Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 19)

— Я добряче загортаюся, а самотність є частиною цього досвіду. Крім того, брох[11] — гарне місце для роздумів.

— Брох?

— Кам’яна споруда, в якій я був. Це стара сторожова вежа. Мені подобається думка, що хтось сидів там біля багаття дві тисячі років тому. Сидиш там і наче підтримуєш традицію. А ті керни ще старші. Люди, поховані в них, були володарями, лідерами кланів, а тепер усе, що залишилося, — кілька кам’яних купок. Все пізнається на відстані, чи не так? — Раптом він зніяковів. — Так чи так, годі про мої темні таємниці. Ось, погляньте.

Він простягнув мені газету, яку приніс із собою. Це була вчорашня «Льюїс ґезетт», розгорнута на другій сторінці. Заголовок над підписом Меґґі Кесіді сповіщав про таємницю вогняної смерті на Руні. Стаття містила жахливий опис виявлення спаленого тіла, бідна на факти, але багата на припущення. Слід було очікувати, що вона згадає про теорію із самозайманням, ну і мене там називали «шанованим ученим-криміналістом доктором Девідом Гантером».

Що ж, могло бути й гірше. Принаймні фотографій не було.

— Прийшло з поромом сьогодні вранці, — сказав Стракан. — Гадав, вам схочеться це побачити.

— Дякую. — Стаття нагадала мені про нагальні справи. — Після всього, що ви зробили, мені незручно запитувати, але чи не могли б ви підвезти мене до селища?

— Звичайно. — Він помовчав. — Усе гаразд?

— Так. Мені просто потрібно повертатися.

Він кивнув, але навряд чи його переконало моє твердження.

— Я буду внизу. Душ до ваших послуг.

Дочекавшися, поки він піде, я схопив телефон. У моєму мобільному було записано номер Воллеса. Я набрав стаціонарний номер. «Ну ж бо, відповідай», — подумки закликав я його.

Цього разу відповів.

— Так, докторе Гантер? — Судячи з голосу, справи йшли краще.

Я сказав коротко:

— Її вбили.

Йому довелося усвідомити почуте. Нарешті він вилаявся.

— Ви впевнені?

— Її вдарили так сильно, що задня частина черепа тріснула, проте не зламалася. Вогонь змусив череп вибухнути, тому я не помітив цього раніше.

— Чи могла вона вдаритися під час падіння? Можливо, панікувала, коли загорілася?

— Це могло спричинити падіння, але така травма або вбила б її назавжди, або залишила б непритомною. Після цього вона не змогла б рухатися. Тоді тіло лежало б на спині, а не обличчям вниз, як у цьому випадку.

Я почув, як він зітхнув.

— Ви не могли помилитися?

Я почекав хвилину, щоб відповісти, боявся, що зірвуся.

— Ви хотіли мій висновок, ви його отримали. Хтось її вбив, а потім підпалив тіло. Це не випадковість.

Зависла пауза. Я майже чув, як він обмірковує матеріально-технічне забезпечення відтягування команд із місця аварії поїзда та переспрямування їх сюди.

— Гаразд, — сказав він, цього разу вже по-діловому, — завтра вранці я пришлю до вас команду підтримки та слідчу групу.

Я глянув у вікно. Світло вже згасало.

— Вони не можуть прибути раніше?

— Без шансів. Їм доведеться спочатку дістатися Сторновея, а потім звідти переправитися на Руну. Це забере час. Вам доведеться посидіти там до завтра.

Мені це не сподобалося, але більше нічого не вдієш. Коли Воллес завершив розмову, я набрав номер мобільного Дженні. Мене одразу скерувало на голосову пошту.

Я залишив їй повідомлення, у якому просив пробачення, що не зателефонував, додав, що зі мною все гаразд, що зателефоную пізніше. Це здавалося негідним і незадовільним. Я б віддав усе, щоб мати змогу побачити її цієї миті.

Але цього теж не сталося. Лише поклавши слухавку, я зрозумів, що спочатку автоматично подзвонив Воллесу, а не Дженні. Сумно міркуючи про те, що такий порядок говорить про мої пріоритети, я відкинув ковдру й пішов збиратися.

Душ був чудовий, гаряча вода полегшувала біль у плечі та забирала бруд і сморід попередньої ночі. Напівжорстку — з поролону та пластику — пов’язку на липучках вдалося зняти. Але вдягатися з однією рукою виявилося важче, ніж я думав. Лівою я ледве рухав, тому, натягнувши нарешті свій товстий светр, почувався як після важкого тренування в спортзалі.

Я вийшов у коридор. Великий будинок був ретельно оновлений та переобладнаний. Білі стіни щойно оштукатурені, підлога замість килима вистелена циновкою з кокосового волокна.

У верхній частині сходів велике панорамне вікно відкривало краєвид на маленьку піщану бухту. Її оточували скелі, сходи збігали вниз до дерев’яного причалу, в кінці якого була пришвартована вишукана яхта. Навіть у затишку бухти її щогла розгойдувалася під важкими й різкими ударами вітру. У слабкому світлі я розгледів на пристані дві постаті. Одна людина вказувала на бухту — чорне пальто допомогло впізнати Стракана. Я припустив, що іншим має бути Брюс, фельдшер, що перекваліфікувався на вчителя.

Унизу більшу частину підлоги холу вкривав величезний турецький килим. На задній стіні висіла велика абстрактна картина, написана олійними фарбами; вихор фіолетових і синіх кольорів, пронизаних косими лініями індиго. Вона водночас вражала й тривожила. Я майже проминув її, коли помітив у нижньому кутку ім’я Ґрейс Стракан.

З кімнати в дальньому кінці коридору лунала іспанська гітара. Я пішов на звук і опинився у світлій просторій кухні, сповненій аромату спецій. Зі стелі звисали мідні каструлі, декілька каструль булькало на чорній печі «Аґа». Ґрейс стояла біля неї й спритно кришила овочі. Вона всміхнулася мені через плече.

— Бачу, вам вдалося вдягнутися.

— Нарешті.

Зап’ястком вона відкинула з очей пасмо темного волосся. Навіть у простому чорному фартусі Ґрейс мала неймовірно чуттєвий вигляд. Невимушеність тільки посилювала ефект.

— Майкл не затримається. Він повів Брюса до бухти, щоб показати йому свій останній проєкт. Брюс це той, що вам вчора руку вправляв, — уточнила вона.

— Так, ваш чоловік сказав мені. Добра робота.

— Він просто скарб. Запропонував підійти перевірити, як ви, щойно уроки закінчаться. Будете щось пити чи їсти? Ви, мабуть, голодні.

Лише тут я зрозумів наскільки. Я не їв від учора. Ґрейс помітила мої вагання.

— Як щодо сендвіча? Чи омлету?

— Справді, я не…

— Тоді омлет.

Вона налила оливкової олії в сковороду і, поки та нагрівалася, спритно розбила в миску три яйця.

— Майкл каже, що ви з Лондона, — сказала вона, енергійно збиваючи їх.

— Так і є.

— Не була там багато років. Весь час намагаюся витягти туди Майкла, але він застряг тут, мов чобіт у багнюці. Ненавидить, коли його з острова витягають. Я не буваю далі Льюїса, який, чесно кажучи, не назвеш культурною Меккою.

«Мов чобіт у багнюці», — не ті слова, які я пов’язав би з її чоловіком. Але зрештою, як я зрозумів, він сповнений несподіванок.

— Скільки ви тут? — запитав я.

— Ой, уже чотири роки? Ні, п’ять. Боже! — Вона похитала головою, вражена швидкоплинністю часу.

— Мабуть, довго довелося звикати. Я про життя на острові.

— Не зовсім. Ми завжди прагнули до віддалених місць. Можна подумати, що нам нудно, але зовсім ні. Майкл завжди зайнятий, а я допомагаю в школі — переважно на уроках малювання.

— Я бачив вашу картину. Вражає.

Вона недбало знизала плечима, але видно було, що їй приємно.

— О, просто хобі. Але з Брюсом ми так потовари­шували через мою допомогу в школі. Він був учителем початкових класів на великій землі, тож виявився справжньою знахідкою. І я люблю дітей, мені приємно з ними працювати.

Туга на мить промайнула її обличчям, та миттєво зникла. Я відвів погляд, відчуваючи незручність, наче побачив щось приватне. Я вже здогадався, що в них зі Страканом власних дітей нема. Тепер я знав, як вона це відчуває.

— Бачив яхту в бухті, — сказав я, сподіваючись повернутися до безпечнішої теми. — Гарний човен.

— Красуня, правда? — Ґрейс засяяла усмішкою, викладаючи на стіл свіжий буханець хліба й масло. — Майкл купив її, коли ми саме сюди перебралися. Лише сорок два фути, але бухта недостатньо глибока для чогось більшого. І вона такого розміру, що одна людина може впоратися з нею самостійно. Майкл іноді бере її в Сторновей, коли доводиться їхати у справах.

— Як ви познайомилися? — запитав я.

— О боже, ми цілу вічність одне одного знаємо.