Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 25)

Він подивився на цигарку.

— Ми не зійшлися характерами. Бекі завжди була бунтаркою. Свавільна. В мене вдалася, мабуть. Я втратив з нею зв’язок, коли мати померла. Пішов достроково на пенсію, почав її шукати. Купив фургон, щоб заощадити на готельних рахунках. Користі особливої не було. Я поліціянт. Був поліціянтом, — поправився він. — Я знаю, як легко зникнути. Але я також знаю, як шукати зник­лих. Настає момент, коли ти розумієш, що вже не знайти. Принаймні живою.

— Вибачте, — повторив я.

— Буває. — Якщо він і відчував якісь емоції, то стер їх з обличчя. Він підняв цигарку: — Не заперечуєте, ні?

— Це ваш дім.

Він кивнув, потім з усмішкою повернув цигарку в пачку.

— Почекаю, поки вийду надвір. Старі звички, кажу ж.

— Послухайте, це може здатися трохи… дивним, — почав я. — Але вчора вночі я побачив дівчину біля готелю. Мабуть, було після півночі. Підлітка, років 13—15, наскрізь мокра, в дуже тоненькому пальті.

Броуді засміявся.

— Не хвилюйтеся, ви не привида побачили. Це, мабуть, була Мері Тейт, донька Карен. Ну, та криклива жінка з бару. Здається, я згадував про її дівчину… Що ж, у старі часи ми б сказали «відстала», проте зараз так не говорять. Мати пускає її ходити де хоче. Тиняється островом о будь-якій порі, вдень, уночі…

— І ніхто нічого не каже?

— Від неї ніякої шкоди.

— Я не про це. — Розумово відстала чи ні, фізично дівчина вже доросла. Вона могла стати легкою здобиччю для кожного, хто готовий цим скористатися.

— Ні, не про це, — погодився Броуді. — Я теж був думав, що варто звернутися до соціальних служб. Але навряд чи хтось на Руні заподіє їй біль. Вони знають, що з ними буде, якщо хтось таке вчинить.

Я подумав про тіло жінки в котеджі.

— Ви впевнені?

Броуді кивнув.

— Справедливе зауваження. Може, краще…

Він замовк, коли хтось постукав у двері. Стара бордер-колі нашорошила вуха, тихо загарчала.

— Тихше, Бесс, — наказав він, збираючись до дверей. Почулися голоси. За мить повернувся Броуді. З ним був Фрейзер, мокрий і нещасний. Сержант струснув воду з рук.

— У нас проблема.

***

Коли ми приїхали, Дункан напружено чекав біля фургона. Місцина була відкрита всім вітрам, позбавлена захисту будинків і скель. Здавалося, вітер прискорювався, клав долу траву, кидався униз схилами Бін-Туїріду через темні торф’яні болота.

Ми вийшли з машини, і констебль поспішив до нас. Вітер рвав пальта та відчинені дверцята машини.

— Щойно це сталося, я одразу викликав вас по рації, — Дункан майже кричав, щоб його почули. — Пів години тому почув, як упало.

Ми вже й самі могли в цьому переконатися. Шквальний вітер повністю зірвав частину даху котеджу. Те, що залишилося, ненадійно висіло, скрипіло й готувалося обвалитися, вітер прагнув завершити свою справу. Якщо навіть останки жінки всередині вціліли, довго вони не протримаються.

— Вибачте, — сказав Дункан, ніби думав, що підвів нас.

— Не ти винен, синку. — Броуді поплескав його по плечу. — Зателефонуй детективу Воллесу й повідом йому, що в нас тут за ситуація. Скажи йому, що ми мусимо витягти останки, бо ось-ось повалиться решта даху.

Дункан невпевнено глянув на Фрейзера, той неохоче кивнув. Констебль дістав рацію, й ми попрямували до котеджу. Стрічка, що закривала двері, усе ще була на місці, теліпалася на вітрі, але самі двері лежали на підлозі того, що колись було кухнею. Скрізь розкидана розтрощена черепиця, дощ падає крізь дірку в даху. Ми всі пригнулися, коли відірвалася чергова плитка.

Дункан поспішно повернувся, хитаючи головою.

— Не можу з ним зв’язатися. Говорив з відділком у Сторновеї, вони спробують його знайти.

Броуді поглянув на безлад у котеджі. Обернувся до мене. Обличчям його стікав дощ, але він не звертав уваги.

— У нас немає вибору, правда?

— Немає, — підтвердив я.

Він кивнув, ступив уперед і почав зривати стрічку з дверей.

— Що в біса ви робите? — вигукнув Фрейзер.

— Витягуємо останки, поки не впав дах, — не зупиняючись, відповів Броуді.

— Це місце злочину! Ви не можете робити це без дозволу!

Броуді вирвав останню стрічку.

— На це немає часу.

— Він правду каже, — я обернувся до Фрейзера: — Нам потрібно врятувати те, що можна.

— Я за це не відповідаю! — запротестував Фрейзер.

— Ніхто вас про це не просить, — кинув Броуді, заходячи всередину.

Я пішов за ним, пробираючись по розбитій черепиці, яка всіяла кухонну підлогу.

Внутрішня кімната, де лежали останки, не була так сильно пошкоджена, але майже половина даху вже впала. Розбитий прожектор валявся на боці, а моя сітка з розмітка­ми перетворилася на клубок переплутаної ­мотузки. Дощ перетворив попіл на підлозі на калюжу чорної рідини.

Пакети з доказами, з попелом і кістками, які я зібрав до того, як перервав обстеження, лежали в калюжах з водою, але начебто лишилися неушкодженим.

— Заберімо звідси пакети, — сказав я Броуді. — Мені потрібен мій кейс із фургона.

— Я принесу, — гукнув від порога Дункан. Я не знав, що він увійшов за нами. Фрейзера не було й сліду.

— Візьміть із собою стільки пакетів, скільки зможете нести, — сказав я йому. Мене пересмикнуло, коли від раптового пориву вітру вцілілий дах над нами здригнувся й зарипів. — І поспішайте.

Коли Броуді та Дункан виносили мішки з речовими доказами до фургона, я звернув увагу на решту останків. Було щось нескінченно сумне в житті, зведеному до цього: кількох обвуглених фрагментів, які от-от розвіє бурхлива стихія. Принаймні фотографії, що я зробив у перший день, забезпечать візуальну фіксацію. Небагато, але краще, ніж нічого.

Коли Дункан повернувся з моїм кейсом, я накинув комбінезон на пов’язку, натягнув хірургічну рукавичку й поспішив до тіла. Працюючи якнайшвидше, вклав череп і щелепну кістку в пакети для речових доказів і заходився збирати з підлоги фрагменти черепа та розсипані зуби.

Щойно закінчив, як дах застогнав. Черепиця впала й розбилася об підлогу лише за кілька футів від мене.

— Гадаю, вам треба поспішити, — сказав Броуді ­з порога.

— Я й так поспішаю.

Раптом здалося, що вітер стих. Зненацька запала тиша, яку порушував лише каскад дощу, що ллявся на підлогу.

— Звук такий, ніби вщухає, — з надією сказав Дункан.

Але Броуді схилив голову, прислухався. Почувся віддалений рвучкий стогін, наче потяг, що гуркотів до нас.

— Ні, він змінив напрямок, — сказав Броуді.

І тоді вітер знову вдарив у котедж.

Мене забризкало попелом і глиною. Здавалося, вітер увірвався просто до кімнати. Над нами скрипів і стогнав дах, стара деревина опиралася й протестувала, черепиця валилася на підлогу.

— Ходімо! — крикнув Броуді, перекриваючи галас і штовхаючи Дункана до дверей.

— Ще ні! — крикнув я. Я ще не запакував уцілілу руку й ступні — вони нам були потрібні для аналізу відбитків пальців і м’яких тканин. Але перш ніж я встиг щось зробити, почувся гучний удар. Це обвалювався дах.

— Тікайте! — крикнув Броуді.

Я висмикнув руку, коли він зірвав мене на ноги.

— Кейс із обладнанням! — заволав я.