Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 31)

— Замок? Що ви в біса верзете?

— Я купив замок, — пояснив я йому, — для клубу.

Він був набурмосився, що його не повідомили раніше, але спокуса їжі та віскі перемогла. Він жестом вказав на мене й повернувся до тарілки.

— Ось так. Тепер ви знаєте.

Ґатрі склав м’язисті руки на видатному череві. Цього разу він не був п’яним, але й щасливим не був.

— І хто сказав, що ви можете закрити нам доступ до нашого, мать його так, селищного клубу?

Фрейзер опустив ніж і вилку й сердито поглянув на нього.

— Я сказав. Там побував зловмисник, тож тепер ми його замикаємо. Маєте якісь заперечення?

— То так, правда ваша, холера його мать, маємо, — пробурчав Ґатрі, погрозливо опустивши руки. Довгі й м’язисті, мов у мавпи, вони висіли по боках. — Це, бляха, наш довбаний клуб.

— То подайте скаргу, — відповів Фрейзер. — Приміщення використовується для потреб поліції. Це означає, що вхід туди заборонено, доки ми не скажемо.

Очі Кінроса запалали над темною бородою.

— Можливо, ви не почули. Це наш селищний клуб, а не ваш. І якщо ви думаєте, що можете прийти сюди та заблокувати нам доступ до наших будівель, то вам потрібно подумати ще раз.

Я втрутився, поки все не вийшло з-під контролю:

— Ніхто не хоче нікого блокувати, це ненадовго. І ми спершу узгодили із Ґрейс Стракан.

Я подумки перепросив Ґрейс за те, що вплутав її ім’я, але воно спричинило саме той ефект, на який я сподівався. Кінрос і Ґатрі перезирнулися, невпевненість стала на заміну войовничості, що панувала хвилину тому.

Кінрос потер шию.

— Ну, як місіс Стракан сказала, що все гаразд…

«Дякувати Богові». Але моє полегшення було передчасним. Можливо, через віскі, а може, відчуваючи, що Броуді підірвав його авторитет, але з якоїсь причини Фрейзер вирішив залишити останнє слово за собою.

— Ви можете вважати це попередженням, — прогарчав він, тицяючи товстим пальцем у Кінроса. — Наразі маємо розслідування вбивства, і якщо знову спробуєте втрутитися, то повірте мені, пошкодуєте, що не залишилися на своєму довбаному поромі!

Весь бар затих. Усі в кімнаті витріщилися на нас. Я намагався стримати вираз розчарування на обличчі. «Клятий ідіот!»

Кінрос остовпів:

— Розслідування вбивства? Відколи?

Із запізненням Фрейзер зрозумів, що наробив:

— Не ваше діло, — вигукнув він. — Тепер, якщо ви не проти, я хотів би доїсти свою вечерю. Розмову за­кінчено.

Він знову нахилився над тарілкою, але не зміг зупинити рум’янець, що залляв шию. Кінрос дивився на нього вниз, задумливо закусивши губу. Він кивнув до Ґатрі.

— Ходім, Шоне.

Вони повернулися до бару. Я витріщився на Фрейзера, але він копирсався в тарілці й уникав мого погляду. Нарешті похмуро глянув на мене.

— Що таке? Вони самі скоро дізнаються, коли сюди прибуде слідча команда. Нічо такого.

Я був надто розлючений, щоб коментувати. Єдина річ, яку ми сподівалися замовчати, — і Фрейзер усе розпатякав. Я підвівся, не бажаючи більше залишатися в його компанії.

— Я краще піду замінити Броуді, — сказав я й пішов попросити Елен зробити мені сендвічів.

Броуді досі сидів у коридорі, де я його залишив, і охороняв двері до медпункту. Коли я зайшов, він нахи­лився, зсунувся на край сидіння, але розслабився, побачивши, що це я.

— Ви швидко. — Він підвівся й потягнувся.

— Вирішив перекусити тут.

Я прихопив з готелю ноутбук. Поставив його й дістав із кишені пальта замок і ланцюжок. Простягнув Броуді запасний ключ.

— Ось. Вам теж знадобиться.

Узявши його, він запитально подивився на мене.

— Чи не варто віддати запаску Фрейзеру?

— Ні, бо він і так біди наробив.

Броуді стиснув губи, коли я описав, що щойно сталося в барі готелю.

— Клятий дурень. Ще цього не вистачало. — Він на мить замислився. — Слухайте, може, ви хочете, щоб я тут залишився на деякий час? Зараз прогуляю Бесс, і мені більше нічого робити.

Я не думав, що він усвідомлює, яка самотність криється за його словами.

— Я в нормі. Ви можете піти й щось перекусити.

— Ви певні?

Я сказав, що так. Я оцінив пропозицію, але мені потрібно було працювати. І краще не відриватися. Коли він пішов, я обмотав ланцюг крізь ручки подвійних дверей клубу, просунув засув замка крізь ланки й замкнув.

Задоволений тим, що зал максимально убезпечено, я сів на стілець, який Броуді поставив біля дверей медпункту, й з’їв сендвічі від Елен. Вона також дала мені термос із чорною кавою, тож, поївши, я сьорбнув пекучої рідини, слухаючи, як гуде вітер.

Стара будівля скрипіла, як корабельна обшивка у відкритому морі. Звук був на диво заспокійливий, їжа викликала у мене сонливість. Повіки почали закриватися, але голова різко піднялася, коли раптовий порив вітру вдарив у вікна. Верхнє світло потьмяніло, нерішуче задзижчало й нарешті знову ожило. «Час починати».

Череп і щелепа лежали, як я їх залишив. Я під’єднав ноутбук до розетки й увімкнув його. Батарея повністю заряджена, але якщо вимкнеться живлення, її надовго не вистачить. Краще, поки можна, користуватися електромережею острова й вірити, що захист ноутбука витримає в разі перепадів напруги.

Коли ноутбук завантажився, я відкрив файли зниклих осіб, що їх надіслав Воллес. Нарешті випала справжня нагода подивитися на них. Усього їх було п’ять: молодих жінок віком від вісімнадцяти до тридцяти, які зникли на Західних островах або поблизу Західного узбережжя Шотландії за останні кілька місяців. Швидше за все, вони просто втекли й колись з’являться в Глазго, Единбурзі чи Лондоні, приваблені химерою великого міста. Але не всі.

Кожен файл містив детальний фізичний опис зниклої жінки й фотографію формату «.jpeg». Дві фотографії ­нічого мені не сказали: на одній об’єкт був із закритим ротом, а на іншій — знімок усього тіла, роздільна здатність якого була надто низькою, щоб щось там побачити. Але швидкий погляд на описи, які їх супроводжували, зробив подальший аналіз непотрібним. Одна була чорношкіра, а друга замала на зріст, щоб бути тією, чий скелет я вимірював у котеджі.

Інші три, однак, усі збігалися з фізичними характеристиками загиблої. На фотографіях вони були лише дівчатами, які потрапили в об’єктив фотокамери до тієї доленосної події, яка або змусила їх піти із життя, або обірвала його. У моєму ноутбуці стоїть ­до­кладна програма для аналізу цифрових зображень, і я використав її, щоб роздивитися рот на першій фотографії, збільшуючи масштаб, доки екран не заповнився гігантською анонімною усмішкою. Коли картинка стала ­настільки великою і чіткою, наскільки було можливо, я почав порівнювати усмішку дівчини з вишкіром скелета.

На відміну від відбитків пальців, які потребують мінімальної кількості відповідних ознак, одного зуба може бути достатньо, щоб забезпечити позитивну ідентифікацію. Іноді характерна форма, певний злам — це все, що потрібно, щоб розкрити всю особистість.

Це те, на що я і сподівався. Зуби, які я вставив у череп, були криві й пощерблені. Якби жодна із жінок на фотографіях не мала таких самих дефектів на зубах, то це принаймні усувало б їх з переліку можливих кандидаток. Але якби мені пощастило знайти збіг, я міг би назвати ім’я анонімної жертви.

Від самого початку я знав, що це буде нелегко.

Фотографії були лише знімками, навряд чи призначеними для моєї сумної мети. Збільшені та очищені, зображення ставали зернистими й нечіткими. І поганий стан зубів, які я старанно вставив назад у череп, не допоміг. Якщо жертва була однією із цих молодих жінок, фотографія була зроблена до того, як вона втратила зуби через наркозалежність.

Після кількох годин переглядання фотографій я почувався так, ніби мені очі натерли піском. Я налив собі ще кави, розім’яв шию. Почувався втомленим і знесиленим. Хоча знав, що шанс дуже невисокий, я все ще сподівався щось знайти.

Втомлений, я повернувся до оригінальних зображень трьох молодих жінок. Одна світлина особливо привернула мою увагу, хоча я не міг сказати чому. Фото було зроблено на якійсь вулиці, жінка стояла перед вітриною магазину. Обличчя привабливе, але жорстке, попри усміх: навколо очей і рота якась настороженість. «Якщо саме вона жертва, вона б пручалася», — подумав я.

Я уважніше вивчив її фотографію. Усмішка відкривала лише різці та верхні ікла. Вони були такими ж викривленими, як ті, які я замінив у черепі, але жодна з характеристик не збігалася. Верхній лівий різець мертвої жінки мав характерний V-подібний скол, але той, що на моєму екрані, був без позначок. «Кидай уже це все. Тільки час марнуєш».

Але на фото все одно було щось, чого я не міг торкнутися. І тоді я це побачив.

— Ви, мабуть, жартуєте, — сказав я вголос.

Я натиснув просту команду. Молода жінка на екрані зникла, а потім знову з’явилася, трохи змінившись. За нею тепер можна було розібрати обрізану вивіску магазину: «Сторновей. Крамниця й Прес…». Але важливо було не те, що написано, а те, що напис більше не був задом наперед.

Фотографія була неправильна. Звичайна помилка, яка здебільшого не має значення. Але в якийсь момент, чи то під час сканування з негатива, чи передавання до бази даних зниклих безвісти, зображення перевернули. Праве — ліворуч, ліве — праворуч.

Я дивився на дзеркальне зображення.

З дедалі сильнішим хвилюванням я знову збільшив зуби молодої жінки на фотографії. Тепер її верхній лівий різець мав V-подібну виїмку, яка точно збігалася зі сколом у черепі. І обидва нижні праві ікла були викривлені, пере­криваючи так само зуб поруч із ними. Я знайшов збіг.