Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 15)

— Можливо, ні, але це все одно не дає вам законного права вказувати мені, що робити.

Щелепи Броуді рухалися, він ледь стримувався.

— Констебль Маккіні. Чому б вам не провести цього джентльмена до його машини?

Украй схвильований Дункан випростався перед Страканом.

— Нема потреби. Я йду, — сказав Стракан. Щоки його вкрилися плямами, але тепер він начебто заспокоювався. Всміхнувся до мене, немов вибачливо, старанно ігноруючи Броуді.

— Доброго ранку, докторе Гантер. Даруйте, що так сталося.

— Все гаразд. Просто краще, щоб сюди не сходилося багато людей, — відказав я.

— Звісно, ні, я все розумію. Але якщо я можу чимось допомогти, дайте мені знати. — Він легенько смикнув нашийник пса. — Ходім, Оскаре, погане хлопчисько.

Броуді із суворим і невблаганним обличчям спостерігав, як той веде собаку до машини.

Дункан, затинаючись, пробурмотів:

— Вибачте, я не був певний, чи мені потрібно…

— Не треба перепрошувати. Мені не варто було так втрачати самовладання. — Броуді вийняв із кишені пачку цигарок і запальничку, вочевидь ще розбурханий.

У фургоні закипів чайник.

Я почекав, поки Дункан забереться до фургона, щоб зробити чай, та звернувся до Броуді:

— Вам не дуже подобається Стракан, правда?

Броуді посміхнувся.

— А це в око впадає, еге ж? — Він дістав цигарку з пачки, подивився на неї з огидою. — Брудна звичка. Відмовився, коли вийшов на пенсію. Але, схоже, почав знову.

— Що ви проти нього маєте?

Він запалив цигарку й довго затягувався, видихаючи дим, наче його це обурювало.

— Я не схвалюю його манери. Привілейовані типи, які думають, що мають гроші й можуть робити, що їм заманеться. І то ж не сам заробив, а дістав у спадок. Його родина заробила свої статки, видобуваючи золото в Південній Африці під час апартеїду. Думаєте, вони там хотіли ділитися зі своїми тамтешніми робітниками?

— Ви не можете звинувачувати його в тому, що зробила його сім’я.

— Може й ні. Але, як на мене, він надто самовпев­нений. Ви бачили, як він учора ввечері поводився в барі, купував усім напої, зачаровував Карен Тейт. Така дружина, а він ще очима накидає.

Я згадав, як Фрейзер розповідав мені, що Броуді покинула дружина, й подумав, що його неприязнь до Стракана могла бути забарвлена заздрістю.

— Але ж він так багато зробив для острова. Я чув, що поки він сюди не приїхав, Руна рухалася в тому ж напрямку, що й Сент-Кілда.

Броуді трохи помовчав. Його бордер-колі визирнула з дверей фургона, вийшла назовні. Її задні лапи затерпли від артриту. Старий інспектор погладив собаку по голові.

— Один переказ про Сент-Кілду завжди змушує мене задуматися, чи те, що там сталося, не було для них найкращим варіантом. Перед тим як покинути острів, мешканці вбили своїх собак. Усіх. І лише двох приспали. Решті прив’язали на шиї каміння і кинули в гавань. Своїх собак. — Він похитав головою. — Ніколи не міг зрозуміти, чому люди так вчинили. Але вважаю, що в них була причина. Я досить довго був поліціянтом, тому розумію: що б люди не робили, завжди є причина. І так чи так, це зазвичай особистий інтерес.

— Ви ж не можете вважати, що для Руни було б краще залишитися безлюдною?

— Ні, мабуть, ні. Стракан зробив острів комфортнішим для людей, треба віддати йому належне. Кращі будинки, кращі дороги. Ніхто про нього поганого слова не скаже. — Він знизав плечима. — Я просто не вірю, що все це задурно. Завжди є ціна, яку треба сплатити.

Я подумав, чи не забагато в цьому цинізму.

Стракан допомагав острову, а не експлуатував його.

Але Броуді був не першим поліціянтом серед моїх знайомих, який настільки закам’янів від впливу темного обличчя людства, що не міг побачити його світліший бік.

Знову ж таки, він може бути проникливішим суддею людських характерів, ніж я. Чоловік, якого я колись хибно вважав другом, сказав мені, що я краще розумію мертвих, ніж живих, і, можливо, мав рацію. Принаймні мертві не брешуть і не зраджують.

Тільки зберігають свої таємниці, якщо ви не знаєте, як їх розшифрувати.

— Мабуть, мені вже слід розпочинати, — сказав я.

***

У денному світлі котедж привабливішим не став. Темрява приховувала руйнування та вбогість. Дах похилився, подекуди зяяв дірами, а тріснуті шибки вкрилися десятиліттями густого бруду. Позаду височів величезний масив Бін-Туїріду, безформна купа каміння, вимазана брудними слідами снігу.

Від вхідних дверей до кімнати, де лежали згорілі останки, протягнувся коридор зі стрічки. Стеля над ними, здавалося, могла ось-ось обвалитися, хоча на попіл і кістки дощ іще не протік. У тьмяному світлі, що просочувалося крізь вікно, останки здавалися ще жалюгіднішими, ніж я пам’ятав.

Я відступив і роздивився їх, знову вражений жахливою невідповідністю необпалених руки й ніг. Але попри все жахіття, м’які тканини, що розкладаються, це несподіваний подарунок для того, хто розслідує смерть у пожежі. Вони допоможуть проаналізувати леткі жирні кислоти, установити час, що минув з моменту смерті, а також надати відбитки пальців і ДНК. Зрештою, допоможуть ідентифікувати невідому жінку.

Оскільки це не місце злочину, як силувався довести Воллес, у мене не було реальних причин розставляти мітки навколо останків. Це зазвичай робиться, щоб зафіксувати положення кожного знайденого речового доказу. Але я все одно виконав цю процедуру. Кілочків у кам’яну підлогу не ввіб’єш, але я мав просвердлені дерев’яні бруски.

Розташувавши їх квадратом навколо тулуба, я поставив у кожен по кілочку. Поки натягнув сітку нейлонового шнура між ними, руки в тонких латексних рукавичках заніміли й замерзли. Потерши їх, щоб повернути трохи відчуття, я взявся за лопатку й тонкий пензлик, щоб зчистити покривний шар талькоподібного попелу.

Поступово оголилося те, що залишилося від карбонізованого скелета.

Наше життя, а іноді й смерть, — це історії, записані на кістках. Вони надають чіткий запис про травми, нехтування власним здоров’ям чи жорстоке поводження. Але для того щоб знайти те, що тут написано, мені спочатку потрібно це побачити. Повільна, копітка справа. Опрацьовуючи по одному квадрату сітки, я обережно видаляв і просіював попіл, наносив на міліметровий папір розташування фрагментів кісток і всього, що знайшов, запечатував усе в пакети для доказів.

Час минав непомітно. Думки про холод, про Дженні, про все зникли. Світ звузився до купи попелу та висохлих кісток, тож я здригнувся, коли почув, як хтось кашляє позаду мене.

Я підвів очі й побачив у дверях Дункана.

Він підняв кухоль із чаєм, над яким клубочилася пара.

— Я подумав, вам, мабуть, не завадить.

Я подивився на годинник: вже близько третьої. Я працював до обіду, не помічаючи цього. Випростався, здригнувся, запротестували м’язи спини.

— Дякую. — Я підійшов до Дункана, знімаючи рукавички.

— Щойно дзвонив сержант Фрейзер і хотів дізнатися, як у вас справи просуваються.

Фрейзер ненадовго з’явився, але не затримався, стверджуючи, що йому потрібно продовжити опитування місцевих жителів. Коли він пішов, Броуді вголос розмірковував, скільки таких опитувань відбуватиметься в барі готелю. Я подумав, що чимало, але не озвучив цього.

— Повільно, — відповів я Дункану, вдячно дозволяючи гарячому кухлю зігріти мої замерзлі руки.

Він затримався у дверях, розглядаючи останки.

— Як ви думаєте, скільки ще часу знадобиться?

— Важко сказати. Потрібно просіяти багато попелу. Але, мабуть, я закінчу щонайпізніше до завтрашнього ранку.

— То ви, ну, розумієте… щось уже знайшли?

Схоже, йому було справді цікаво. За інструкцією, я мав би спочатку доповісти Воллесу, але не бачив нічого поганого в тому, щоб розповісти Дункану щось із того, що дізнався.

— Ну, я можу підтвердити, що це точно жінка, молодша за тридцять, біла і зростом близько п’яти футів і шести-семи дюймів.

Він дивився на обгорілі кістки.

— Серйозно?

Я вказав на стегна, вже очищені від попелу.

— Якщо тіло жіноче, то вік часто можна визначити за кістками тазу. У підлітка, незрілої людини, лобкова кістка майже гофрована. З віком у жінки вона починає вирівнюватися, а потім руйнуватися. Ця досить гладенька, тож вона не була підлітком, але й недостатньо доросла для справжнього зносу. Це означає, що їй далеко за двадцять, але не більш як тридцять.

Я вказав на одну з довгих стегнових кісток. Вона пережила пожежу краще, ніж більшість менших, але поверхня була почорніла, вкрита тонкими лініями теплових розломів.

— Беручи до уваги довжину стегнової кістки, можна отримати приблизне уявлення про зріст, — сказав я. — Щодо раси, багато зубів тріснули або випали, але їх залишилося достатньо, щоб побачити, що вони були більш-менш вертикальними, а не виступали вперед. Отже, вона була білою, а не чорною. Я поки що не можу повністю відкинути ймовірність того, що вона не була азійкою, але…

— Але на Гебридах небагато азійців. — Дункан закінчив замість мене й був дуже задоволений собою.

— Правильно. Отже, ми, ймовірно, дивимося на білу жінку років 25—27, з великими кістками. І я знайшов у попелі металеві ґудзики разом із тим, що залишилося від блискавки та гачка для бюстгальтера. Тобто вона не була голою.