Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 16)

Дункан кивнув, достатньо розумний, щоб зрозуміти, що це означає. Той факт, що вона була одягнена, не є переконливим, але якби вона була оголеною, то, ймовірно, ми б розглядали сексуальне насильство. І тому вбивство.

— Тоді, схоже, це точно був нещасний випадок, еге ж? Вона просто опинилася надто близько до вогню, щось таке? — У голосі юнака відчувалося розчарування.

— Схоже на це.

— А могла вона сама це зробити? Навмисно, я маю на увазі?

— Ви маєте на увазі самогубство? Сумніваюся. Вона б використала прискорювач, та, як я вже сказав, прискорювач не спричинив би такого результату. І десь поруч була б каністра, а її немає.

Дункан потер потилицю.

— А як щодо, е-е, знаєте, рук і ніг? — ошелешено запитав він.

Я чекав цього. Але світло, що пробивалося крізь брудне віконне скло, вже починало тьмяніти, а я мав ще багато чого зробити.

— Я дам вам підказку. — Я вказав на жирний коричневий залишок, який вкривав почорнілу від диму стелю. — Пам’ятаєте, що я про це сказав?

Дункан подивився на стелю.

— Що це був жир, коли тіло згоріло?

— Правильно. Це ключ. Погляньмо, чи ви зможете ним скористатися. — Я осушив кухоль і повернув його констеблю. — Гаразд, мені треба продовжувати.

Але коли він пішов, я не відразу взявся до роботи. Тепер, коли очищено більшу частину покривного шару попелу, я міг почати видаляти вцілілі кістки, поміщаючи їх у пакети для пізнішого належного дослідження.

Попри те що я працював максимально ретельно, я не знайшов нічого, що вказувало б на підозрілу смерть.

Жодних видимих слідів ножа на кістці, жодних інших ознак скелетної травми чи рани. Я навіть знайшов поховану в попелі під’язикову кістку, витончену підко­воподібну, яка так часто ламається під час удушення. Кістка вигоріла майже до стану крихкого порошку, тако­го делікатного, що найменший поштовх міг її зламати, але вціліла.

То чому я все ще відчував, що чогось бракує? Різкий порив вітру з дірявого даху охолодив мене, а я стояв, дивлячись на останки. Я підійшов туди, де на підлозі лежав скошений череп, весь у тріщинах від теплових розломів. Череп складається з окремих пластин, які стикаються одна з одною, як лінії геологічного розлому. В одному з них вибух залишив дірку розміром майже з кулак — на потиличній кістці позаду тімені. Навколо нього на підлозі лежали невеликі уламки кісток, які вилетіли, коли вибухнули гарячі гази. Це було ще одним свідченням того, що пошкодження виникло під час пожежі — якби пробоїна була спричинена ударом, осколки були б занесені всередину, у порожнину черепа.

І все ж щось у черепі мене непокоїло, щось на кшталт настирливого нервового свербіння. Майже мимоволі я знову почав розглядати його. Наче за злим умислом, денне світло згасало дедалі швидше. Вчора я уникав роботи вночі, бо не хотів наробити помилок. Тепер я відчув, що припущуся ще більшої, якщо цього не виконаю. Я переставив прожектор, але він усе одно був недостатньо яскравий для моїх цілей.

Діставши свій ліхтар, я поставив його на підлогу, щоб він світив у зівущу порожнину черепа. Світло моторошно полилося з порожніх очниць, коли я звернув увагу на осколки кісток, що лежали на підлозі. Більшість з них були крихітними, не більшими за мій ніготь. Я вже записав їхні позиції на міліметровому папері, але тепер, наче огидний пазл, намагався зібрати їх докупи.

Це було те, що я зазвичай намагався робити лише в лабораторії, де мені на допомогу приходили відповідні затискачі, пінцети та збільшувальні лінзи. Тут не було навіть столу, а мій прогрес уповільнювався через занімілі пальці. Однак я поступово збирав фрагменти докупи, доки не склав значну частину.

І тоді я це побачив.

Удар, досить сильний, щоб зламати черепну коробку, призводить до блискавичних переломів, що поширюються від місця контакту. Зазвичай їх важко не помітити, і я не бачив жодних їхніх ознак. Але я шукав не в тому місці. Фрагменти з’єдналися, щоб виявити рвану павутину тріщин. Характерні зигзагоподібні лінії, які міг спричинити лише сильний удар, достатньо сильний, щоб зламати кістку, не зламавши її.

Череп тріснув у вогні, все так, але саме там, де він уже був ослаблений.

Я обережно поклав уламки кісток на землю. Броуді весь час мав рацію. Це не нещасний випадок.

Цю жінку було вбито.

8

Я майже не помічав вітру й дощу, коли повертався до фургона. Надворі була непроглядна темрява, але вікно світилося, немов маяк. У роті залишився кислий присмак. Хтось убив молоду жінку, а потім підпалив труп. Подобалося це Воллесу чи ні, але тепер у нього не було іншого вибору, окрім як перевести справу до повномасштабного розслідування вбивства.

Я сердився на суперінтенданта, але ще більше на себе. Мало втішало те, що смерть від пожежі, як відомо, важка. Я мав дослухатися до власних інстинктів. І ще дещо слід взяти до уваги. Помилково вважати, що, якщо мертва жінка не місцева, її вбивця теж чужинець. Ми не знали, що жертва робила на Руні, але, за словами Броуді, в цю пору року сюди приїздить мало сторонніх. Тож цілком імовірно, що вона приїхала або з кимось із місцевих мешканців, або щоб із ним побачитися. А це означає, що вбивця досі може бути на ­острові.

Ця думка переслідувала мене, поки я поспішав до автофургона. Після крижаного котеджу там панувало майже задушливе тепло, повітря обважніло від випарів парафінового обігрівача.

— Як справи? — спитав Дункан, підводячись.

— Мені потрібно поговорити з Воллесом. Можна скористатися вашим радіо?

— Ну, звичайно. — Він навіть здивувався. Передав мені рацію та додав: — Я, е-е, побуду надворі.

Поліційна радіостанція виявилася одним із новітніх цифрових пристроїв, що дозволяли зв’язатися як зі стаціонарними, так і з мобільними телефонами. Але Воллес не відповідав за жодним із номерів. Чудово. Я залишив повідомлення з проханням мені зателефонувати й почав вилазити з комбінезона.

— Усе гаразд? — запитав Дункан, повертаючись.

— Все добре. — Він сам незабаром дізнається, але я хотів поговорити з Воллесом, перш ніж розповісти комусь іншому. — Повертаюся до селища.

Мені більше не було сенсу сидіти в котеджі. Я більше нічого не торкатимуся, поки сюди не прибуде слідча група, окрім того, потрібно було заспокоїтися й подумати про наслідки того, що я знайшов. Але на виході я завагався.

— Слухайте, пильнуйте тут, добре? Бодай щось підозріле, чи хтось сюди прийде, негайно дзвоніть Фрейзеру.

Він здавався спантеличеним і трохи ображеним.

— То так, звісно.

Я вийшов до машини. Лляло, мов з відра, вікна старого «фольксваґена» Елен запітніли, щойно я сів. Увімкнувши обігрівач, щоб вони очистилися, я здолав громіздкий важіль коробки передач і вибрався з колії на дорогу. Склоочисники скрипіли, розмазуючи дощ на лобовому склі. Я випростався на сидінні, вдивляючись крізь запітніле скло. Начебто машини тут не їздять, але я не хотів збити якусь вівцю, яка раптом вирішила поблукати асфальтом.

Приблизно на півдорозі до селища переді мною раптом вискочила бліда тінь. Я встиг побачити блискучі собачі очі, в яких відбилося світло фар, натиснув на гальма, і тут машина вийшла з-під контролю. «Фольксваґен» шалено закрутило, мене підкинуло в ременях безпеки, машина різко зупинилася.

Від удару перехопило подих. Я відкинувся на спинку сидіння, мене трусило, я розтирав груди там, де їх притиснув ремінь. Я не дуже сильно постраждав, і двигун «фольксваґена» ще працював. Машина з’їхала з дороги в кювет, фари освітлювали не асфальт, а густі купини трави.

Принаймні я не збив собаку. Я бачив, як той від­скакував, коли машина втратила контроль. І якщо на острові немає двох золотистих ретриверів, то це мав бути собака Стракана. Одному Богові відомо, що він тут робить.

Думка про те, що в його розпорядженні весь острів, але він примудрився вибігти саме переді мною, мене не розрадила. Я ввімкнув зворотну передачу і спробував виїхати на дорогу заднім ходом. Колеса крутилися й буксували, але машина не зрушила з місця. Я перемкнувся на першу передачу й спробував посунутися вперед, але з тим самим результатом.

Довелося вимкнути двигун і вийти подивитися. Машина, здається, не була пошкоджена, але задні колеса загрузли в багнюці. Я натягнув капюшона й зазирнув до багажника, сподіваючись знайти щось, щоб підсунути під шини. Нічого. Я повернувся в машину; у світлі фар струмені дощу виблискували, мов білі дроти. Я міркував, що мені робити. Не було сенсу повертатися до фургона, тож залишалося два варіанти. Я міг або сидіти в машині, поки хтось не прийде, або решту шляху до селища пройти пішки. У першому випадку я міг би чекати годинами. Принаймні прогулянка мене зігріє.

Я вилаявся, коли зрозумів, що залишив ліхтар у робочому кейсі в фургоні. Увімкнув верхнє світло, порився в бардачку, сподіваючись знайти там ліхтарик. Але нічого доладного не виявив, тільки якісь старі карти й клаптики паперу.

Вимкнувши фари, я дочекався, поки очі звикнуть до раптової темряви. Через деякий час я визнав, що вони достатньо пристосувалися до оточення. Руну вкрила ніч, ставало дедалі темніше. І все ж мені не хотілося виходити з машини. Я щойно дізнався, що на острові, ймовірно, є вбивця. Мене тривожила думка про те, що я опинився на самоті на порожній дорозі.

Але то дурня. Навіть якщо він досі на Руні, навряд чи вбивця молодої жінки вештається десь поблизу. «Ну ж бо! Немає сенсу далі чекати».