Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 69)

Спочатку тебе зачепило, що Валерія виявилася більшим чоловіком, аніж ти сам? Що ти їй був потрібний для того ж, для чого і вона тобі? Зачепило. Заметушився ти, “портсигар” придумав. І дарма. Влаштовував тебе баланс, а дисбалансу ти не хотів… Не хотів, а от маєш. Сам дурень. А тут ще Наташа! Дідько тебе смикнув узяти її в цирк, розчулився, казку їй показав, апарат старого Бема з нафталіну витряхнув. Наташа не Валерія, з нею, як з усіма, не можна, а ти це знаєш чудово. Знаєш? Звичайно, це і мучить тебе. Мама смішно каже: муляє. І дивна річ: “муляє”, бо Наташа — єдина жінка (це так, вік тут ні до чого!), перед якою ти іншу форму одягти захотів. Навіть більше того, одягнув. Зовсім іншу, до цього не одягнену, незвичну. Ось навіть Грант, схоже, трохи здивувався. Адже подобається тобі ця форма, Сашко? Подобається, стару вдягати не хочеться? Чи не так? Особливо з Наташею. Вона — єдина жінка, з якою ти повинен бути чесним. До кінця! А кінець — близько, палицею докинути можна…”

На тому й заснув.

А наступного дня все замислене чудово виконав: і Олег на місці опинився, і права в ДАІ забрав, і страховку встиг оформити. Відігнав машину Олегові в гараж, до двадцяти двох нуль-нуль на таксомоторі до цирку прибув. А там вже цілий кворум. І асистентки наче не розтовстіли, і апаратура ціла. Одне слово — порядок. Прогнали атракціон на одному диханні: все пройшло рівно.

Грант сказав:

— Чисто на перший раз, вітаю. Трюк з м’ячами з чемодана раніше робив?

— Ще в Калініні пустив. Як тобі?

— Добре! Скільки ти їх викидаєш? Дванадцять?

— Молодець, рахувати вмієш.

— Будь людиною, скажи: як вони в тебе надутими вистрибують? Адже м’ячі не прості — футбольні, справжні.

— Гранте, рідний, ти ж не з учорашнього дня в цирку. Звідки стільки цікавості?

— Вибач, Сашко, ніщо людське навіть шпрехшталмейстерам не чуже. Не скажеш?

— Не скажу.

— І правильно. Це я від дорослості. А цирк — ти, Сашко, знаєш — дорослості не приймає. І я, і Наташа від тебе одне вимагаємо — диво. А у тебе його — повні комори.

— Повнісінькі, кажеш? — посміхнувся Олександр Павлович. — Якби… — Ось і не погодився він з Грантом, бо вони різні речі мали на увазі. Грант — одне, Олександр Павлович — зовсім інше. Він поплескав у долоні. — Закінчили репетицію. Все — по місцях, сховати, як від ворога. Завтра — в цей же час, без запізнень…

І додому пішов, Валерії дзвонити не став.

А вранці у двір вийшов — до Олега зібрався, подивитися, як там ремонт “Жигулів”, а на лавочці перед під’їздом Наташа сидить.

— Ти що тут робиш? — тільки й сказав.

— Вас чекаю. — Наташа чемно підвелася, портфель на лавці залишила.

Була вона в шкільній формі. Поверх сукенки, поверх мереживного крохмального білого комірця, підшитого до стоячка, — піонерський галстук; вузол вив’язаний рівно-рівно.

— А школа?

— Я не пішла.

— Ну, дівча, ти даєш… — Олександр Павлович, і справді вражений, з розмаху плюхнувся на лавочку, і Наташа теж дозволила собі сісти — на самий край, впівоберта до співрозмовника, як її мама вчила. — Чому не пішла?

— Мені треба з вами поговорити.

— Ти давно тут сидиш?

— Не дуже. А втім, це неважливо.

— А чому не піднялася?

Наташа не відповіла, лише плечима стенула: мовляв, не піднялась, і все, цікавитися нетактовно.

В Олександра Павловича знову гидко занило в животі: чи то передчував, про що розмова піде, чи то просто розхвилювався, побачивши Наташу.

— А як же школа? Недобре… — Це він за інерцією: слухав, що у подібних випадках треба казати дітям. А взагалі йому до Наташиних шкільних занять справ не було. Він, байдужий, навіть не запитав жодного разу, як вона вчиться. — До речі, як ти вчишся?

— В якому розумінні? — не зрозуміла Наташа. Вона явно збиралася бесідувати про щось інше, обговорювання шкільних проблем не входило до її планів.

— В розумінні успішності в школі.

— На “добре” і “відмінно”, — сухо сказала вона. — Ми що, мої оцінки будемо обговорювати?

Неприємний біль відступив, і Олександр Павлович раптово відчув навіть деяку приязнь: яка розумниця дівчинка, знайшла його адресу, приїхала, чекала невідомо скільки, до школи не пішла. І, безперечно, Валерії про це — жодного слова.

— Що ж ми будемо обговорювати? — запитав він, обіймаючи Наташу за плечі, але дівчинка раптом напружилася, навіть відсунулася, і Олександр Павлович негайно прибрав руку.

— А ви не здогадуєтесь?

— Не здогадуюсь.

— Я прийшла поговорити про маму.

— А що з мамою? — Олександр Павлович добре знав, що з мамою, адже треба було щось запитувати.

— Ви добре знаєте, що з мамою, — Наташа немов підслухала його думки.

— Уявлення не маю!

— Вона — інша, я вам уже казала. І винні у цьому ви!

Пряме звинувачення Олександрові Павловичу не сподобалося.

— Знаєш, дівчинко, я за собою провини не відчуваю. Жодної.

— Вибачте, я не так висловилася. Не винні, а… — Замовкла, слово підшукуючи. — Ну після того, як ви до нас в дім прийшли, вона іншою стала.

Все правильно. Саме після того: сліпий би не помітив.

— Якою — іншою? Ти можеш говорити виразно? — Олександр Павлович вирішив: з Наташею треба бути чесним. Це він, пригадується, ще позавчора вночі вирішив, коли заснути не міг. А поки тягнув час за своїм звичаєм: бути чесним з жінкою — на такий крок мужність потрібна, а її в Олександра Павловича не надлишок, накопичувати треба. А чи те “накопичив” він, чи те надумав відразу — у вир головою, але раптом сказав: — Гаразд, не відповідай. Я знаю, що ти маєш на увазі, добре знаю. Проте ось що цікаво: чим тобі не подобається така мама?

Наташа відвернулася. Дивилася, як малюки штовхалися в пісочнику, хтось у когось забирав відерце, скиглив уголос: такі малі, а вже ділять майно, самі собі проблеми створюють. З дитинства і далі — з усіма зупинками…

Наташа сказала не обертаючись:

— Мені дуже подобається. Я тільки боюся.

— Чого боїшся?

— Що ви підете. І вона стане колишньою.

Розумниця Наташа, доросла мудра дівчинка! І все ж не змогла вона зрозуміти те, що міг зрозуміти Олександр Павлович. Чи інакше: хотів повірити, що зрозумів.

— А з чого ти взяла, що я піду? — запитав і сам себе осмикнув: ти ж хотів бути чесним, тож будь! — Ні, почекай, Наташо! Ти розумна дівчинка… — Він підвівся і заходив туди-сюди впродовж лавки. Наташа, як і до цього, на нього не дивилася: немов роздивлялася малюків. Вона не хникала, нічого не просила, і від її кам’яного мовчання Олександрові Павловичу було ще важче. — Повір, мама вже не стане колишньою, не зможе, вона знайшла в собі себе. — Він говорив з Наташею, як з дорослою, впевнений, що їй усе зрозуміло. — Це головне: знайти в собі себе, а мама дуже довго не хотіла нічого шукати, її цілком влаштовувало все, що відбувається. А тепер ти маєш рацію, вона змінилася. Може бути, що поки що дуже мало, адже потрібно зробити лише перший крок. — Дивно, але він говорив не про Валерію. Вірніше, не тільки про Валерію — взагалі про жінок. І чхати йому було на те, що слухачці всього десять років від народження. Головне: вона слухала. І, схоже, вірила, як він і просив. — Найважче — зробити перший крок, а потім уже неможливо зупинитися: це як снігова грудка. Та страшне інше: ніхто не хоче робити першого кроку. Ніхто! Всі довкола кажуть: треба, треба, бо інакше біда, а від розмов — ані на крок. А Валерія зробила… І це не хто-небудь, а твоя мама! Ти ж знаєш, як вона цінує свою незалежність, як вона трясеться над нею. І тебе того ж навчає. Ти інша… На щастя…

— Ви підете… — вперто повторила Наташа.

— Ну, при чому тут я? — майже кричав Олександр Павлович. — Я — ніщо, ніхто я для неї — трамплін, рогатка, катапульта: називай як хочеш. З мене лише почалося. Розумієш: по-ча-лося! А далі я не потрібен! Ну, був би інший, не я — все одно почалося б.

— Інший не міг. Ніхто не міг. А ви змогли.

І тоді Олександр Павлович — хто його за руку смикнув? — вирішив. Вихопив з кишені “портсигар”, натиснув кнопку: тьмяно засвітилось кругле опукле віконце на срібному, з черню, антикварному боці приладу.

— Дивися, Наташо.

— Що це?

— Пам’ятаєш те диво в цирку?

— Коли зал ожив?

— Так-так! Там був прилад короля магів. А цей — мій. І я його зробив для того, щоб мама стала іншою. Сам зробив.

Наташа простягла руку до “портсигара”, обережно взяла його.

— Ліхтарик?

— Він лише схожий на ліхтарик. Але коли я вмикав його, мама ставала такою, як я хотів. — Він додав: — Як ти хотіла.