадити – підгорнути – потравити – зібрати, і знов – проорати – посадити – підгорнути – потравити – зібрати, і наступного року – проорати – посадиті – підгорнути – потравити – зібрати – і так все життя. о

Гор д – це повсякденне, як хліб, як родина. Гор д – біля хати. Більш жіноче, ніж чоловіче. Гор д —для гречкосєя: нудне, тяжке, огидне, кріпацьке. о о о

Гор д – не для козака. І козак – не для гор ду! о о

Риба! О! О-о! Ото козацьке! Вона йїжа. І спорт. І хвантазія.

Риба – на волі, за межами – і хати, і гор ду, і колгоспу. о

Тому і бігуть на рибу зрання – подаль від жінкі, від роботи, від усього… Зрання, коли ще сонце не зійшло, і туман як тайна, і тайна як бог.

Как до нас добраться? . А дуже просто

– Сначала 80 километров автобусом от Киева до , потом еще 40 км автобусом – … – говорю я и уже улыбаюсь, и вы, если хотя бы немного знаете – тоже улыбнетесь, а то и хмыкните – мол, не простой анекдот, с подтекстом, потому как Рчки – с ударением на первый слог – означают способ передвижения «раком», именно так, как стояли и стоят на огордах селяне, стояли и стоят уже сотни и тысячи лет, то есть, если вы и вправду желаете «добраться»  то есть рядом, и – А иначе, о-о-о! Наврядли у вас это выйдет. Без выучки, без опыта земле-делия человека на земле вам не понять, как не понял его я, и потому готов был уже смотать удочки, и вернуться от этой темы в грод, с ударением на первый слог, в отличие от горда – огорода то есть, так у нас говорят. Вроде всего-то одно ударение – а дистанция, как недавно услышал,«цивилизацийного масштаба»… Великих Цебек до Шануйлівки, а з Шануйлівки – ще шість кил метрів Р чки мову  о – ставайте поруч, уперед. о а а о о

Однако же, удочки не смотал, а наладил.

Тридцать лет мы уже тут, за 126 км от Киева и 216 км – от Чернобыля. Тогда, в 1986, тестю того показалось достаточно, чтобы хоть как-то обезопасить внука. Так появилась наша хата, кирпичный недостроенный дом, поначалу без перегородок, полов, веранды, зато с 20 сотками сада и огорода, появились новые заботы, новые соседи, новая река – , а не Днепр, и все мои родители – в КиевеДача, Нарічка нова земля навкруги – наче інша планета, яку ані Батьківщиною, ані Вітчизною я назвати не можу – – якби було таке слово «Сусідчина» – а так лучче сказать по-руськи – або якщо бажаєте – Хата на селі…

Нет, честное слово, я бы не решился, и срок тут ни причем, что это за срок?! Пишу, потому что люди уходят. Уходят вслед за рыбой…

Идет дождь селом… Не, не так. Это в городе – дождь: деревьев мало – не шумит, а стучит – по стеклу, по карнизу… Там – доЖДь…

А на селі – «дощ-щ-щ-щ»… іде, іде дощ, шумить на дворі, тече по вулиці, ляпа по підвіконню, поринає в кущі, рахує листя…

Одно дело – асфальт, а зовсім інше – поле чи шлях, де крапля, розрізана травичкою, до землі так і не доліта – перетворюється на шепіт, або ж – якщо дорога стара, накатана – пада вона на пил, без звуку, і там зникає…

– Я тоді ще пив, – каже Валера, – лежу на дорозі, а тут гроза – краплі великі-величезні – баххх! Бахх! – лежачи добре розгледіти мона – крапля – бах! – біля глазу – наче в сіре іржане борошно – бах! – і над кожною пилова хмарка підіймається, я аж задивись-замріявсь, а тут як загрими-и-ить! Як вдарить! – ні, нема чого лежати, треба до хати…

Селом и на речке, до которой еще надо дойти, не промокнув, и потому там, где можно, идем дорогой, а ноги сами ускоряют ход, сами, кто их подгоняет? Іде дощ… Може дощ?

– А Хилько вже побіг… Куди? —

Нет, не подгоняет, шелестит, накрапывает, успокаивает. И остается нырнуть с дороги в кусты, то есть, с дороги направо, и пойти тропкою под зеленою крышей, густыми прибрежными зарослями, пойти, пригибаясь и оберегая удочки, под акациями и ольхами, и выйти – но не сразу к реке – а в узкий, глухой, как восточная улочка, коридор в очерете – а тут уже и лодки, цепи, замки и ключи на веревках и тряпках, весло, припрятанное в, все как надо… дощ в кущі  кущах

Говорят, в дождь хорошо клюет.

– А не слухайте нікого. В дощ добре спати, просинаючи життя, але, звичайно, якщо ви вже там – на рибі, – вертатися нема чого – сидіть, пильнуйте, все може бути.

И я тяну с собой батину плащ-накидку, офицерскую, с капюшоном, а при наличии «резиняк» – так Василь називає гумові чоботи – і стільця: – Сиди, пильнуй, риба заснути не дасть…

– слышится из тумана… А кто ж то может быть?.. Ну, як? –

– Та-а…

– А я взяв щучку і судачка.

– З моста?..

Из тумана появляется знакомый – Валера? Он! – и походочка характерная, мягкая такая, индейская. силуєт

… – он заглядывает в лодку, а там уже кое-что блестит. – – А я чую голоси… Хто це?.. Ну, здоров будь О, відкупилася, – каже, маючи на увазі – кого? Річку? Чи може – долю…

Валеру не всегда и поймешь.

– – отвечаю я, как Вася, с небрежной солидностью. Та-а,

А Валера закуривает, забирается в соседнюю лодку, как раз между нами. У него тоже армейская накидка с капюшоном. Та еще, что с Карелии. Если кто с тропы посмотрит – три монаха на молитве, а приглядится – не, лучше – на рыбе…

Валера , рыбу занес в хату, и я жду когда он спросит « – спросит и сам же разложит, вже відробив Ну, як там?» – маючи на увазі Київ, владу, олігархів… бо не тільки з газет, але ж має і інші джерела… І то вам не шануйлівські, чи то великоцебешні, – у Києві має не аби кого, депутатів чи козацького гетьмана, тьфу, хай їм грець.

– рыбы, какой хочешь и не хочешь – царской, королевской, императорской: си-иг, нали-им, яа-азь – прижмуриваясь – а ку-умжа? – удивляется, сам как будто не веря в эту морскую форель, – а ха-ариийюююссс! – и всем ясно – такой не бывает, ни тут, ни в раю, – а щуки такие, что ежей целиком могут заглотить, – ляпает Валера – (зачем он это сказал?!) Про нього і кажуть – «не наш», кажуть і рачківські, і зухвалівські. А чому? Тому що перша його забаганка – Калєрія, дивна північна країна рибалок? Ні, не так – див-на! північ-на! фантастич-на! краї-на! рибалок і риби

И всем сразу ясно:

– », то есть заливает не в меру, какой бы рыбацкой Бреше… – тому и кажуть про нього – «не наш», або «знов свою Валєрію заводить… ота Калєрія не була…

– Так чого ж ти повернувсь сюди, якщо там отаке? Бреше… Ха-рі-юс…

А если к этому добавить, – Э-ге… Эге-ге Тут уже можно, что угодно пришить, в том числе и последнее – только у нас а просто  – что в переводе означает, кроме всего, полную никчемность що не п’є, як і я,  . не кажуть «москаль» або ж «москалюга», «не наш» , «не наш»: в хаті геть нічого – конем грай, підлога глиняна, двері підпира лопатою, і в садочку одна яблуня – велика, так – але ж одна-одненька, а на городі – хіба що картопелька, двадцять три кущі – і зусь…

Одно Валеру спасает – рыба к нему идет, идет даже тогда, « и бегут с рыбалки домой огородами, бегут, чтобы не объясняться, не оправдываться… А к Валере – идет, особенно хищная, судачок да щучка, и я тоже кумекаю, что-то тут нечисто. « коли не хоче, і жодної нема», Чому саме хижак? Щось, мабуть, він знає…»