С тех пор прошло годков, наверное, с тридцать, но каждый раз, встречая Михайла на реке, а последний раз – уже седого, выплывающего лодкою из тумана, еще до рассвета, еще не видя лица, а только знакомую лодку, все еще неловко, и я, припоминая, покачиваю головой… я здоровкаюсь неголосно, і відчуваю як в самісіньких куточках під сивими вусами ховає він посмішку, а мені, друзі мої, соромно,
Если пойти дальше направо, за Опришковой хатой – еще одна, заброшенная, в непролазных кустах, а за ней уже и конец села и грунтовая раздолбанная дорога, которая через какие-то двести метров поворачивает к шоссе, но перед тем проходит мимо неглубокого, но заросшего оврага или окопа, о котором, как и о крайней хате рассказывали всякие истории, только поначалу казавшиеся небылицами… провалля —
– На этих словах держит паузу и, поджимая губки, делает многозначительные глаза: – «Була собі дівчина, і звали її Марічка, і був собі парубок, і звали його Прокопій. І покохали вони одне-одного. Але ж то було у давні-продавні кріпацькі часи, і тутешній пан Жирняк – чи то поляк, чи то турок – який мешкав у Зухвалівці, повелів схопити їх, а там і все. Яківна Ото так. (тобто дорослі розуміють, а діточкам знати того не варто.)
– І побігли вони по людях, по садибах, – і волали пустити, сховати, – але ніхто, жодний не відкрив, розмірковуючи: «а чого це я», «а якщо пан взнає, що я…», або ж «Лемедюки йому ближчі», чи «Василя б – залюбки», чи то «прибігли тут», чи «не хочу й годі», чи «така, мабуть, доля», або ж мовчки.
«Ото так… – додає Яківна і завмирає, доки нарешті хтось із слухачів не витримує: – Ащо пан? Наздогнав?
– Ні, – відрізає, – ні. Кинулась Марічка у вирву, а Прокопій – зник у проваллі. І стали вони водою: струмком, що біжить до річки, і річкою, яка чекає на нього…
– Але ж від провалля до Нарічки нема протоки?! – вигукує хтось із повними сльоз очима.
– І не буде, – ні, ні! – репетує Яківна – не буде, доки не передохне увесь рід тих, хто молодят не впустив.
– А пан? Йому що? – питає сама справедливість.
– Пан? – Яківна не розуміє. – А до чого тут пан… Поїхав собі додому, до татар чи москалів, яка різниця, – не наш… Хай вони його там і судять, або ж про хоробрість його співають. Пан тут ні до чого…
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «Литрес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на Литрес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
