Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 54)

— Слухай, синку, якщо не співпрацюватимеш, отримаєш забагато проблем. Це твій останній шанс. Це місце під охороною поліції, що ти тут робив? Намагався підслухати, еге?

Син Кінроса ковтнув слину, наче збирався заговорити, але не вийшло жодного звуку. Броуді перебив:

— Можна я з ним поговорю?

Досі він мовчав, дозволяючи Фрейзеру розпитувати. Але знущання сержанта явно не спрацювали. Від них і так уже наляканий підліток трусився ще більше. Фрейзер кинув на Броуді роздратований погляд, але коротко кивнув. Старий інспектор сходив по табуретку від столу, де перед тим сиділи Мері Тейт із матір’ю. Поставив біля Кевіна.

— Ось, сідай.

Сам він примостився на кутку верстака. Його поведінка була набагато розкутішою, ніж у Фрейзера на його суворому допиті. Кевін невпевнено дивився на табурет.

— Можеш стояти, якщо хочеш, — додав Броуді. Кевін вагався, та потім повільно опустився на сидіння. — То що ти маєш нам сказати, Кевіне?

Червоні горбки Кевінових прищів полум’яніли на тлі зблідлого обличчя.

— Я… нічого.

Броуді схрестив ноги, наче це була дружня розмова.

— Гадаю, ми обоє знаємо, що це неправда, еге ж? Я майже впевнений, що ти не зробив нічого поганого, окрім того, що прокрався у двір корабельні. І я майже впевнений, що ми зможемо переконати сержанта Фрейзера не звертати на це уваги. За умови, що ти скажеш нам, чому саме ти це робив.

Фрейзер стримано подивився на Броуді, але заперечувати не став.

— Отже, як щодо цього, Кевіне? — запитав Броуді. Напруга в підлітку була очевидною, він боровся між бажанням відповісти та дотримати мовчання. Потім перевів погляд на вкрите брезентом тіло. Губи зарухалися, наче слова намагалися вирватися назовні.

— Це правда? Що всі кажуть?

Йому боліло.

— Що кажуть?

— Це… — він ще раз швидко кинув погляд на брезент, — це Меґґі?

Броуді зробив паузу й за хвилину відповів.

— Ми думаємо, що може бути, так.

Кевін розплакався. Я пам’ятав, як він поводився з Меґ­ґі, як червонів, коли вона звертала на нього увагу. Його закоханість була болісно очевидна, і мені стало його дуже шкода. Броуді витяг з кишені носовичка, мовчки підійшов, дав йому й повернувся до верстака.

— Що ти можеш сказати нам, Кевіне?

Молодик ридав.

— Я її вбив!

Слово ніби сповнило повітря електричним струмом. У тиші, що зависла, сморід спаленої плоті та кісток здавався сильнішим, ніж раніше, перекриваючи запах мазуту, тирси та припою. Стіни майстерні стогнали під натиском шторму, краплі дощу, наче жерстяні цвяхи, стукали в гофрований дах.

— Що ти маєш на увазі, як це ти її вбив? — майже ніжно запитав Броуді.

Кевін протер очі.

— Бо якби не я, вона б не померла.

— Продовжуй, ми слухаємо.

Однак, зайшовши так далеко, Кевін, здавалося, відмовлявся вести далі. Я згадував його реакцію, коли Броуді розповів, що тіло, знайдене в котеджі землероба, належить повії зі Сторновея. Він був не просто шокований. Приголомшений. Ніби він щойно встановив якийсь зв’язок. Що Меґґі сказала про своє анонімне джерело? «Людина, яка сказала мені… Це було конфіденційно. І я не хочу створювати проблеми. Ця людина непричетна».

— Ви сказали Меґґі ім’я померлої жінки, так? — запитав я.

І Броуді, і Фрейзер здивовано глянули на мене, але їхнє здивування було ніщо в порівнянні з Кевіном. Він витріщився на мене з розтуленим ротом. Здавалося, він шукав спосіб заперечити це, але його воля вже похитнулася. Він кивнув.

— Звідки ти дізнався, як звали цю жінку, Кевіне? — запитав Броуді, перебираючи ініціативу.

— Я точно не знав…

— Ти був достатньо впевнений, щоб дати підказку Меґ­ґі. Чому?

— Я… я не можу вам сказати.

— Хочеш провести час у камері, хлопче? — перервав Фрейзер, не звертаючи уваги на сердитий погляд, яким нагородив його Броуді. — Бо я тобі гарантую, куди ти підеш, як не заговориш.

— Я впевнений, що Кевін це знає, — сказав Броуді. — І я не думаю, що він хоче захистити людину, яка вчинила це з Меґґі. Правда, Кевіне?

Погляд хлопця мимоволі знову сіпнувся в бік брезенту. На обличчі застиг біль.

— Ну ж бо, Кевіне, — вмовляв Броуді, — скажи нам, звідки ти взяв ім’я? Тобі хтось сказав? Або ти знаєш когось, хто знав її? Так?

Син Кінроса опустив голову. Він пробурмотів щось, але ніхто з нас не почув.

— Говори! — гаркнув Фрейзер.

Кевін сердито підвів голову.

— Мій тато!

Крик пролунав усередині майстерні. Обличчя Броуді завмерло: жодних емоцій.

— Чому б тобі не почати з початку?

Кевін охопив себе руками.

— Це було минулого літа. Ми прийшли поромом до Сторновея. Батько сказав, що в нього якісь справи, тож я пішов у місто. Думав, може, кіно подивитися чи щось таке…

— Нам байдуже, що ти дивився, — перебив Фрейзер, — переходь до суті.

Погляд Кевіна натякав на те, що він усе-таки син свого батька.

— Я зрізав через кілька глухих вулиць, біля автостанції. Поруч були ці будинки, і коли я підійшов ближче, то побачив свого тата біля одного з них. Я хотів перейти, але потім ця… ця жінка відчинила двері. На ній був лише короткий халат. Майже все видно. — Прищаве обличчя Кевіна побагровіло. — Коли вона побачила мого тата, вона посміхнулася… така собі брудна посмішка. А потім він увійшов з нею всередину.

Броуді терпляче кивнув.

— Опиши її.

— Ну… ніби вона була… знаєте…

— Проститутка?

Сором’язливий кивок. Броуді вдав, наче ця нова подія була настільки ж небажаною, як і несподіваною.

— Можеш описати її?

Пальці Кевіна несвідомо розтирали червоні цятки на обличчі.

— Не знаю… Темне волосся. Старша за мене, але не дуже. Красива, але… ніби вона не дбала про себе.

— Вона була низькою, високою?..

— Висока, мабуть. Велика. Не товста, але й не худа.

Пізніше йому могли б показати фотографії, щоб побачити, чи впізнає він Дженіс Дональдсон. Але його опис поки що підходив.

— То як ти дізнався, як її звати? — запитав Броуді.

Обличчя хлопця спалахнуло ще сильніше.

— Після того, як він увійшов, я… Я підійшов до дверей. Просто подивитися. Було кілька кнопок дзвінків, але я бачив, що він натискав на верхній. Там було лише «Дженіс».

— Чи знав твій тато, що ти його бачив?