Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 68)

— Хто на обгін на повороті йде?

— Тебе не спитали!

На цьому “волгар” вважав розмову завершеною, сів до себе в машину, демонстративно хряпнувши дверцятами. І Олександр Павлович теж до себе сів.

“От невезіння, — думав він. — Оце так покаталися… Адже Лера з Наташею чекають. — Він подивився на годинника: назначені їм півгодини минули, їх як не було, — ну нічого, почекають, підуть назустріч, тут вже недалеко, півдороги до них я проїхав”.

Певне, “брат-власник” зустрів інспектора ДАІ задовго до Загорська: його жовтий, з синім написом на колясці мотоцикл під’їхав до місця аварії хвилин через п’ятнадцять. Весь цей час Олександр Павлович і пихатий шофер сиділи по своїх авто і дипломатичні стосунки не відновлювали.

Інспектор — лейтенант міліції — зупинився на узбіччі: якраз між “Волгою” і “Жигулями”, пригасив двигун, зняв білий шолом, кинув його в коляску. Однак з мотоцикла не злазив, витримував характер. До речі, пошкодження на обох машинах він добре бачив.

— Товаришу лейтенант, — перший почав вести мову Олександр Павлович, — він же на подвійний обгін пішов, а назустріч автобус, так цей тип поліз переді мною, я в нього і вмазав…

— На який на подвійний, — закричав “волгар”, — ти тільки мигавку ввімкнув, а я вже по зустрічній ішов. Хіба ти не бачив автобуса, загальмувати не міг?

— Прошу документи, — спокійно сказав інспектор, так само сидячи на мотоциклі.

Олександр Павлович простягнув йому техпаспорт на машину, запечатані у целофан міжнародні права. Шофер “Волги” свої папери витягнув. Інспектор довго й уважно все вивчав, особливо пильно дорожній лист на “Волгу” роздивлявся. Зрештою резюмував:

— Обидва винні, хлопці. Один — що на обгін на сліпому повороті пішов. Другий, що дистанцію не витримав. Акт я складу, права ваші, вибачте, реквізую, а завтра ви до нас в ДАІ заїдете. Якщо вирішите полюбовно розійтися — все назад отримаєте. У вас машина застрахована? — запитав він Олександра Павловича.

Той кивнув, засмучений: не хотів права віддавати, не хотів завтра бозна-куди їхати.

— Ось і добре. На ремонт витрачатися не доведеться.

— А нерви? — не стримався Олександр Павлович.

— Нерви — це не наша галузь, — сказав інспектор, — ви до лікаря… — І взявся за акт.

…Хвилин через тридцять — сорок інспектор поїхав. Слідом за ним поїхав надзвичайно злий “волгар”: у того, виявляється, з дорожнім листом щось негаразд було, кудись не туди він їхав. А Олександр Павлович, вкрай змучений, сів на узбіччі па мокру траву і відчув, як ураз промокли джинси. Промокли — то висохнуть, спокій дорожче. А спокою Олександрові Павловичу хотілося найбільше, хотілося просто сидіти й дивитися на ліс, щоб ніхто його не чіпав, нікуди не гнав, не смикав, і навіть про Валерію з Наташею він тієї миті забув — зовсім з голови вилетіло.

Втомився він.

Від чекання прем’єри. Від того, що нічого не готове, атракціон не репетирується, асистенти невідомо де тиняються. Від щоденної напруги, коли будь-яка зустріч з Валерією як складна служба, яку він сам собі вигадав: ніхто його не примушував дурні експерименти ставити, “портсигар” майструвати. Від якоїсь напівбрехні втомився, коли сам не добереш, як ставишся до жінки: байдужа вона тобі чи ні? Та ні, напевне, не зовсім байдужа, тому й важко.

Він запалив сигарету, шпурнув недокурок у траву, підвівся. І відразу побачив дві червоні фігурки, що бігли до нього обочиною.

— Сашко! Сашко! — долинуло до нього.

Чисто механічно поліз до кишені: “портсигар” працював. Для кого, цікаво?

Натиснув кнопку — вимкнув.

Валерія перша добігла до нього, обхопила Олександра Павловича, притулилася до нього вологою курткою.

— Сашко, що з тобою, Сашко! Ти цілий? — підняла перелякане обличчя.

Він уперше бачив Валерію такою: туш з вій під очима розмазана, волосся попливло з-під капюшона, приклеїлося до чола, обличчя мокре — чи то від сліз, чи то від дощу. і Наташа не краща: у цієї очі явно заплакані, червоні.

— Я цілий, — сказав Олександр Павлович, — а ось ви чого в такій паніці? Може, ведмедя зустріли?

— Ведмедя… Дурень! — Валерія не вибирала висловів, не соромлячись Наташі. — Ми тебе чекали, зневірилися вже, Наташка хвилюється: де ти? Чи не сталося чого? Я також нервувала. А тут дві тітки мимо йшли, сказали: там аварія, все в друзки, двоє трупів. Ми й побігли… — І тут вона, не соромлячись, ридма заридала, уткнулася обличчям у піджак Олександра Павловича, немов знімала з себе накопичене за цей час напруження, розряджалась.

Виходить, у неї воно було — напруження?

І Наташа поруч носом хлюпала.

Для повноти картини заплакати залишалося ще Олександрові Павловичу. Для тих, що проїжджали, зворушливе видовище: безутішна сім’я ридає над розбитим сімейним щастям марки ВАЗ-21011… Тому Олександр Павлович плаксі пі не став та й забув він давним-давно, як це робиться, хоча, правду кажучи, в горлі якийсь клубок утворився. Зрештою, це можна було і на нерви списати…

— Ну, гаразд, гаразд, — він намагався бути суворим, — припиніть негайно. Навигадували тут: “в друзки”, “трупи”! Тітки, бачте, сказали…

— Так тебе ж не-ма-а, — не вгавала Валерія.

Наташа припинила плакати, стояла поруч, тримаючись за полу піджака Олександра Павловича.

— Все, закінчили! — Олександр Павлович уже починав всерйоз сердитися. — Влаштували концерт… Подумаєш, аварія! — Крило замінити — і все! День роботи на станції. Ось що, дами, я обідати хочу. По машинах…

Двигун працював цілком справно. Олександр Павлович розвернувся в бік Москви і, вже не дуже поспішаючи, повів свої покалічені “Жигулі”.

— До ресторації? — запитав. Хоча, чесно, не до ресторанів йому було. Уявляв, скільки буде клопоту, поки страховку отримаєш, поки знайдеш крило, фару, решітку, бампер — ну, просто острах брав.

— Жодних ресторанів, — твердо сказала Валерія. — Їдемо додому. У мене є курка, я її в духовці засмажу. А Наташка зробить салат.

Валерія обережно, але міцно прикрила своєю долонею руку Олександра Павловича, яка лежала на важелі коробки передач. Сиділа, мовчала. Так і їхали — мовчки.

І лише під’їжджаючи до проспекту Миру, Олександр Павлович з деяким збентеженням згадав: “портсигар” він вимкнув.

Олександр Павлович поїхав від Валерії пізно: було вже за північ. Збирався спати, думав: ну й деньок завтра — ворогові не побажаєш! Зранку треба впіймати Олега, великого автомобільного майстра, домовитися з ним про ремонт: може, самому нічого діставати не доведеться, може, в Олега все і знайдеться: він — людина ощадлива. Потім їхати до Загорська по права, принижуватися в ДАІ, запевняти, що правила дорожнього руху для Олександра Павловича як біблія для віруючого, що все життя, що лишилося, він присвятить дотриманню дистанції.

І дня наче й не було.

А коли підготовкою до прем’єри зайнятися?

Плюнув на пізній час, подзвонив своєму завідуючому постановочною частиною, по суті — головному адміністраторові ілюзійного господарства.

— Валентине? Це я. Розбудив? Нічого, і так довго спиш. Слухай мене уважно: завтра все розпакуй — до гвинтика, всіх моїх нероб збери, накачай їх як слід. Особливо дівчат. Від’їлися, певне, за відпустку, в жоден ящик не влізуть… Домовся з Грантом: в двадцять два нуль-нуль ми повністю проганяємо атракціон, хай манеж дасть. Зрозумів? Я лише ввечері під’їду. Та ні, нічого: права забрали, відправлюсь їх клянчити. Гаразд, спи.

Лікарі вважають: усі хвороби загострюються віючі. А сумління? Ну-у, якщо воно хворе…

Яке ж сумління в Олександра Павловича? Недолуге питання! В Олександра Павловича сумління міцніше за гранітну брилу, жодної вади, жодної тріщинки.

А чому ж тоді не спиться?

Дивився на стелю, думав: “Валерія зламалася, це ясно. Хоча сама вона про це не знає, хоча й образиться, якщо їй натякнути, але вона розтала і ще, як це для неї не сумно, в ній з’явилося багато бабського. Слово наче образливе, а по суті — нічого поганого. Навіть навпаки. Звичайно, тільки в даному випадку. — Олександр Павлович терпіти не міг жінок, що обабилися, що протягом доби не вилізали з засалених халатів, з бігуді, що стирчали з-під хусток, з облупленим манікюром. Доволі надивився він таких по циркових готелях. — З Валерією випадок — лікувальний. Вона “обабилась” рівно настільки, щоб не бути чоловіком у спідниці. Такою “залізною леді”… Ну що, натякнути їй про те? А навіщо? Що це тобі дасть? І так ситуація критична, хоч тікай. “Портсигар”, кажеш, винен? Ох, сам собі не бреши, не заспокоюй себе… А втім, гаразд: нехай — “портсигар”, хіба не все одно? Головне, що експеримент затягнувся, час підбити підсумки, як кажуть. А результат, повторимо, позитивний… Знову позитивний! Якщо точно розібратися, дорогий Олександре Павловичу: що в тобі жінки знаходять? Всі твої жінки? Скільки їх в тебе було, не рахуючи дружини? Постав себе на їхнє місце. Поставив? І що? Отож-то, нічого особливого, зрозуміти їх важко. Ну, здоровий, сильний, обличчям не мордоворот, фактурний — це “кіношний” термін… А всередині? А всередині? А всередині — порожньо. Тобто, звичайно, не порожньо, всередині як і належить, світ досить багатий — нащо даремно скромничати. Але кого ти всередину пускаєш, Сашенько? Нікого не пускаєш, боїшся, що поламають в твоєму тендітному організмі, в твоєму внутрішньому світі яку-небудь важливу детальку, а з запасними частинами нині погано. Чемний, вихований, слова грубого від тебе не почуєш, квіти вмієш дарувати, компліменти кидати, приватну бесіду підтримати, маєш почуття гумору… Все? Все. Отже, нічого. Дупель-пусто, “по-доміношному” висловлюючись. Одна форма, змісту, на перший погляд, — нуль. До нього не докопатися, сам нікому не даєш. А власне, чого це ти розшмагався? Форма і є форма. Хто тепер голий у суспільстві з’являється? Немає таких. Всі в якійсь формі. Яку вибрали. Чи яка дісталася. Носять, не знімаючи, потіють, шиї комірцями натирають, проте оголитися — нізащо. І лише вдома, сам на сам з собою, навіть дружиноньку часом не турбуючи, — знімають формочку, вішають на плечики до шафи до ранку: щоб — боронь боже! — не зім’ялась. Отоді справжніми і стають. Подивитися хоча б раз на них — справжніх: чи не буде страшно? А якщо на тебе, на справжнього, одним оком глянути? Ні в якім разі! Тужливий, занудний егоїст, еготост, егоцентрист — що там ще є на “его”? Тільки форма тебе і рятує, а вона в тебе на всі випадки життя одна… Рятує? Чи, може, губить? Ти ж не вмієш носити її цілодобово. Ти ж з неї час від часу визираєш. Ось учора: Лера з Наташею розхвилювались, а ти хіба про них згадав? Навіть коли в машину сіли, в Москву поїхали — про них думав? Про небайдужих до тебе жінок? Про їхні ранимі, як виявилося, душі? Дідька лисого! Про крило ти думав. Про бампер і про фару. Про те, чи не пішов твій Олег у відпустку. А те, що жінки небайдужі, що душі у них вразливі,— це тебе злякало. Злякало? Жах як! Тому і відбій б’єш…