Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 58)
Серед косметики та інших фрагментів життя Меґґі лежав блокнот у палітурці, його брудні сторінки майоріли, наче метелики в пастці.
— Дайте мені пакет, — попросив Броуді.
— Точно? — невпевнено перепитав Фрейзер. Броуді відкрив пакет, який я йому дав.
— Меґґі була репортеркою. Місце злочину чи ні, але вона могла записати, з ким зустрічалася, а тут він пропаде.
Обережно ступаючи, він підійшов до машини й присів біля відчинених пасажирських дверей.
Діставши з кишені ручку, він просунув її в палітурку блокнота, обережно підняв його та поклав у пакет. Навіть із місця, де я стояв, видно було, що сторінки злиплися, написи на них перетворилися в нерозбірливі чорнильні плями.
Рот Броуді перетворився на тонку розчаровану лінію.
— Ну, навіть якщо в ньому щось і було, воно вже не дуже корисне.
Він знову почав підводитися, потім зупинився.
— Під машиною щось є. — У його голосі прозвучало нове хвилювання. — Схоже на її диктофон.
Я згадав, як Меґґі розмахувала своїм диктофоном. Як більшість сучасних журналістів, вона покладалася на нього більше, ніж на блокнот і ручку. Тож якщо й вела якісь записи, поки була на острові, то необов’язково в блокноті.
Броуді ледве стримував своє нетерпіння, коли я дав йому ще один пластиковий пакет.
— Не хвилюйтеся, я скажу Воллесу, що це було моє рішення, — сказав він, кинувши на Фрейзера проникливий погляд.
Цього разу сержант не сперечався. Свідчення потенційно важливі — і вразливі, — їх навряд чи можна залишити до прибуття слідчої команди. Засунувши руку в пакет, Броуді присів та схопив диктофон. Повернувся до нас із Фрейзером, вивернув торбинку, щоб диктофон опинився всередині.
Він підняв його, щоб ми могли краще роздивитися. Диктофон був цифровий, модель «Соні», схожа на ту, яку я втратив у пожежі в медпункті.
— Цікаво, як надовго вистачає батарейок в таких штуках? — міркував Броуді.
— Досить надовго, — сказав я йому, — він усе ще записує.
— Що? — Він витріщився на прилад. — Жартуєте.
— Почав писати, коли ви заговорили. Він активується голосом.
Броуді розглядав дисплей диктофона.
— Тож ця штука могла працювати, коли вбили Меґґі?
— Якщо його не вимкнули випадково, коли викинули з машини, тоді так.
Вітер завивав навколо нас, поки ми обдумували сказане. Броуді замислено потер щелепу, дивлячись на маленьку сріблясту машинку в поліетиленовому пакеті. Ще до того, як він заговорив, я знав, що він скаже:
— Як увімкнути відтворення?
25
Після того як останній запис добіг кінця, диктофон зашипів. Ніхто з нас не сказав ні слова. Усвідомлення того, що ми щойно почули, відлунювало в пам’яті, мов нищівний розрив снаряда. Броуді вимкнув диктофон і втупився в простір, нерухомий, як статуя.
Я хотів щось йому сказати, але слів бракувало.
Поліційний «рендж-ровер» гойдався на вітрі, дощ вибивав татуювання на даху. Ми забралися в тепло машини, щоб відтворити запис на диктофоні Меґґі. Кожен із записів зберігався в пам’яті пристрою як окремий файл, а ті були розкладені по теках. Усього було чотири теки: одна під назвою «Робота», дві порожні. Четверту названо просто «Щоденник».
Записи було впорядковано за датою. Відколи Меґґі прибула на Руну, вона зробила їх близько дюжини.
Броуді вибрав найновіший. Згідно із зафіксованими часом і датою, запис було зроблено незадовго до півночі. Приблизно в той час, коли, за словами Роуз Кесіді, Меґґі пішла з дому.
— Ось, працює, — Броуді натиснув кнопку відтворення через пластиковий пакет. З динаміка моторошно пролунав мертвий голос Меґґі.
— «Сподіваюся», з’явиться хто? Ну ж бо, скажи нам ім’я цього виродка, — пробурмотів Фрейзер. Але Меґґі думала про інше.
Настала довга пауза. Єдиним звуком було дихання Меґґі, швидке й нервове.
Щось клацнуло.
Коли двигун автомобіля загудів, але не завівся, пролунав кашель. Разом з ним ми чули голос Меґґі, тепер віддалено, наче вона відсунула диктофон убік, поспішаючи завести машину.
«Заспокойся, ти просто запанікувала!» Я зловив себе на тому, що намагаюся переконати її, хоч і знав, що користі з того не буде.
Тоді вона розсміялася зі щирим полегшенням.
Сум’яття криків і боротьби досягло апогею, аж тут раптово запала тиша. Її порушував лише слабкий шум, наче текла бурхлива вода. Я зрозумів, що ми чуємо голос вітру.
Диктофон випав з машини, коли Меґґі спробувала втекти. Оскільки нових звуків не було, ніщо не активувало запис, і пристрій незабаром вимкнувся. Після короткої паузи пролунав голос Броуді.
Я почув власний голос у відповідь:
На цьому Броуді зупинився.
Ми уникали поглядів один одного. Наче, слухаючи запис убивства Меґґі, долучилися до чогось ганебного.
— Чому вона не могла просто назвати ім’я цього виродка? — сказав Фрейзер. Навіть він був приголомшений. Я заворушився.
— У неї не було причин. Вона записувала суто для себе. Хто б це не був, вона не думала, що їй загрожує небезпека. Вона нервувала, лише коли чекала, а не коли він прийшов.
— Помилилася, еге ж? — сказав Фрейзер. — Оцей трюк із фарами. Нащо він їх залишив? Щоб засліпити її, щоб вона не побачила, що в нього є ніж?
Броуді слухав, але не коментував.
— А що за спалах, який вона побачила перед появою іншої машини?
— Мері Тейт, — відповів я.
Він кивнув, провів рукою по обличчю, яке було стягнуте маскою втоми.
— Блукала з тим її іграшковим ліхтариком. Було б смішно, якби не було так трагічно. Меґґі налякало безневинне дівчисько, а потім вона відчиняє дверцята машини перед вбивцею.
— Так, але хто це був, чорт забирай? — розчаровано буркнув Фрейзер.
Броуді знову взявся за диктофон.
— Подивімося, чи тут є ще щось, що могло б нам підказати. — Він зловісно посміхнувся. — Сім бід — один одвіт?
Вітер гойдав машину, кидаючи на неї дощ, ніби намагаючись пробитися всередину. Відтворивши останній файл, Броуді повернувся до перших, щоб прослухати все послідовно. З динаміка знову почувся голос Меґґі.