Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 59)

«Отримала справжній синець на руці, коли він виганяв мене з котеджу. Це йому так не минеться, якщо я таки подам скаргу. Але я була надто шокована, щоб щось зробити, коли це сталося. Боже, в якому стані той труп! Я хотіла краще роздивитися. Можливо, варто ще раз туди гайнути сьогодні ввечері. Фрейзер уже має бути в барі…»

Шия Фрейзера горіла багрянцем. Броуді з незворушним обличчям увімкнув наступний файл.

Голос Меґґі звучав роздратовано й захекано. «Коротше, тільки час згаяла. Так і не встигла як слід роздивитися тіло. Щоб я ще раз пробувала грати в командос». У голосі почулася усмішка. «Однак, мушу визнати, я дуже поспішала. Мені не було так страшно, відколи я впісялася, граючи в хованки в молодшій школі. Боже, а як той молодий констебль на мене накинувся! Як там його? Дункан, начебто так вони його називали. Дурило завзяте, але принаймні хоч на людину схожий. А нічого, милий, як подумати. Цікаво, в нього хтось є?»

Наступні два записи здебільшого стосувалися її особистих роздумів про сім’ю та роботу. Броуді прогорнув їх, поки не вискочило знайоме ім’я.

«Ходила до Страканів, думала візьму інтерв’ю. Гарна нагода. У них був Девід Гантер із підв’язаною рукою. З власного гіркого досвіду дізнався, як воно — ходити вночі Руною без ліхтаря». Вона пирхнула. «Брюс Кемерон теж там вештався і, як завжди, обнюхував дружину Стракана. Стрьомний покидьок. Не розумію, чому Стракани його терплять. Ґрейс досить мила, хоча вона така гарна, що я мала б її зненавидіти. А от щодо її чоловіка не можу визначитися. Тут тобі щира чарівність, а за мить — такий холодний, що не підходь. Маймо на увазі, я б не сказала “ні”…»

Запис закінчився пустотливим сміхом.

Ще один запис виявився особистим, Меґґі хвилювалася про перспективи своєї кар’єри. Броуді перейшов до наступного. Я з подивом зрозумів, про що йдеться. «Сьогодні пригода — просто як епізод з роману. Ішла до бабусі коротким шляхом — провулком, що за готелем. І хто ж то мав би вискочити з чорного ходу, як не Майкл Стракан? Я привіталася, а в нього такий винуватий вигляд. Не знаю, хто більше здивувася, я чи він. Мені навіть на думку не спадало, що між ними може щось бути. Звісно, Елен приваблива, але ж у нього жінка — богиня, я вас благаю! Але там точно щось є. Мабуть, мені варто попитати бабусю, послухати, що там хтось язиком плескав…»

Так от ким був невідомий відвідувач Елен, коли вона плакала на кухні. Дата і час запису збігалися. Після всього, що сталося, я зовсім не здивувався, але це знання не принесло мені задоволення. Я неспокійно глянув на Броуді. Між бровами в нього з’явилася зморшка, але він не коментував, тільки ввімкнув наступний запис.

«Вік живи — вік учися. Ось я собі думаю, що я досвідчена репортерка, розкопую якусь велику таємницю, а це виявляється старою новиною. Звичайно, моя бабуся все одно заприсяглася зберігати все в секреті, благослови її боже. Здається, практично всі знають, але просто мовчать про це. Не можу не думати, чи залишилося б це таємницею, якби то був хтось інший. Думаю, люди тут знають, хто їх годує». Вона цинічно засміялася. «Річ у тім, що все стає очевидним, коли покопатися. Дівчатко за кольором вда­лося в Елен, таке ж чарівне руде волосся, але якщо на це не дивитися, то зрозуміло, що Стракан — її батько…»

«От холера», — подумав я. Фрейзер тихо свиснув.

— Тож Стракан стрибає в гречку? Декого хоч медом годуй, а все мало.

Вираз обличчя Броуді був враженим, наче він не міг повірити в те, що щойно почув. Але для мене все стало на свої місця. Що Елен сказала про батька Анни тієї ночі, коли лікувала мої опіки? «Скажімо так, там ніколи не було майбутнього».

Тепер я знав чому.

Обличчя Броуді затверділо. Елен йому не дочка, але за віком могла бути. Він мовчки тицьнув по диктофону заскарублим пальцем, щоб відтворити наступний файл.

З голосу Меґґі одразу було зрозуміло, що щось не так.

«Боже, який жахливий дурний день. Спроба взяти інтерв’ю в Стракана та його дружини після того, як на неї напали, здавалася гарною ідеєю. Жахлива справа, але вони найгламурніша пара на Західних островах, і зараз це шикарна тема. Подумала, що це вдала ідея — розілляти суп та підморгнути Стракану. Аж тут цей доктор Девід, трясця його матері, Гантер, лізе зі своїм патяканням про Кемпбелла. Боже, краще б мене там і поховали. І наче все було ще не так погано, то він ще й каже мені, що того молодого поліціянта вбили. Дункана. Так його звали? Це жахливо, я не пам’ятаю. Я ж клята журналістка. Він був дуже добрим, допоміг мені на поромі, сумку підніс. Навіть тієї ночі, коли застукав мене в котеджі. Не може такого бути, щоб хтось на цьому острові — боженько, хтось, кого я знаю! — убив його. Що ж таке коїться? Не хочу навіть про це говорити…»

Файл раптово закінчився. Наше дихання вкрило парою вікна автомобіля, здавалося, що ми опинилися в морі туману. Світ зовні міг зникнути, але Броуді вибрав наступний запис.

— Два залишилося.

Цього разу я подумав, що з диктофоном щось не так. Шум, який долинав із динаміка, спочатку був нерозбірливим, нечітким лепетом. Лише коли я впізнав гуркітливий голос Ґатрі, який замовляв випивку, то зрозумів, що ми слухаємо запис, зроблений у барі перед сходом селища. Чутно було уривки розмов, потім з динаміка пролунав голос Броуді. Тихо й далеко — диктофон намагався вловити слова з іншого кінця кімнати.

Ми ще раз вислухали рішучу відмову Кінроса повірити, що вбивця був мешканцем острова, запитання самої Меґґі про ідентичність мертвої жінки й невдалу спробу самоствердження Кемерона. Запис знову став нерозбірливим, сход закінчився.

Коли запис добіг кінця, напруга в задушливому салоні автомобіля здавалася нестерпною. Потім заговорив Броуді.

— Останній.

Цього разу голос Меґґі звучав набагато бадьоріше.

«Нарешті хороші новини! Я теж ледь не пропустила.

Я й гадки не мала про цю записку, її запхали глибоко в кишеню пальта. Просто біда, якби я не знайшла її вчасно. Хоча я не знаю, чому він хоче зустрітися зі мною опівночі, та ще й на Бодах-Руні. Цій людині не відмовиш у драматизмі. Тільки не йому. Я могла б і ще щось подумати, але смію сказати, що він просто хоче дочекатися, поки дружина засне. Так чи так, а я свого шансу не змарную. Я так старалася, щоб узяти інтерв’ю, і якщо Майкл Стракан хоче зберегти це в таємниці, я не пручатимуся».

Раптом пролунав бурхливий сміх.

«Рада, що все-таки недарма розбила бабусину третю найкращу миску. Боже, сподіваюся, він мене не під­ставить. Ото ж буде халепа, як він не прийде. Мов у дурному романі…»

Запис закінчено. Єдиним звуком залишався барабанний стукіт дощу по даху автомобіля та тужливий порив вітру. Броуді мовчки знову відтворив останню частину.

«…якщо Майкл Стракан хоче зберегти це в таємниці, я не пручатимуся…»

Фрейзер першим знайшов свій голос.

— Ісусе Христе! Вона мала зустріч зі Страканом?

— Ви її чули, — тихо промовив Броуді. Він сидів дуже нерухомо, ніби боявся ворухнутися.

— Але… Господи, це ж дурня якась! Навіщо Стракану вбивати Меґґі Кесіді? А інших? Що з його дружиною? Він не міг сам на неї напасти!

— Люди здатні на все, коли вони в розпачі, — сказав Броуді. Він повільно похитав головою. — Я теж не бачив цього, але Стракан має більше мотивів, ніж Кінрос. Ми думали, що Дженіс Дональдсон вбили тому, що вона намагалася шантажувати клієнта, а хто був би найкращою ціллю? Овдовілий капітан порома чи заможний одружений чоловік, опора своєї громади?

— Так, але… навіщо Стракану вештатися з дешевою шльондрою Дональдсон, коли в нього така дружина?

Броуді втомлено знизав плечима.

— Деякі чоловіки полюбляють бруд. Що ж до решти… Що більше хтось має втратити, то більше намагатиметься це зберегти.

Я не хотів цього приймати, але вся справа тепер набула жахливого сенсу. Спочатку Дженіс Дональдсон, а потім Дункана було вбито, бо Стракан намагався замести сліди. І хоча наполегливість Меґґі в спробі взяти в нього інтерв’ю була цілком невинною, для вбивці, який не хотів ризикувати, спроби репортерки поставали в зовсім іншому світлі.

— Він підкинув записку вчора, — повільно сказав я. — Поки я був там. Він залишив зі мною Ґрейс і Меґґі та пішов почистити її пальто.

Навіть нападника, якого, як здалося Ґрейс, вона бачила за вікном, безсумнівно, вдав сам Стракан, щоб відвернути її увагу, — так він встиг покласти нашвидкуруч написану записку до кишені пальта Меґґі. Записка тепер, імовірно, валялася розірваною на вересовищі біля «міні», разом із рештою вмісту сумки Меґґі. Я відчув, як на заміну шоку поступово приходить гнів. Мене накривало обурення масштабами злочинів Стракана. Він зрадив усіх, хто йому довіряв. Зрадив мене.

«Рендж-ровер» хитнувся від пориву вітру. Шторм, здається, посилився, поки ми слухали записи Меґґі.

— То що нам тепер робити? — запитав Фрейзер. Рухаючись, як жертва аварії, Броуді повільно відкрив бардачок і поклав усередину диктофон. Знову зачинив дверцята, переконався, що клацнуло.

— Спробуйте радіо.

Фрейзер спробував спочатку власний пристрій, потім стаціонарне радіо автомобіля.

— Глухо.

Броуді кивнув, наче саме цього він і очікував.

— Ми не можемо дозволити собі далі чекати команди з великої землі. Нам потрібно його взяти. Стракан втече з острова, щойно погода покращиться. До його послуг не тільки власна яхта, а ще дюжина інших човнів, на яких він може втекти. Ми не вгледимо за ними всіма.