Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 66)

— Ні, — сказав Олександр Павлович, — я його не розгортав. І жодною голографією тут не пахне, Гранте. Ти маєш дурну звичку: шукати будь-якому диву реальне пояснення. Навіщо?

Грант відірвався від приладу, глянув на Олександра Павловича, потім — на Наташу, розуміюче посміхнувся:

— Ти правий, Сашко. Дурна звичка. А диво в тебе вищого гатунку! — Підморгнув Наташі.— А ти мені сподобалася, принцесо. Ти циркова.

— Вона не циркова, — поправив Олександр Павлович.

— Ти мене не зрозумів, Сашко. Вона може рости в сім’ї пекарів, токарів, слюсарів, кесарів, все одно вона циркова. Настане час — сам побачиш. Прощавай, принцесо. Коли захочеш — приходь. Не соромся. Запитаєш Гранта Ашотовича — все тобі буде… — помахав рукою, легко перестрибнув через бар’єр і зник в форганку.

Олександр Павлович поклав прилад у ящик, узяв Наташу за руку і повів до гардеробної. До зустрічі з Валерією часу лишалося багато, і він зібрався показати Наташі заплановану програму — трюк з приладом Бема заздалегідь не планувався — з десяток забавних фокусів: з шовковими хустками, із стрічками, що нескінченно вилізали з фальшивої пляшки з-під шампанського; з фірменими монетами, що пригоршнями висипалися у срібне відерце з самих дивних місць — з порожньої долоні, з вуха, з носа, з вимикача на стіні, з водопровідного крана нарешті; з товстою голкою, що легко “прошиває” суцільне скло; з дюжиною футбольних м’ячів, які по черзі вистрибують з плоского чемодана-“дипломата”… І ще в гардеробній — в холодильнику— сховане було горіхове морозиво і шість спітнілих пляшечок з “Фантою”.

…Програму вони виконали повністю. Ледве встигли до інституту на призначену годину.

Валерія вже стояла на сходах, нетерпляче дивилася на дорогу. Олександр Павлович загальмував, і Наташа негайно вийшла з машини і пересіла на заднє сидіння. Олександр Павлович цей факт відзначив, але коментувати не став. І заперечувати не став, хоча — дивна річ! — він волів би, щоб зараз поруч з ним сиділа Наташа.

— Запізнюєтеся, — сказала Валерія.

— Хвилина в хвилину, — заперечив Олександр Павлович. — Ти раніше вийшла. Куди поїдемо?

— Додому. Наташці уроки треба робити, а в мене у понеділок доповідь на кафедрі, хочу приготуватися.

— Отже, я вільний?

— Хочеш — можеш сидіти поруч. Тільки мовчки.

— Дякую за честь… Я відвезу вас і повернуся до цирку: у мене половину багажу не розпаковано.

— Наше діло запропонувати… Ну як порозважались?

— Наталю, як? — запитав Олександр Павлович, дивлячись у дзеркальце: у ньому було видно Наташу.

— Дуже добре, — сказала Наташа і замовкла.

— І це все? — здивувалася Валерія.

Якщо зранку, як Наташа стверджувала, вона була “сердитою”, то на вечір відійшла, подобріла.

— Вона ще не розібралася, — поспішив на допомогу Олександр Павлович. — Стільки вражень…

Дивна річ, він легко міг поставити себе на місце Наташі. У неї з’явилася своя таємниця — єдина, незвична, солодка-пресолодка, така, в яку і пускати нікого не хочеться. Поки не хочеться. А потім видно буде. І ще приємним здавалося те, що цю таємницю ділив з Наташею і він. На відміну від Валерії.

Олександр Павлович довіз їх до будинку. Сказав:

— Завтра вихідний. Може, поїдемо зранку за місто?

— А що? Це ідея! — загорілася Валерія.

Наташа стояла осторонь, у розмову не втручалася.

— То я заїду за вами о дев’ятій ранку. Будьте готові. Обоє. Форма одягу — літня парадна.

— З Наташкою поїдемо? — запитала Валерія. Олександр Павлович намагався вловити в її голосі незадоволення чи хоча б розчарування, але не зміг.

— Аякже.

— Тоді я вас цілую, — сказала Валерія і пішла до під’їзду.

А Наташа швидко нахилилася до відчиненого вікна.

— Велике вам спасибі, Олександре Павловичу. Мені було добре… дуже… — І швидко побігла за матір’ю.

Що ж, подумав Олександр Павлович, приємне зізнання. До речі, як це не здавалося йому дивним — з дітьми до цього часу справ не мав, навіть боявся їх, але він цілком міг відповісти Наташі тими ж словами.

А “портсигар” у кишені піджака так весь день і пролежав неввімкнутим.

Олександр Павлович вранці лежав у ліжку, нікуди не поспішав — рано ще було, аналізував події. Це тепер було улюблене заняття: аналізувати події; отак, чого доброго, з практика-ілюзіоніста в психолога-теоретика перекваліфікується, сміжну професію опанує…

А що, власне, аналізувати?

Ну, по-перше, техніки багато в цій історії, прилад — “портсигар”, прилад короля магів Рудольфа Бема. І той і інший безвідмовно подіяли на жінок. Сімейна риса: підвищена чутливість до технічних чудес.

А по-друге?

По-друге, прилади дуже різні.

Наташу засмучувати не хотів, казку вбивати не хотів, бо ж здогадався Грант: бемівський “фільмоскоп” за принципом голографії побудований. Закладені у нього голограми, сильно підсвічені, фоновими гумами підкріплені,— все реально, хоча технічне виконання бездоганне.

Пам’ятаю, запитав у Бема:

— А все-таки, чому самі не скористалися?

Старик помовчав, губами поплямкав — зубів у нього зовсім не залишилось, а протези він чомусь не носив:

— Техніки не люблю. Не вірю. Рукам своїм вірю. І вам раджу.

— Нащо ж даруєте?

— Так. На пам’ять. Може, знадобиться коли-небудь. Ось і знадобилося.

Олександр Павлович на відміну від Бема техніці довіряв, але тільки тій, яку своїми руками створив, яку міг по гвинтику, по дощечці зібрати-розібрати, принцип дії назубок знав, хоч патентуй.

Може, “портсигар” запатентувати?

Його не запатентуєш, принцип дії самому до цього часу невідомий, тільки й залишається, що в чудеса вірити.

Проте час вставати, приймати холодний душ: який садист, цікаво, на нього патент одержав?..

Звичні тортури породжували таке ж звичне роздратування. Думав:

“Адже сам ти садист. Навіщо тобі ці експерименти? Довести Валерії, що жінка повинна бути жінкою, як природа придумала? Ну, припустімо, доведу, хоча навряд. І що далі? А про “далі” ти ні біса не відаєш, боїшся в “далі” зазирати, як страус, голову в пісок сунув: а може, не побачать, мимо пройдуть. А може, не запитають: що це ви, розумний Олександре Павловичу, далі робитимете?.. Може, плюнути? Викинути “портсигар” до сміттєпроводу, Валерії не дзвонити, піти в підпілля, впритул зайнятися наступною прем’єрою… А Наташа? Так, з Наташею — тут ти даремно! Жила собі дівчинка, горя не знала. Нащо втовкмачувати їй в голову дурні ілюзії? У неї свій світ. їй там добре, звично, а що трохи каламбурно — так це минеться. З віком. А не минеться — не твій то клопіт…”

В тім-то й справа, що Олександр точно не знав: його це клопіт чи ні. Три дні тому, наприклад, знав точно — не його, а нині — плаває, відповісти не може. І припинити експеримент не в силі: розбігся, важко зупинитися…

Заспокоював себе:

“Та нічого не станеться, страшного не передбачається, не варто і лякати себе. І взагалі, закінчувати з цим треба, а то ненароком до психіатрички залетиш з яким-небудь мудрим діагнозом на зразок “синдром самобичування”… Жах!.. Ні, брате, робиш — роби, а розмірковувати — цим нехай інші займаються, їм за це гроші платять…”

Наче переконав себе, заспокоїв, а настрій не поліпшився. Як був кислим, так і залишився.

Валерія це відразу помітила:

— Не виспався?

— З чого ти взяла?

— Вигляд похмурий.

— Погода…

Погода не радувала. Зранку сіявся дрібний дощик, небо міцно затягнуто сірими хмарами, лише де-не-де просвічувалися невеликі білі лисинки…

— Може, не поїдемо? — запитала Валерія. — Лісом не походиш, на травичці не полежиш…

Олександр Павлович кинув погляд у дзеркальце: Наташа сиділа позаду — в червоній нейлоновій куртці з капюшоном, у повній дощовій екіпіровці, дивилася благаюче.

Вирішив:

— Не будемо відмовлятися од задуманого. Скоригуємо плани: заїдемо у Загорськ, зайдемо до ризниці, пограємо в туристів, а на зворотному шляху пообідаємо; там по дорозі один ресторанчик є, пам’ятаю.