Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 29)

Я почав вставляти зуби в порожні гнізда.

Попри те що я допомагав собі лівою рукою, наскільки давала змогу пов’язка, робота йшла повільно. Я втратив відчуття часу, аж тут раптом спалахнула лампа. Наче синхронізовано, порив вітру проторохкотів стінами будівлі, граючи на елементах конструкції, мовби на басовій струні, яка радше відчувається, ніж чується. Я випростався, застогнавши, коли запротестували м’язи спини. Господи, боліло все тіло! Плече, мабуть, тільки й чекало, поки я про нього згадаю, одразу відгукнувшись пульсацією болю. Настінний годинник показував майже п’яту. Надворі стемніло. Масажуючи спину, я дивився на череп і щелепу, що лежали на сталевому столику. Після кількох фальстартів я вставив на місце більшість зубів. Залишилося кілька молярів і премолярів, але їхня наявність не вплине на результат того, що я задумав. Я простягнув руку, щоб вимкнути лампу, коли почув шум, що долинав з клубу. Рипнула підлога.

— Агов, — погукав я.

Голос відлунював у холодному повітрі. Я чекав, але відповіді не було. Підійшов до дверей, взявся за ручку. Проте не повернув. Раптом відчув, що хтось є по той бік.

У приміщенні панувала неприродна тиша. У дверях, що вели до клубу, були вставлені круглі, мов ілюмінатори, віконця. На моєму боці була венеційська штора, але я не потурбувався її опустити. Тепер про це пошкодував. Зал був занурений у темряву. Будь-хто звідти міг роздивитися, що відбувається в медпункті, але з мого боку вікно залиша­ло­ся непроникним чорним колом. Я прислухався: лише вітер, що рвався знадвору. Тиша була схожа на великий важкий вантаж, підвішений у просторі та готовий розірватися.

Я відчув, як мені поколює потилицю. Поглянув на свою руку й побачив, як на ній здіймається волосся. «Дурня якась. Там нічого немає». Я міцніше стиснув дверну ручку, але не повернув її. На столі стояло важке скляне преспап’є. Незграбно підхопив його, нахилився, щоб повернути дверну ручку підв’язаною рукою. «Готовий…»

Я відчинив двері й намацав вимикач. Спочатку не міг його знайти, але потім щось клацнуло, і лампи засвітилися.

Переді мною глузливою порожнечею відкрився зал клубу. Я опустив преспап’є. Двері до залу й засклена веранда за ним були зачинені. Мабуть, мене налякав скрип будівлі на вітрі. «Геть нерви вже розхитані». Я вже збирався повертатися до медпункту, коли подивився на підлогу.

Нею тягнулася вервечка мокрих слідів.

— Ви впевнені, що то не ваші?

Броуді розглядав мокрі ступаки, які повільно висихали на потертій дощатій підлозі. Води натекло забагато, щоб оцінити, якого розміру туфлі чи чоботи їх залишили, але шлях був очевидний. Вони вели від входу в клуб до дверей медпункту, зупиняючись перед скляним ілюмінатором.

Під віконцем утворилася калюжа, — тут хтось стояв, спостерігаючи за мною.

— Звісно. Я не виходив надвір, відколи приїхав, — відповів я.

Броуді та Дункан прибули, коли я ще міркував, що робити зі слідами. Молодий констебль посвіжішав після гоління та душу. Тепер Броуді пішов за слідом до місця, де калюжа натекла перед дверима медпункту. Він глянув крізь скляну панель.

— Хтось добряче роздивився, що ви робите.

— Можливо, Кемерон? Або Меґґі Кесіді?

— Може бути, але я цього не бачу. І не думаю, що хтось із місцевих також прокрався б так.

— Ви думаєте, що то був убивця?

Броуді повільно кивнув.

— Я думаю, ми маємо розглянути цю версію. Ми привезли сюди останки, це його неминуче збентежило, уже не кажучи про те, що їх досліджує судмедексперт. Мене хвилюють його подальші дії.

Не дуже втішна думка. Броуді помовчав над нею кілька секунд.

— Думаю, мені буде спокійніше, якщо ми все-таки замкнемо клуб сьогодні ввечері, — продовжив він. — У сільському магазині продаються ланцюжки та навісні замки. Можемо щось там підібрати, щоб зробити це місце принаймні трохи безпечнішим. Не бачу сенсу ризикувати.

Я теж не бачив, якщо вже на те пішло.

Броуді по-діловому кивнув у бік черепа, який лежав на металевому столі.

— Як просувається?

— Повільно. Намагався знайти якусь підказку щодо того, хто вона.

— Ви можете зробити це з того, що залишилося? — здивовано запитав Броуді.

— Не знаю. Але можу спробувати.

Я повернувся до столика, де лежав череп, і ввімкнув галогенну лампу, Броуді та Дункан підійшли подивитися.

— Стан зубів цікавий.

Вони потріскалися від вогню, але до того були дуже гнилими. Навряд чи в якомусь із них є пломби, або, як і є, то старі. Очевидно, вона роками не бувала в стоматолога, що свідчить про те, що жертва, вочевидь, походила з бідного соціального прошарку. Представники середнього класу здебільшого доглядають за своїми зубами. До того ж її зуби були не просто погані; деякі з них виявилися стертими майже до ясен. Для людини такого молодого віку це була промовиста ознака вживання важких наркотиків.

— Ви думаєте, вона була наркоманкою? — запитав Броуді.

— Я б так сказав.

Дункан підвів очі.

— Я думав, що більшість наркоманів худі. Хіба ви не ка­зали, що цей ефект ґнота означає, що вона має зай­ву вагу?

Доречний коментар.

— Мабуть, у неї було більше жиру, ніж у середньому, так. Але багато залежить від обміну речовин і того, як сильно вона вживала. Це не означає, що вона не вживала наркотики. Але є ще дещо. Пам’ятаєте, як я сказав, чому її ноги не обгоріли?

— Недостатньо м’яса на них? — припустив Дункан.

— І жодної тканини, яка б відіграла роль ґнота. На ній були кросівки, але без панчіх чи колготок. Чи шкарпеток. Я б припустив, що вона була одягнена в щось на кшталт спідниці з жакетом чи коротким пальтом. Дешева легкозаймиста тканина, напевно, з неї вийшов хороший ґніт.

Я подивився на залишки черепа, засмучений тим, як жорстоко ми розкривали її життя. Але це був єдиний спосіб зловити того, хто зробив це з нею.

— Отже, ми маємо молоду жінку, яка серйозно вживала наркотики, яка запустила себе настільки, щоб у неї згнили зуби, і яка була бідно одягнена, з голими ногами в лютому, — продовжив я. — Що це говорить про її спосіб життя?

— Вона була повією, — виснував Дункан, цього разу майже переконано.

Броуді задумливо потер підборіддя.

— Є лише одна причина, чому працьовита дівчина приїхала б аж сюди.

— Відвідати клієнта? — запитав я.

— Мені важко придумати іншу причину. Ми вже припускали, що вона знає свого вбивцю. І це пояснило б, чому ніхто начебто не знав, що вона була на острові. Чоловіки, які платять за секс, зазвичай цього факту не афішують.

Але щось у його міркуваннях мені здалося не зовсім правильним.

— Однак це до біса довгий шлях для такого домашнього візиту. І навіщо ризикувати й приводити повію на Руну, якщо хвилюєшся, що люди дізнаються? Логічніше було б піти до неї, ніж привести її сюди.

Броуді замислився.

— Є ще одна можливість. Вона не перша повія, яка намагалася шантажувати клієнта. З огляду на її звичку до наркотиків, вона могла подумати, що подорож того варта, якщо можна заробити грошей.

Правдоподібна теорія. Шантаж був достатньо вагомим мотивом для вбивства, і він відповідав фактам, які ми мали досі. Не те щоб їх було багато.

— Можливо, ви маєте рацію, — сказав я, надто втомлений, щоб далі намагатися зрозуміти ситуацію. — Але ми лише здогадуємося. Я насправді не знаю достатньо для подальших припущень на цьому етапі.

— То так, правду кажете, — рішуче погодився Броуді. — Але думаю, коли ми дізнаємося, з ким вона хотіла тут побачитися — і навіщо, — ми знайдемо її вбивцю.

Дивлячись на мокрі сліди, що сохнуть на підлозі, я гадав, чи не знайшов нас уже сам вбивця.

Броуді зголосився залишитися в медпункті, щоб я міг повернутися в готель, щось поїсти й купити в сільській крамниці навісний замок з ланцюжком.

— Вам потрібна перерва. Вигляд у вас геть кепський. — Він відсунув стілець перед дверима й всівся.

Звісно, я про це знав. У мене боліло плече, я втомився і не їв від сніданку. Дункан підвіз мене на «рендж-ровері» аж до крамниці, яка, сподівався Броуді, мала бути відчинена. Дощ припинився, але вітер ще гойдав машину, поки ми їхали селищем. Броуді сказав, що телефони досі не працюють, тому я позичив у Дункана рацію, щоб спробувати додзвонитися до Дженні. Цифровий чи ні, сигнал був непевний, і коли я нарешті з’єднався, то знову потрапив на голосову пошту. «А чого ти хотів? Вона не збирається сидіти й чекати, поки ти подзвониш». Розчарований, я повернув Дункану радіо. Він узяв його неуважно, занурений у якісь свої думки. За винятком моментів, коли я пояснював свої висновки, він майже слова не зронив. Щось він зовсім замислився, навіть ледь не проминув крамницю, й мені довелося нагадати йому, що треба зупинитися.

— Вибачте. — Він пригальмував.

Коли я виходив з машини, він так і сидів з якимось відсутнім виразом обличчя, але я пояснив його стан тим, що констебль не в захваті від перспективи ще однієї ночівлі у фургоні.

— Не треба чекати, я звідси пішки піду, — сказав я йому. — Свіже повітря не завадить.

— Докторе Гантер? — запитав він, перш ніж я встиг зачинити двері.

— Так? — Я затулявся від вітру.

Але що б він не збирався сказати, мабуть, передумав.

— Нічого. Не має значення.

— Точно?