Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 64)

Поки ходив до машини, аналізував: що відбувалося? Може, прилад ні при чому, а раптове рішення Валерії залишатися вдома — всього лише результат її нез’ясованого гарного настрою? В тому-то й справа, що нез’ясованого. Але “чистим” експеримент поки що назвати не можна. Олександр Павлович правильно зробив, що не вимкнув “портсигар”. Варто спостерігати, як розвиватимуться події…

Пили коньяк, пили чай, у Валерії в холодильнику знайшовся сухий торт. Кухонька в квартирі тісна, стіл маленький, ледве утрьох розмістилися.

— Сашко, ти, напевне, голодний? — запитала Валерія.

— Три години тому я наївся на тиждень уперед. І на добу назад. Ти краще Наталку нагодуй.

— Я не хочу, — швидко сказала Наташа. її цілком влаштовував торт з чаєм.

— Тобто як це “не хочу”? — запитала Валерія. — Час вечеряти…

— Я правда не хочу… — Наташа благально дивилася на матір, знаючи чудово, що послаблення не буде.

— Хвилиночку, — сказав Олександр Павлович. — Зараз наша суперечка сама собою вирішиться.

Він пішов до кімнати і одягнув піджак. Помацав кишеню: “портсигар” на місці.

— Замерз, — пояснив він, сідаючи за стіл.

— Що з тобою? — В голосі Валерії почулася незнайома до цього нотка турботи. До речі, турбота ця була круто замішана на залізній категоричності Валерії, подолати яку не зміг би жодний “портсигар”. — Ти не захворів? Ану, дай лоб спробую… — Вона швидко простягла руку.

Олександр Павлович встиг відхилитися.

— Здоровий я… Так про що ти, Наталю?

— Я не хочу вечеряти, — повторила Наташа.

— Не хочеш — не треба, — Валерія, здалося, була здивована дивною нетямністю дочки. — Хто тебе примушує?

— Ніхто, — підтвердив Олександр Павлович і підняв чарку. — Наталю, я хочу випити за твою маму. Ти не проти?

— Не проти.

— І я не проти, — погодилася Валерія. І раптом насторожилася: — Сашко, а як же ти поїдеш? Ти ж за кермом, а тут коньяк. Ні, постав чарку, я тобі не дозволяю.

Цікаве кіно: вчора вона чомусь не запитувала, як поїде Олександр Павлович, просто сіла в машину — і все. Інша річ, що вчора Олександр Павлович ні краплі не випив, але голову давав на відсіч, що Валерія на це не звернула уваги. їй було однаково: пив — не пив. Аби їхали.

— Я трохи. Поки мені йти — видихається…

Потім вони грали в нудну гру “Ерудит”, яка Наталі чомусь подобалася, та здебільшого вона й вигравала. Потім дивилися програму “Час”. Потім Валерія чомусь вирішила помити Наташі голову: це для дівчинки було зовсім уже дивним.

— Я сама можу, — сказала вона.

— Сама ти як слід не промиєш, — наполягала Валерія.

— Адже завжди промивала… — Наташі хотілося, щоб мама їй допомогла, тому вона пручалася лише за інерцією.

— Не впевнена, — різко заперечила Валерія, і Олександр Павлович подумав, що заперечення цілком правильно відтворює стан справ у сім’ї: навряд чи Валерія коли-небудь звертала увагу на те, помила голову Наташа чи не помила. Повинна помити — от і все.

Повинна…

Олександр Павлович не без жалю відзначив, що це жорстоке дієслово по-давньому керує Валерією, хоча наміри наче й добрі…

У ванній кімнаті вони довго сперечалися — в основному чутно було Валерію: то Наташа не так стоїть, то голову не так тримає, а Олександр Павлович сидів у піджаці неподалік від дверей у ванну, боявся відпускати Валерію з зони дії “портсигара”. Думав: звичайна ідилія вийшла, історія з циклу святкових…

Потім вони поклали Наташу спати, і Олександр Павлович почав збиратися додому. Відверто кажучи, він втомився за сьогоднішній вечір, втомився весь час бути в напрузі, “насторожі”, та й безсонна ніч давалася взнаки.

Уже в передпокої Валерія хутко пригорнулася до нього, сховала обличчя на грудях, спитала глухо — піджак їй заважав:

— Може, залишишся?

І тут Олександр Павлович подумав, що для Валерії шкідливо бути дуже близько біля “портсигара”: він у неї зовсім під носом опинився.

— Ти що? — ошелешено сказав він. — Наталка тут…

— Ну й нехай!

Це було настільки не схоже на Валерію, що Олександр Павлович злякався: чи не передав він куті меду?

— Ні, не нехай, — узяв за плечі, поцілував: — До завтра, Леро.

Вона гукнула вслід:

— Будь обережний!

Від чого, цікаво, вона його застерігала?..

…Тільки коли сів у машину й опустив скло, він згадав про “портсигар”. Вийняв його, вдарив по кнопці — вимкнув. Прилад був, як і раніше, холодний, наче й не працював зовсім. Олександр Павлович запалив — ще б пак, цілий вечір терпів! — і блаженно відкинувся на сидінні. Можна було підбити деякі підсумки. Прилад діяв? Ще й як! Що-небудь він собі довів? Собі — так. Докази наявні. Навіть Наташа, як вважав Олександр Павлович, здивована. Тепер спромогтися ці докази самій Валерії подати…

Подумав: з Наташею він даремно. Не треба було експериментувати при дівчинці. Десять років — вік ілюзій. Завтра вона прокинеться, кинеться до матері, а мама на вчорашню не подібна. На позавчорашню вона подібна. На повсякденну. Хоч вмикай “портсигар” і залишай його у квартирі навічно — де-небудь під шафою чи за батареєю, поки не зіпсується. Якщо в ньому є чому псуватися. Гаразд, уранці Валерія до інституту піде, Наталка — до школи, вранці їм не до сантиментів буде, немає часу, а в дві години десять хвилин Олександр Павлович під’їде до школи, і повезе дівчинку до цирку. Там також буде казка.

Наташа не затрималася: її пунктуальність не відрізнялась од маминої. О другій десять пролунав дзвоник з уроку — Олександр Павлович почув його, сидячи в машині: на вулиці тепло, вікна в шкільному приміщенні відчинено, — а за дві хвилини побачив Наташу, яка бігла до нього через двір. Вона сіла в машину, акуратно зачинила дверцята, з ходу запитала, навіть не привітавшись:

— Що вчора було з мамою?

— З мамою? — Олександр Павлович запитання зрозумів, але не знав, що відповісти, і зволікав час. — А що вчора було з мамою? По-моєму, нічого. Мама як мама.

— Не як мама. Я навіть не думала, що вона може бути такою, — Наташа підшукувала слово, — домашньою якоюсь. А сьогодні вона прокинулася така сердита.

— Певне, не виспалася, — припустив Олександр Павлович. — Не бери в голову, Наталю, все минеться… І нарешті — здрастуй.

— Ой, вибачте, здрастуйте, — усміхнулася Наташа.

— Не передумала їхати до цирку?

— Що ви! Ледве дочекалася.

— Ну почекай ще хвилин з десять. Тут недалеко.

…Вимкнений “портсигар” лежав у кишені.

Виходить, Валерія добре пам’ятала все, що відбувалося вчора ввечері. Пам’ятала — так, але чи розуміла? Не виключено, що розуміла, бо ж чому їй прокидатися “сердитою”? До речі, на кого сердита? На Олександра Павловича? Навряд чи. їй і на думку, напевне, не спадало, що, власне, Олександр Павлович став причиною… чого?., ну, скажімо, здачі позицій, завойованих нею у смертельних боях за рівноправність. На себе вона сердиться, себе вона звинувачує. І, не виключено, в тому і звинувачує, що незрозуміло як раптово змінила своє ставлення до Олександра Павловича. Сама змінила, про “портсигар” їй невідомо…

А якщо і насправді сама змінила?

Олександрові Павловичу приємно було думати саме так. Та й що таке “портсигар”, якщо серйозно подумати? Фокус, та й годі…

Він загнав машину на тротуар — впритул до службового входу до цирку, під “кирпич”. Порушення, звичайно, але міліція дивиться на це крізь пальці: квадратовий тупичок поміж бетонним парканом базару і бічного стіною старого циркового приміщення віддавна, хоча і негласно, вважався територією цирку.

— Приїхали.

Провів Наташу тісною прохідною, через порожнє напівтемне фойє, де на стінах висіли кольорові плакати і чорно-білі фотографії артистів. Звук кроків по холодній мармуровій підлозі відлунював десь позаду, і здавалося, що Наташа і Олександр Павлович тут не самі, ще хтось вперто йде слідом за ними — невидимий, великий, страшний.

— Як у старовинному замку, — тихо проказала Наташа.

“Звук кроків тих, кого уже немає…” — також упівголоса прочитав Олександр Павлович.

— Тобі моторошно?

— Цікаво…

Олександр Павлович відкинув важку запилену штору, що відокремлювала фойє від залаштункової частини. Підлога тут була вже бетонною, легко приглушувала звук кроків, і відчуття замку зникло. Та й взагалі залаштункова частина кільцевого коридора, що оперізував зал для глядачів, мала вигляд по-діловому буденний: якісь грубі ящики біля стін, великий рулон сіро-зеленого брезенту, чотири яскраво розмальованих дерев’яних сегменти — частини круга для роликобіжців, різнокаліберні ажурні сталеві тумби, вкриті червоним сукном, — для слона, для його стандартно небагатого набору трюків. Олександр Павлович механічно відзначив, що і тумб вчора не було, і ящиків стало більше, тобто потроху люди з’їжджаються, прем’єра наближається… Він хотів швидше поминути все це, бо нащо дівчинку розчаровувати, адже казку обіцяв, а яка казка — з брезенту і вилинялих ящиків?

— Куди ми йдемо? — запитала Наташа.

— Нагору. До моєї гардеробної.

— А там що?