Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 56)

— Я не казав, що ми маємо! — відповів Броуді, раптово запалившись. Він зробив зусилля, заспокоївся. — Слухайте, я вже мав справу з розслідуваннями вбивств. Коли недостатньо доказів, ви ризикуєте, що вбивця уникне відповідальності. Ви цього хочете?

— Ми мусимо щось зробити, — наполягав Фрейзер.

— І ми це зробимо. — Броуді подивився на покриту брезентом фігуру й задумався. — Девіде, ви досі гадаєте, що тіло Меґґі скинули зі скелі?

— Я в цьому впевнений, — сказав я. — Важко зрозуміти, як інакше вона могла отримати всі ці травми.

Він глянув на годинник.

— За пару годин має розвиднитись. Щойно сонце зійде, думаю, нам слід піднятися туди. Подивимося, чи є ознаки того, що сталося. Тим часом я пропоную вам повернутися в готель і спробувати трохи поспати. У нас попереду насичений день.

— А ви? — запитав я.

— Я мало сплю. Я залишусь тут і складу Меґґі компанію. — Він усміхнувся, але його очі були зацьковані. — Я не зміг її захистити від смерті. Здається, найменше, що я можу зробити для неї зараз, це постерегти її тіло.

— Може, ми залишимося з вами?

— Не хвилюйтеся за мене, — похмуро сказав Броуді. Він узяв з верстака лом і зважив його в руці. — Я впораюся.

24

Світанок прийшов, як запізніла думка.

Світанку як такого не було. Просто непомітний проблиск, що підкрався зненацька, поки ви не зрозуміли, що ніч змінилася каламутними сутінками й що офіційно настав ранок.

Я не пішов спати одразу з майстерні. Натомість попросив Фрейзера відвезти мене до бабусі Меґґі. Елен казала, що пішла до старої, бо та впала. Я сумнівався, що зможу щось для неї зробити, але все одно мав побачити її.

Я був винен це Меґґі.

Роуз Кесіді жила в невеликому кам’яному котеджі на дві родини, а не в збірному бунгало, як більшість сусідів. Старенька хатина з тюлем на вікнах — видно було, що тут доживає вік літня людина. У нижньому вікні мерехтіли свічки, ще одна нагорі. Свічки за померлою.

Дім був повний жінок. Сусідки посходилися, щоб побути з бабусею Меґґі. Я зайшов, і мене вразив запах старості, та особлива затхлість, що відгонить нафта­ліном і кип’яченим молоком. Бабуся Меґґі була квола, мов пташеня, під тонкою, як пергамент, шкірою проглядали карлючки синіх жилок. Вона вже знала, що внучка померла. Тіло ще потрібно було формально ідентифікувати, але було б неправильно давати їй хибну надію.

Дивно, але Фрейзер вирішив піти зі мною — послухати, що стара скаже про години, які передували смерті Меґґі. Її онука здавалася схвильованою, сказала йому Роуз тремтячим голосом. Але Меґґі не пояснила чому. Приготувавши їм обом вечерю — як і в більшості інших будинків, духовка працювала на балонному газі, — Меґ­ґі вийшла з дому, бо збиралася на зустріч у барі готелю.

— Коли вона повернулася, було о пів на десяту, — згадала Роуз Кесіді, показавши слабкою рукою на годинник із великими цифрами, що стояв на камінній полиці. Почервонілі очі старенької затягнула катаракта. — Вона якась не така була. Наче мала щось на думці.

Це відповідало тому, що ми вже знали. Кевін Кінрос уже назвав їй ім’я померлої жінки, і вона вже заходила до мене в номер.

Але Меґґі непокоїло ще щось, окрім питання, чи не зраджує вона довіру сина Кінроса. Що б це не було, бабусі вона не розповіла. Старенька почула, як вона пішла, десь о пів на одинадцяту, гукнула, куди вона йде. Меґґі крикнула нагору, що їде машиною, зустрічається з кимось по роботі й не затримається.

Вона так і не повернулася.

До другої години її бабуся зрозуміла, що щось не так. Вона впала з ліжка, коли стукала в стіну, щоб розбудити сусіда. Так-от і ставилися до Кемерона на острові, — послали по Елен, а не по офіційного фельдшера. Не те щоб її потрібно було лікувати. Вона не сильно постраждала від падіння, але, як і більшість старих людей, яких мені довелося знати, її тіло повільно згасало, втрачаючи життєву силу, тримаючи жінку в пастці небажаного вже життя. А тепер вона пережила власну онуку.

Таке невиправдано жорстоке довголіття.

Коли я повернувся до готелю, минула шоста година. Ще не розвиднилося, але сенсу лягати вже не було. Я сидів на жорсткому стільці, прислухаючись до стогону шторму, нарешті почув звуки внизу й зрозумів, що Елен не спить. Почуваючись утомленішим, ніж очі­кував, я занурив голову в холодну воду, намагаючись прокинутися.

Я підвівся, потім постукав у двері Фрейзера й спус­тився на кухню.

Елен наполягала на тому, щоб приготувати повноцінний сніданок — на столі парувала тарілка з яєшнею з беконом, тости та солодкий гарячий чай. Я не відчував голоду, але апетит прийшов під час їжі. Я жадібно їв, помічаючи, як у тіло повільно повертається енергія. Через кілька хвилин спустився Фрейзер, сів навпроти мене. Обличчя опухло від недосипання. Принаймні сьогодні вранці він був тверезий.

— Радіо все ще не працює, — буркнув він, не чекаючи на запитання.

Я іншого не очікував. І оптимізм, і розчарування ­давно скінчилися. Тепер я хотів лише довести справу до кінця.

Розвиднялося, світло просочувалося в небо, поки ми поверталися до корабельні. Ще один жахливий день. Море било гальку й скелі, викидаючи стіни бризок високо в повітря, звідки вітер відносив їх углиб острова. Пором Кінроса, пришвартований в гавані, підкидало розбурханими хвилями. Принаймні його власник не відпливе нікуди сьогодні вранці, як би сильно цього не хотів.

За ним білі хмари розбивалися об вершину Стек-­Россу, клубочилися, боролися одна з одною, наче в розпачі, що їм несила зруйнувати його темної величі.

І над усім цим панував вітер. Не вщухаючи, буря набувала нової сили. Її первинна лють штовхала «рендж-­ровер», кидала дощ на лобове скло такими потоками, що склоочисники насилу могли впоратися. Коли ми вилізли з машини, буря загнала нас до майстерні. Попіл і скелет спаленого рибальського човна скидалися на залишки похорону вікінгів, — яскраве нагадування про нічні події.

Усередині майстерні Броуді сидів у старому автокріслі, комір його пальта був піднятий, захищаючи від холоду. Лом лежав у нього на колінах, коли він обернувся обличчям до дверей. Позаду нього на бетонній підлозі вкрите брезентом тіло Меґґі здавалося особливо жалюгідним, майже дитячим.

Він ледь помітно всміхнувся, коли ввійшли ми з Фрей­зером.

— Доброго ранку.

Здавалося, він постарів за одну ніч. Обличчя виснажене, тіло щільніше натягнулося на кістки, на шкірі навколо очей і рота закарбувалися нові зморшки. Підборіддя вкрив іній срібної щетини.

— Якісь проблеми? — запитав я.

— Ні, все тихо.

Він підвівся, потягнувшись, — затріщали суглоби. Злегка зітхнув, відкушуючи від сендвіча з беконом, який передала Елен. Я налив йому кухоль чаю з термоса, який вона теж спакувала, і розповів, що ми дізналися в бабусі Меґґі.

— Якщо Меґґі взяла машину, буде легше знайти, куди вона поїхала. Припустимо, що її не перегнали, — сказав він, коли я закінчив. Тоді акуратно змахнув крихти з пальців і рота, допив чай, підвівся.

— Так, подивімося ту скелю.

— А як щодо… цього? — спитав Фрейзер, неспокійно кивнувши на тіло. — Хіба не треба стежити за цим? Якщо Кінрос вирішить щось зробити.

— Будете волонтером? — запитав Броуді. Він тонко всміхнувся, побачивши небажання на обличчі Фрейзера. — Не хвилюйтеся. Я тут у шухляді замок знайшов. Можемо замкнути двері. До того ж я все одно не думаю, що Кінрос чи ще хтось ризикне серед білого дня.

— Я не проти залишитися, — запропонував я.

Броуді похитав головою.

— Ви єдиний судово-медичний експерт, який у нас є. Якщо знайдемо якісь докази, вам треба їх побачити.

— Такі речі не зовсім моя сфера.

— Це більше ваше, ніж моє чи Фрейзера, — відказав він.

З цим не посперечаєшся.

Броуді поспішив додому провідати собаку, а ми з Фрей­зером замкнули двері майстерні добре змащеним замком. Металевий запах викликав небажаний спогад про вогняну пастку клубу. Я зрадів, коли за кілька хвилин повернувся Броуді й ми змогли вирушити до підніжжя гори.

Найближча точка була лише за тридцять-сорок ярдів від корабельні, але дощ невблаганно бив нас, поки ми перетинали відкриту ґрунтову дорогу.

— Та чорт забирай! — вигукнув Фрейзер, згорбившись.

Ми дісталися скель, які трохи захищали від вітру. Вздовж підніжжя пролягала смуга гальки, розбита зубчастими виступами гострого каміння. Нахиляючись від вітру, ми обережно пробиралися кам’яним розсипом, придивляючись до слизьких від дощу камінців.

Через кілька ярдів Броуді зупинився.

— Ось.

Він показав на гострий камінь, що стирчав із гальки. Промитий дощем, він усе одно зберігав якусь темну пляму. Я присів, щоб краще роздивитися. Це був шмат закривавленої тканини. У розкиданих довкола камінцях виднілася заглибина, яка могла залишитися від падіння чогось важкого. Можливий слід, як ніби щось тягнули, простягався від неї до корабельні, зникаючи там, де галька поступалася твердішій землі.

Я захопив з готелю більше пакетів для заморожування, щоб використовувати їх як запасні пакети для доказів. Діставши один з кишені, лезом канцелярського ножа я підчепив зразок закривавленої тканини. Якщо дощ триватиме, він змиє криваві плями до того моменту, коли сюди приїде поліція, а мартини зжеруть те, що залишилося.

Броуді дивився на вершину скелі, приблизно на сто футів над нами.

— Сходинки далі, але немає сенсу всім трьом піді­йматися нагору. — Він повернувся до Фрейзера. — Вам доцільніше взяти машину та зустріти нас на вершині.