Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 26)

Броуді вихопив кейс, не зупиняючись. Уламки сипалися навколо нас, коли ми бігли через кухню. З-за нашої спини пролунав потужний гуркіт, і на мить, коли здавалося, що серце завмерло, я подумав, що валиться весь будинок. Але ми вже були надворі, цілі.

Задихаючись, ми обернулися й озирнулися. Весь дах котеджу обвалився. Шматок його був відірваний, а решта впала, зруйнувавши більшу частину однієї стіни. Кімната, де ми стояли всього кілька секунд тому, була похована під уламками.

Разом із рештою останків загиблої жінки.

Фрейзер і Дункан стояли поруч, із ошелешеними ­обличчями.

— Боже милий, — видихнув Фрейзер, глянувши на мене. Я подивився на себе. Білий комбінезон був забризканий і вкритий мокрим попелом. Я відчував попіл на обличчі, розмазаний, як знак покути перед Велико­днем. Але Фрейзер дивився не на це. Я досі стискав у кулаці руку мертвої жінки, немов частину манекена з виставкового залу.

12

Ми забрали пакети з доказами в селище. Єдиним іншим варіантом було залишити їх у фургоні, але хоча кістки та попіл могли зберігатися там, руку жінки потрібно було тримати за низької температури, щоб не втратити тканину в стані розпаду. А в автофургоні не було холодильника.

Дункан згадав про медпункт. Нам доведеться узгодити це з Кемероном і, ймовірно, зі Страканом, оскільки він його фінансує. Але тепер у нас не було іншого вибору, крім як забрати останки з місця злочину, і це було єдине очевидне місце, куди їх можна було скласти.

Фрейзер усе ще бурчав. Він дав зрозуміти, що знімає із себе будь-яку відповідальність за наші дії.

— Я не казав, що ви можете це зробити, — нагадав він, поки ми завантажували мішки з доказами в «рендж-­ровер», — це було ваше рішення, не моє.

— Ви вважаєте, що краще було б залишили їх на місці? — Броуді кивнув у бік котеджу, що лишився без даху. — Пояснювати слідчій групі, що ми стояли поряд і дивилися, як тіло засипає уламками?

— Я просто заявляю, що я до цього не причетний. Самі скажете Воллесу.

Нам досі не вдалося зв’язатися із суперінтендантом. Я був готовий (не надто) пожаліти Фрейзера. За цими словами стояв чоловік, який відчайдушно не хотів визнати, що втратив контроль над ситуацією, і якому не вистачало ні знань, ні досвіду, ні вміння впоратися з нею.

— Не переживайте, я скажу. — У м’який тон Броуді вдалося якимось чином вкласти всю свою зневагу. — До речі, з огляду на те, як ви демонстративно вмиваєте руки, можете замінити Дункана на цьому посту. Він може привести себе до ладу в мене вдома, коли допоможе доправити докази до медпункту.

— Сидіти тут? — ошелешено бовкнув Фрейзер. — Чого б це? Нічого ж не залишилося!

Броуді знизав плечима.

— Тут досі місце злочину. Але якщо хочете пояс­нювати Воллесу, чому залишили його без нагляду, то ваша справа.

Дункану вочевидь було неприємно чути цю розмову:

— Та нічого, я можу залишитися.

— Ви чергували всю ніч, — втрутився Броуді, перш ніж Фрейзер встиг відповісти. — Я впевнений, що сержант Фрейзер не вимагатиме від молодшого офіцера зробити щось, до чого сам не готовий.

Обличчя Фрейзера стікало отрутою.

— Так, гаразд. — Він тицьнув пальцем у Дункана. — Але я хочу, щоб ти повернувся не пізніше шостої. Цю ніч ти теж чергуєш. — Він кинув на Броуді переможний погляд. — Ми не можемо залишити місце злочину без нагляду, правда?

Я побачив, як у старого поліціянта стислися зуби та напружилася щелепа, але він нічого не сказав, коли Фрейзер ішов до фургона. Тільки всміхнувся до стурбованого Дункана.

— Ну ж бо, синку. Можеш душ прийняти, якщо схочеш.

Я їхав у «рендж-ровері» з Дунканом, а Броуді — слідом за нами на своєму авто. З великим полегшенням ми сховалися від вітру та дощу. Плече боліло — певно, йому дісталося, коли я вибігав із котеджу. Я відкинув голову назад і заплющив очі. Наступне, що я пригадую, — це голос Дункана, який будив мене:

— Докторе Гантер? Мені зупинитися заради неї?

Я сів, кліпаючи очима. Попереду нас на узбіччі стояв «порше-каєн», який я бачив біля дому Стракана. Біля нього махала рукою Ґрейс, звісно ж, у своїй білій парці.

— Так, мабуть, треба.

Ми під’їхали, вітер шмагав її волосся. Я опустив вікно.

— Девіде, дякувати Богові! — Вона осяяла мене усміш­кою. — Така дурна халепа, я саме їхала до селища, а в цій клятій машині закінчився бензин. Ви не проти мене підвезти?

Я вагався, думаючи про пакети з доказами, які виднілися за заднім сидінням. Броуді пригальмував за нами — дорога була завузькою, щоб розминулося дві машини. Я думав, чи не запропонувати їй поїхати з ним, але, з огляду на холодні стосунки Броуді з її чоловіком, передумав.

— Якщо це проблема, я піду пішки, — сказала Ґрейс, її усмішка згасла.

— Це не проблема, — відповів я і повернувся до Дункана: — Ви не заперечуєте?

Він посміхнувся:

— Усе чудово. — Хлопець уперше побачив дружину Стракана. — Тобто звичайно, без проблем.

Я сів позаду, пропустивши Ґрейс на переднє сидіння, попри її протести. Ніжний мускус її парфумів наповнив автомобіль. Я намагався не всміхатися, зауваживши, що Дункан помітно розправив плечі.

Я представив їх одне одному, Ґрейс обдарувала констебля сліпучою усмішкою:

— Ви, мабуть, той молодий чоловік, якого вони залишили у фургоні.

— Так, мем.

— Бідненький. — Вона співчутливо торкнулася його руки. Навіть із заднього сидіння я бачив, як почервоніли вуха Дункана. Не думаю, що Ґрейс усвідомлювала, яке враження справляла на юнака. Вона обернулася, щоб поговорити зі мною, а Дункан намагався зосередитися на дорозі.

— Дуже дякую, що зупинилися. Я така дурепа, що без бензину залишилася. На острові немає заправки, доводиться заливати бак з контейнерів. Я була впевнена, що Майкл сказав, ніби заправив машини того тижня. А може, то було позаминулого? — Вона трішки поміркувала над цією загадкою й легковажно її відкинула. — Ну то добре. Може, це навчить мене перевіряти показники перед поїздкою.

— Куди вас підвезти? — запитав я.

— До школи, якщо вам зручно. Сьогодні вранці у мене уроки малювання.

— Чи буде там Брюс Кемерон?

— Гадаю, так. А що?

Не вдаючись у подробиці, я пояснив, що сталося в котеджі й чому нам потрібно скористатися мед­пунктом.

— Боже, жах який, — скривилася Ґрейс. — Я певна, Брюс не буде проти.

Я не був настільки впевнений, але не уявляв, що Кемерон зможе їй відмовити. Коли ми дісталися школи, Ґрейс поспішила всередину, а я залишив Дункана охороняти останки й пішов розповісти Броуді, що відбувається.

— Має бути цікаво, — сказав він, вилазячи з машини.

Ми піднялися стежкою до школи. Це була нова будівля, невелика, з плоским дахом. Кілька дерев’яних сходів вели до дверей, що відкривалися просто до класу, який займав більшу частину внутрішнього простору.

Вздовж однієї стіни вишикувалися монітори ком­п’ютерів, парти розташувалися акуратними рядами перед класною дошкою. Зараз усі учні скупчилися за великим столом позаду, перебираючи баночки з фарбами, пензлі й скляночки з водою. Дітей було близько дюжини, віком від чотирьох до дев’яти-десяти років. Я впізнав серед них Анну. Побачивши мене, вона сором’язливо всміхнулася, а потім розташувала аркуш паперу так, як їй подобається.

Ґрейс уже зняла пальто й організовувала прийдешній урок:

— Сподіваюся, цього тижня в нас не буде катастроф через розхлюпану воду? Так, так, Адаме, я на тебе дивлюся.

— Не буде, місіс Стракан, — присоромлений хлопчина всміхнувся у відповідь.

— Гаразд. Бо якщо хтось бешкетуватиме, боюся, нам доведеться розмалювати йому писок. А ми ж не хочемо пояснювати причину цього батькам, правда?

Почулося захоплене хихотіння, хор голосів:

— Ні, місіс Стракан.

Ґрейс була така пожвавлена, така енергійна, навіть вродливіша, ніж зазвичай. Щоки розчервонілися. Усміхнена, вона обернулася до нас і кивнула на бокові двері.

— Ідіть туди, я закинула за вас слівце Брюсові.

Вона повернулася до дітей і забула про нас, поки ми перетинали кімнату. Я постукав у зачинені двері кабінету, але ніхто не відповів. «Може, Кемерон десь ви­йшов?» — подумав я. Аж тут басовитий голос учителя невимушено протягнув:

— Заходьте.

Озирнувшись на Броуді, я відчинив двері й увійшов. Стіл і шафа для документів займали більшу частину кімнати. Кемерон стояв спиною до нас і дивився у вік­но. Мені було цікаво, чи він зробив це для спеціального ефекту, знаючи, який вигляд матиме проти світла. Він обернувся й кинув на нас непривітний погляд.

— Слухаю вас?

Я нагадав собі: співпраця з ним значно полегшить нашу роботу.

— Нам потрібно скористатися приміщенням медпункту. Буря знесла дах котеджу, і нам потрібно десь зберігати те, що вдалося врятувати.