Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 28)

— Знаєте, що спричинило пожежу? — запитав Броуді.

Я знав майже з того моменту, як побачив останки. Але не хотів брати на себе відповідальність за вердикт, доки не зможу підтвердити свою теорію. Однак тепер, коли острів відрізано, а половина доказів похована під уламками котеджу, здавалося, немає жодної причини не розповідати їм.

— Досить багато, — сказав я, — днями я дав вам підказку, Дункане, пам’ятаєте?

— Ви маєте на увазі жирну речовину на стелі котеджу? Так, але я все ще не второпаю.

Він зніяковів. Броуді дивився на мене й чекав.

— Усе зводиться до двох речей. Жир і те, у що вона була одягнена, — пояснив я. — Хтось із вас чув про так званий ефект ґнота?

Обидва дивилися на мене порожніми очима.

— Є два способи перетворити людське тіло на попіл. Ви або спалите його за дуже високої температури, чого тут не було, інакше весь котедж згорів би. Або ви спалює­те його за нижчої температури, довше. Під шкірою у всіх нас є шар жиру, який горить. Раніше свічки виготовляли з лою, топленого тваринного жиру, а потім замість нього почали використовувати парафін. Отже, за певних умов людське тіло фактично стає гігантською свічкою.

— Ви жартуєте, — сказав Броуді. Тепер уже й старий поліціянт здавався розгубленим.

— Аж ніяк. Тому залишки на стелі та земля навколо останків такі важливі. У теплі жир розріджується й переноситься димом. Очевидно, що більше жиру в організмі людини, то більше палива можна спалити. Судячи з того, скільки було на стелі в котеджі, у мертвої жиру було чимало.

— Тож вона мала надмірну вагу? — запитав Дункан.

— Я б сказав, що так.

Броуді зморщив лоба.

— Я не бачу, до чого тут її одежа.

— Бо коли жир тане, він вбирається в одяг. Тканина діє як ґніт свічки, дозволяючи тілу горіти набагато довше, ніж було б за інших обставин. Особливо якщо тканина легкозаймиста.

Броуді був приголомшеним:

— Боже. Пекельна картина.

— Знаю, але таке буває. Більшість випадків так званого самозаймання людини трапляється з людьми похилого віку або з п’яними. У цьому немає нічого підо­зрілого чи паранормального. Вони просто впускають цигарку, або підходять надто близько до вогню й підпалюють себе, або сплять, нездатні загасити полум’я. Як Мері Різер, — сказав я Дункану, — класичний випадок, що завжди наводять як «незрозумілий». Але вона була похилого віку, із зайвою вагою, до того ж курила. Згідно з повідомленням поліції, останнім її бачив син. Вона щойно прийняла снодійне й сиділа в кріслі в нічній сорочці — і крісло, і сорочка, ймовірно, виконали функцію ґнотів — і курила цигарку.

Дункан на мить задумався над цим.

— Так, але чому більше нічого не постраждало від пожежі? І чому не все тіло згоріло?

— Тому що навіть коли в організмі багато жиру, який працює як паливо, людські тканини не горять аж так сильно. Це повільний вогонь, достатньо інтенсивний, щоб поглинути тіло, але він не запалить нічого іншого. Знову ж таки, подумайте про свічку — вона тане, коли горить гніт, але не пошкоджує того, що поруч. Що стосується того, чому іноді руки й ноги можуть вціліти…

Я простягнув руку, відтягнувши рукав, щоб відкрити зап’ястя.

— Здебільшого це шкіра та кістки. На них майже немає жиру. І вони зазвичай не вкриті тканиною, як тулуб, тому немає нічого, що могло б відігравати роль ґнота. Руки іноді обпікаються лише тому, що вони поряд із тілом, якщо тільки вони не розкинуті. Але ступні, а іноді й гомілки, часто опиняються далеко від вогню, тому зберігаються. Як і тут. Вона лежала на одній руці, тому та обпеклася разом з усім іншим. Але інша рука та ноги вцілили.

Броуді задумливо потер підборіддя, пошкріб рукою по вусах, які вже виднілися.

— Думаєте, цей «ефект ґнота» був навмисним? Хтось зробив це навмисно?

— Сумніваюся. Це не те, що легко інсценувати. Я навіть ніколи раніше не чув, щоб таке відбувалося під час вбивства. Усі зареєстровані випадки стосуються випадкових смертей, і в цьому ще одна причина, чому я не поспішав вважати цей випадок підозрілим. Ні, думаю, хто б це не вчинив, ймовірно, просто хотів знищити будь-які викривальні докази, які могли залишитися на тілі. Припускаю, він використав невелику кількість бензину чи іншого прискорювача, щоб розпалити вогонь, — небагато, інакше стеля в котеджі обгоріла б сильніше, — потім кинув сірник на тіло та втік.

Зморшки на лобі Броуді поглибилися.

— Чому вбивця не спалив весь котедж?

— Гадки не маю. Можливо, хвилювався, що приверне забагато уваги. Або сподівався, що так більше скидатиметься на нещасний випадок.

Вони мовчали, обмірковуючи почуте. Нарешті Дункан заговорив.

— Вона була мертва?

Я сам про це весь час думав.

Не було жодних ознак того, що жінка рухалася після того, як її підпалили, жодних доказів того, що вона намагалася загасити полум’я. Удар, який розтрощив її череп, принаймні залишив її непритомною, а можливо, навіть у комі. Але чи мертва?

— Не знаю, — відповів я.

Під натиском шторму здригалися стіни медпункту. Дивно, але цей звук лише посилив тишу після того, як вони пішли. Я натягнув одну з останніх пар хірургічних рукавичок. В одній із шаф стояла майже повна коробка, але я не хотів брати їх без потреби. Кемерон і без того був досить сварливий, а якби я торкнувся його припасів… Я мало що міг зробити без належних лабораторних умов, але тепер, коли Воллес дав мені дозвіл дослідити врятовані останки, хотів спробувати одну річ. Броуді наблизився до цього, сказавши, що розслідування припиняється, поки не буде ідентифікована жертва. Щойно ми дізнаємося, хто вона, то зможемо пролити світло на те, хто її вбив. Без цієї інформації спроби знайти її вбивцю схожі на пошуки в темряві.

Я сподівався, що зможу щось із цим зробити.

Діставши череп із пакета для доказів, я обережно поклав його на столик з іржостійкої сталі. Почорнілий і потрісканий, він криво лежав на холодній поверхні. Порожні очні ямки втупились у вічність. Я замислився над тим, на що дивилися очі, що містилися в них не так давно. На коханця? Чоловіка? Друга? Як часто вона сміялася, не знаючи, що вже цокали секунди останніх днів і годин її існування? І що вона побачила, коли це усвідомлення остаточно й безповоротно відкрилося їй?

Ким би вона не була, я відчув дивну близькість до неї. Я майже нічого не знав про її життя, але її смерть втягнула мене на цю орбіту. Я бачив її історію, написану на обгорілих кістках, помічав, як кожен рік минає в кожній ґулі та шрамі. Вона була оголена настільки, що навіть ті, хто її знав, ніколи б не впізнали.

Я спробував пригадати, чи відчував таке в минулому, коли працював у справах до загибелі Кари й Аліси. Навряд. Тепер здавалося, наче минуло років сто, наче це частина іншого життя. Інший Девід Гантер. Десь на цьому шляху, і, можливо, через власну втрату я, здавалося, загубив відстороненість, що мав колись. Я не був упевнений, добре це чи погано, але правда в тому, що я більше не сприймав мертву жінку як анонімну жертву. Ось чому вона відвідала мене вві сні, чекаючи в ногах ліжка. Я відчував відповідальність перед нею. Цього я не очікував і навіть не хотів.

Але не міг відвернутися від цього.

— Добре, скажи мені, хто ти, — тихо промовив я.

13

Для судового антрополога зуби — це сховище інформації. Вони — витривалий кістковий бар’єр, простір взаємодії, міст між прихованим скелетом і світом за межами тіла. Вони не лише дають змогу встановити расу та вік — зуби формують запис про життя людини. Наша дієта, звички, клас, навіть самооцінка — про все це можна дізнатися з невеличких шматків кальцію та емалі.

Я вийняв нижню щелепу з мішка для речових доказів і поклав її на столик з іржостійкої сталі поруч зі зламаним черепом. Він був легкий і крихкий, як пробкове дерево. Під яскравим галогенним світлом розрізнені частини черепа скидалися на анатомічний колаж, далекий від усього, що колись було живим.

У якийсь момент доведеться завершити роботу, розпо­чату в котеджі, й зібрати воєдино розтрощені фрагменти черепа, які вдалося врятувати. Але зараз потрібно було повернути спаленим останкам жертви обличчя та ім’я.

Якщо пощастить, зуби можуть стати ключем до загадки. Я не тішив себе особливим оптимізмом. Хоча кілька кутніх уперто залишалися на місці в щелепних кістках, більшість зубів випали, коли вогонь спалив ясна та висушив коріння. Сірі й потріскані від спеки шматочки, які мені вдалося вихопити до остаточної руйнації даху котеджу, скидалися на скам’янілі рештки давно вимерлої істоти.

З’ясувалося, що я можу працювати лівою, підв’язаною рукою, притримувати різні деталі. Це трохи полегшило життя, тож я розклав аркуш паперу на столі й почав розставляти на ньому зуби у два паралельні ряди: один для верхньої щелепи, інший для нижньої. Один за одним я розклав їх у тому порядку, в якому вони були б у роті: два центральні різці посередині, бічні різці поруч, за ними — ікла, премоляри і, нарешті, найбільші, моляри. Непросте завдання. І так уже пошкоджені вогнем, зуби жінки ще за життя були настільки сильно зруйновані, що було важко визначити їхню належність до верхньої чи нижньої щелепи, або навіть тип чи позицію зуба.

Поки я працював, усе за межами медпункту припинило своє існування. Світ стиснувся до яскравого кола під галогенною лампою. Я сфотографував рештки щелепи й накидав посмертну одонтограму — стоматологічну карту з детальним описом кожної тріщини, порожнини або пломби в кожному окремому зубі. За звичайних обста­вин я б зробив рентгенівські знімки зубів і щелеп, щоб їх можна було порівняти зі стоматологічними картками потенційних жертв. Зараз такої можливості не було, тому я взявся за єдине, що було мені доступне.