Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 18)

Керни.

Про них згадували Броуді та Стракан. Пригадавши їхні розповіді, я зрозумів, що заблукав ще більше, ніж думав.

Я дістався верхівки пагорба. Ноги підігнулися, вичерпався останній запас сил.

Коли поплив зір, я помітив рух біля входу до зруйнованої хатини. Надто заціпенілий і виснажений, щоб поворухнутися, я дивився, як зсередини повільно вийшла постать у капюшоні. Ступила в коло вогню. Очі, що відбивали полум’я, дивилися на мене з-під покриву.

Потім вогонь потьмянів, і ніч закрутила мене в пітьму.

9

Вітру не було. Це перше, що спало мені на думку. Ні вітру, ні барабанного стукоту дощу.

Тільки тиша.

Я розплющив очі. Лежав я в ліжку. Притлумлене палевими шторами денне світло проникало у велику білу кімнату. Білі стіни, біла стеля, білі простирадла. Спочатку я подумав, що це лікарня, та згодом зрозумів, що в лікарнях нечасто трапляються пухові ковдри й двоспальні ліжка. Або скляні душові кабіни, як на те пішло. А плетена з пальмового листя тумбочка біля ліжка наче зійшла зі сторінок журналу про інтер’єри.

Проте тут і зараз мене геть не турбувало те, що я не знав, де опинився. Постіль була тепла і м’яка. Якийсь час я лежав, перебираючи в пам’яті минулі події, які зміг пригадати. Вони поверталися до мене напрочуд легко. Котедж. Покинутий автомобіль. Падіння в темряві, і, нарешті, шлях до далекого вогню.

Ось тут пам’ять вкриває туман. Спогади про те, як я підіймався на схил пагорба й опинився біля стародавніх могильників, про постать, що вийшла зі зруйнованої хижі, скидалися на сюрреалістичний сон. У пам’яті виринали розрізнені картини: мене несуть у непроглядній темряві, я скрикую від поштовху в плече.

Плече…

Відсунувши ковдру, я побачив, що повністю голий, але більше мене хвилювала пов’язка, що притискала ліву руку до грудей. Схоже, професійна робота. Я обережно зігнув плече й здригнувся, коли запротестували пошкоджені зв’язки. Біль пекельний, але вивиху вже немає. Мабуть, хтось його вправив, хоч я й не пам’ятаю цього епізоду. Дивно, адже коли тобі вправляють вивих плеча, про таке не так-то просто забути.

Глянув на зап’ясток — годинника не було. Я гадки не мав, котра година, але надворі — світлий день. Почала здійматися тривога. «Боже, скільки я був непритомний?» Я досі не сказав Воллесу — нікому не сказав! — що ми маємо справу з убивством. І я пообіцяв Дженні, що зателефоную ще минулого вечора. Вона, мабуть, місця собі не знаходить, гадаючи, що зі мною трапилося.

Треба повертатися. Я відкинув ковдру й заходився шукати свій одяг, коли відчинилися двері й увійшла Ґрейс Стракан.

Вона була ще приголомшливішою, ніж запам’ята­лася з першої зустрічі: темне волосся, закручене назад, відкривало ідеальний овал обличчя; обтислі чорні штани та кремовий светр підкреслювали струнку й чуттєву фігуру.

Побачивши мене, вона посміхнулася.

— Привіт, докторе Гантер. Я просто зайшла глянути, чи ви прокинулися.

Принаймні тепер я знав, де я. Її погляд ковзнув униз, і я згадав, що голий. Поспішно накрився ковдрою.

Темні очі сміялися.

— Як ви почуваєтеся?

— Збентеженим. Як я сюди потрапив?

— Майкл привіз вас учора ввечері. Знайшов вас на пагорбі. Точніше, ви його знайшли.

Отже, саме Стракан мене врятував. Я запам’ятав фігуру, що виринала у світлі вогнища.

— То це я вашого чоловіка там побачив?

Вона всміхнулася.

— Так, одне з його хобі, мушу сказати. Рада, що не тільки я вважаю його трохи дивним. І все-таки вам пощастило, що він туди нагодився.

Не посперечаєшся. Але мене все одно хвилювало, як довго я спав.

— Котра година?

— Майже пів на четверту.

Більш як пів дня минуло. Я подумки вилаявся.

— Можна скористатися вашим телефоном? Мушу повідомити людям, що сталося.

— Вже зроблено. Майкл вас привіз і одразу зателефонував у готель, поговорив із сержантом Фрейзером, гадаю, що саме з ним. Повідомив, що ви потрапили в аварію, але більш-менш цілі.

Саме це я й припускав. Але мені все одно потрібно було зловити Воллеса. І зв’язатися з Дженні, вона має знати, що зі мною все добре.

Якщо вона досі зі мною розмовляє.

— І все ж я хотів би скористатися телефоном, якщо можна.

— Звичайно. Я повідомлю Майкла, що ви прокинулися. Він принесе телефон. — Ґрейс здійняла брову, усміхнувшись кутиком губ. — І скажу йому, щоб приніс ваш одяг.

Із цими словами вона вийшла. Роздратований, я повернувся в ліжко. Мене гризла думка про втрачені години. Але чекати довго не довелося — у двері постукали.

Увійшов Майкл Стракан, тримаючи в руках мій ретельно випраний і випрасуваний одяг. Гаманець, годинник і непотрібний мобільний телефон — акуратно складені зверху. Під пахвою в нього була затиснута газета.

— Ґрейс сказала, що вам це може стати в пригоді. — Він усміхнувся, опустивши мої речі на стілець біля ліжка. Поліз у кишеню й витяг бездротовий телефон. — І це теж.

Хотілося негайно зателефонувати, але я стримався. Якби не він, я, мабуть, був би вже мертвий.

— Спасибі. І ще дякую за все те, що зробили для мене вчора вночі.

— Забудьте. Радий допомогти. Хоча, мушу зізнатися, ви мене до півсмерті налякали, коли вигулькнули з темряви.

— То було обопільно, — сухо відповів я. — Як ви мене витягли?

Він знизав плечима.

— Мені вдалося втримати вас у вертикальному положенні більшу частину шляху донизу, але на останньому відрізку довелося закинути вас на баранчика.

— Ви мене несли?

— Тільки до автомобіля. Я не завжди беру його на цю прогулянку, але, повірте, зрадів, що цього разу він зі мною. — Він сказав це недбало, наче нести дорослого чоловіка навіть на коротку відстань було дурничкою. — То як плече?

Я обережно зігнув руку. Досі боліло, але принаймні я міг поворушити рукою і не знепритомніти:

— Краще, ніж було.

— Брюс над вами добряче попітнів, щоб його вправити. Якби не він, ми, ймовірно, відправляли б вас гелікоптером до лікарні. Або запхали б до порома Ієна Кінроса. Проте не думаю, що у вашому тодішньому стані морська подорож була б надто приємною.

— Брюс?..

— Брюс Кемерон. Він шкільний учитель, але за освітою фельдшер. Опікується нашим медпунктом.

— Корисне поєднання, як на мене.

Обличчям Стракана промайнув якийсь вираз.

— Є певні нюанси. Згодом самі з ним побачитеся. Ґрейс йому зателефонувала, сказала, що ви вже прокинулися, тож він запропонував зайти подивитися, як ви. О, і ще ваші колеги знайшли сьогодні вранці машину Елен і витягли її на дорогу. Вам буде приємно почути, що вона не пошкоджена. Що трапилося? Звернули, щоб оминути вівцю?

— Не вівцю. Золотистого ретривера.

Обличчя Стракана спохмурніло.

— Оскар? Боже, оце так! Я взяв його із собою, але він десь побіг. Господи, мені так шкода.

— Не хвилюйтеся. Я просто радий, що не вдарив його. — Цікавість тимчасово взяла гору над моїм нетерпінням. — Слухайте, не подумайте, що я не вдячний, але… що в біса ви там робили?

Він усміхнувся, трохи сором’язливо.

— Сиджу собі там час від часу. Ґрейс думає, що я з глузду з’їхав, але ще в Південній Африці, коли я був малий, батько брав мене на сафарі. На пагорбі приходить таке ж відчуття простору та ізоляції, як тоді в дитинстві. Я не містик і не релігійна людина, але щось у цьому є… майже духовний досвід.

Ніколи не подумав би про Стракана з такого погляду.

— Але ж там так самотньо. І холодно.

Він усміхнувся.