Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 65)
— Там — обіцяні фокуси.
— А де арена?
— Ти хочеш побачити манеж? Ну, звичайно ж, зараз…
Олександр Павлович підвів її до завіси в форганці, підштовхнув легенько: йди, мовляв. Вона прослизнула в щілину серед половинок завіси, вони м’яко і щільно замкнулися за нею. Олександр Павлович прихилився спиною до холодної стіни, заплющив очі. Ну, чим її здивувати? Чи, бува, не поспішив він? Вона не була в цирку з дитячих років, а за лаштунки, в “кухню”, і взагалі не потрапляла, а в цирк на перше побачення треба приходити в свято, коли манеж залито вогнями, коли на балкончику “душить” глядачів маршем мідна група оркестру, та і за лаштунками значно цікавіше: суєта, біганина, у когось розминка — хтось стоїть на голові, жонглює, колесом крутиться; а дикі звірі не в далеких клітках, а зовсім поруч — тільки руку простягни; хоча хто наважиться простягнути — звірі все-таки…
Олександр Павлович визирнув з-за завіси. “У манежі” підвішували “вертушку” повітряних гімнастів. Вона лежала на червоному репетиційному килимі — сяяла хромом ракета, ще не готова до польоту; провислі троси від неї тяглися під купол, де їх кріпили.
— Тягни на мене, тягни! — гукнули під куполом. — Ну, куди ти тягнеш, бовдуре, певне, кріплення не відчуваєш? Ось я тобі руки повідриваю!
Все це було поки що цілком цензурно, але хто дасть гарантію, що так і надалі триватиме? Цирковий артист — людина у висловах нестримана. Наташу варто відвести від гріха подалі… Олександр Павлович зробив було крок до неї, але хтось поклав йому долоню на плече.
— Почекай.
Оглянувся. Інспектор манежу.
— Привіт, Гранте. Ця дівчина — зі мною.
— Я зрозумів, — сказав інспектор, пройшов мимо, встав за бар’єр: — Гей, нагорі! Ану тихше! Ви не самі тут… — Він простяг Наташі руку, допоміг перебратися до манежу. — Дивись: це ракета. Невдовзі вона злетить над усім цим, — він обвів рукою порожній темний зал для глядачів, ряди крісел з відкинутими сидіннями, що крутим амфітеатром йшли вгору, круглі ложі освітлювалися з чорними зачохленими “гарматами” софітів. — Вона швидко-швидко помчить по колу, а на трапеції під нею, бачиш: ось трапеція, ось вона закріплена… на спеціальних завісах… ось петлі, просунь руку, зручно?., на трапеції і на петлях працюватимуть гімнасти. Це добрі гімнасти, побачиш, коли прийдеш на виставу. Адже ти давно не була в цирку, чи не так?
— Звідки ви знаєте? — запитала Наташа.
Вона сиділа навпочіпки перед ракетою, і маленька рука її міцно тримала паскову петлю, вільно пристягнуту до хромованого боку “вертушки”.
— Я здогадався, — сказав інспектор. Він сидів навпочіпки поруч з Наташею. — У тебе на обличчі написано.
— Не може бути. — Наташа випросталася. — А мама каже, що я мов камінна: жодних емоцій.
— І мами можуть помилятися, — зітхнув інспектор. — А скоріше, вона просто не вміє читати по обличчях. Це дуже важка наука: читати по обличчях.
— А де ви навчилися?
— Читати по обличчях? — він посміхнувся. — Тут, у цирку. Тільки тут і можна добре навчитися цього.
— То й Олександр Павлович також вміє? — незрозуміло було: чи то Наташа серйозно повірила інспекторові, чи сприйняла жарт і підхопила його.
— Олександр Павлович вміє більше: він людей наскрізь бачить. Так, Сашко?
— Майже так, Гранте, — погодився Олександр Павлович, — бачу, тільки туманно.
— Не прибіднюйся, Сашко. Ти ж на крайній випадок піднатужишся і винайдеш який-небудь ящик з діркою. Крізь неї все буде видно, як на долоні…
Як у воду дивиться, старий базікало, думав Олександр Павлович. Знав би він, що майже влучив у ціль: не в “десятку”, але зовсім поряд. Він любив Гранта, як, до речі, і всі артисти, пам’ятав його мало не з дитинства — той вже й тоді інспектором манежу працював, по-старому шпрехшталмейстером, — хоча, як здавалося Олександрові Павловичу, Грант був ненабагато старший від нього самого. І все ж, хто знає? До його паспорта Олександр Павлович не зазирав.
— Цю людину, яка вміє читати по обличчях, — сказав Наташі Олександр Павлович, — звати Грант Ашотовнч. А її, Грантику…
— Зачекай, — увірвав інспектор. — Ти забув, Сашко: її ім’я я сам прочитаю… — Він уважно подивився на Наташине обличчя, смішно поворушив тонкими губами, закотив очі. Наташа спокійно чекала результату. — її звати… — інспектор не поспішав, — На-та-ша… Так?
— Так, — Наташа, здалося, зовсім не здивувалася, А чого, власне, дивуватися? Коли він вміє читати по обличчях, то вже ім’я дізнатися — річ нескладна.
Вони з Грантом стояли майже в центрі манежу, і Олександр Павлович мимоволі згадав себе, коли він уперше в житті опинився посеред величезної і зовсім порожньої зали, посеред оглушливо-важкої тиші, сам на сам із страхом, який породжує чужий і далекий, навіть, здається, ворожий людині простір; виразно згадав холодну цівку поту, що раптом скотилася поміж лопаток.
Потім цей страх минув, але досі Олександр Павлович не любив залишатися в манежі сам, так, правду кажучи, і не траплялось: асистенті” в його атракціоні — вісімнадцять чоловік, то про яку самотність може бути мова?
Але було ж!..
А він обіцяв Наташі казку.
— Зачекайте! — враз вигукнув Олександр Павлович. — Я зараз! Тільки нікуди не йдіть. Стійте там, де стоїте. Ну поговоріть про що-небудь… Грант, розкажи їй щось.
— Ти куди? — крикнув Грант.
Але Олександр Павлович вже біг коридором, кулею влетів сходами на другий поверх — до своєї гардеробної, відкинув кришку кофра, в якому зберігав будь-який дрібний, що не використовується в роботі, реквізит, розгріб повітряний, чомусь із запахом стайні завал картатих шовкових хусток, вийняв з дна акуратний дерев’яний ящик з ручкою, подібний до тих, в яких геодезисти зберігають свої теодоліти чи кремальєри, і стрімголов кинувся назад, до манежу, навіть не зачинивши гардеробну, відкинув оксамитову завісу форганга, зупинився, важко дихаючи.
Грант і Наташа, як і раніше, стояли посеред манежу, а срібна вертушка, вже підвішена на тросах, пливла на потрібний для польоту висоті над бар’єром і тонка швунгтрапеція вільно гойдалася під нею.
— Чекаєте? Добре…
Він переступив через бар’єр; намагаючись не схибити, поставив ящик точно в центрі манежу, відкрив його, дістав звідти апарат, схожий на звичайний фільмоскоп для дітей, лише не з одним об’єктивом, а вісьмома, причому якимись дивними — вузькими, довгими, подібними на револьверні дула з розтрубами-блендами на кінцях. Швидко прикрутив чотирипелюсткову антенку, гвинтами на ногах-оборах вивів на середину краплю рівня під склом — “загоризонтував” прилад. Розмотав довгий тонкий дріт, приєднав його до розетки на зовнішньому боці бар’єра.
Грант і Наташа мовчали, уважно стежачи за маніпуляціями Олександра Павловича. Нарешті Грант не витримав.
— Що це, Сашко? Новий трюк? — запитав він.
— Не знаю, Гранте, — чесно відповів Олександр Павлович. Він впіймав себе на тому, що хвилюється, наче вперше вийшов на манеж. — Може, буде трюком, а може, й ні… — Він поклав руку на пластмасовий тумблер на матово-чорній підставці приладу. — Увага!.. Наташо, дивись! — і клацнув тумблером.
І безлюдний зал ожив.
Загаласував партер, замаячили, випливли звідкілясь з чорної глибини, стали різкими, контрастними живі людські обличчя, злетіли, мов голуби, оплески, а невидимий оркестр на зовсім порожньому балкончику гримнув дзвінкий туш, і поверх усіх цих яскравих і галасливих людей, переливаючись і виблискуючи, летіла справжня ракета, а під нею, на трапеції — ось це вже і справді уявилося! — напруженою стрункою витяглася тоненька повітряна гімнастка.
І раптом усе враз зникло. Навіть прожектори, які оперізують купол, погасли; тільки горіли аварійні лампи, трохи освітлюючи безлюдний зал глядачів. Ракета-“вертушка” припинила дзижчати — мотор відімкнувся — і пливла по колу за інерцією, гасила швидкість.
З віконця електриків над директорською ложею хтось визирнув і зарепетував на весь цирк:
— Що ви там увімкнули?! У мене запобіжники на щиті вибило… — І вже спокійніше: — Попереджати треба…
Прожектори довкола купола загорілися, моторчик задзижчав, — ракета розпочала набирати швидкість. А зал був порожній, прилад Олександра Павловича “мовчав”.
— Перегорів, — констатував Олександр Павлович.
Він перехилився через бар’ єр, висмикнув вилку з розетки, почав намотувати дріт на пластмасову котушку.
— Ось тобі й відповідь, Гранте, не вийде трюк.
Наташа дивилася на Олександра Павловича, як на чарівника, на всемогутнього мага, хоча, чесно кажучи, сам Олександр Павлович не знав, як слід дивитися на магів і чарівників. Напевне, захоплено і зі страхом? Тоді накладка: страху в погляді Наташі не помічалося.
— Що це таке, Сашко? — Грант нахилився над приладом, уважно його розглядаючи. Захоплення в його голосі не чулося — лише ділова цікавість. — Сам зробив?
— Ні, — посміхнувся Олександр Павлович. — Подарували.
— Хто?
— Бем. Чув?
— Рудольф Бем? Король магів? Він уже помер, по-моєму.
— Два роки тому був ще живий. Мешкає під Брюсселем, будиночок у нього там. Півдня я в нього просидів, обідали, вечеряли. Старик розчулився і подарував мені цю річ. Сказав, що сам хотів скористатися, та не встиг.
— А ти чого ж?
— Віриш: вперше ввімкнув. Боявся. Не моє…
— А ти у нас можеш тільки своє… Що за принцип, цікаво? Голографія? Ти хоч його розгортав, Кулібін?
Олександр Павлович подивився на Наташу. Вона напружено слухала їхню розмову, і слово “голографія”, промовлене Грантом, безумовно, було їй знайоме — від мами, напевне, чула; більше того, слово це — реальне і обгрунтоване — могло перекреслити казку, тільки що показану їй Олександром Павловичем. Адже він лише для того й згадав про прилад короля магів, а то лежав би він мертвим вантажем до скону віків…