Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 13)

Дункан завмер, серце закалатало. Він потягнувся до рації, щоб викликати Фрейзера, та зупинився. Надто багато шансів, що порушник його почує. Він знову рушив уперед. Побачив, що стрічка, якою запечатали двері, не пошкоджена. Притиснувшись до стіни, попрямував до рогу будинку.

Завмер, прислухаючись. Почувся скрегіт, щось протягнуло по каменю, потім шелест, наче хтось пробирається високою травою. Без варіантів.

Точно хтось є.

Дункан стиснув ліхтар, напружився. «Спокійно». Глибоко вдихнув, ще раз. «Добре, готуйся…»

Вискочивши за ріг, він увімкнув ліхтар на повну.

— Поліція! Залишайся на місці!

Пролунала перелякана лайка, хтось помчав геть. Дункан рушив за втікачем, мокра трава чіплялася за ноги. Не встиг він відійти, як постать раптом перечепилася й стрімголов упала.

Схопивши втікача за плече, Дункан потягнув ліхтар і спрямував промінь в обличчя.

Меґґі Кесіді зиркнула на нього, мружачись від яскравого світла.

— Відчепись від мене! O mo creach[10], здається, я зламала ногу!

Дункан відчув суміш полегшення й розчарування. І почуття провини. Допомагаючи репортерці підвес­тися, він зрозумів, що вона ледь дістає йому до плеча.

— Ти своїми криками до смерті мене налякав! — буркнула вона. — Молися, щоб нога в мене лишилася цілою, бо подам до суду.

— Що ви тут робите? — Дункан намагався не допустити в голос ноток виправдовування.

Вона лише секунду помовчала.

— Думала, приїду гляну, як ти тут, — всміхнулася Меґґі. — Не дуже весело застрягнути в такій халупі.

— То чого ви зазирали у вікно котеджу?

— У фургоні світло не горіло. Я вирішила, що ти можеш бути там.

Він помітив, як вона намагається щось запхати до кишені.

— Що у вас там?

— Нічого.

Але ліхтарик поліціянта вже висвітив мобільний телефон, який вона затисла в руці.

— Вам звідси не вдасться нікому подзвонити, — сказав Дункан. — Ви ж не збиралися фотографувати, правда?

— Ні, звичайно, ні…

Він простягнув руку.

— Слухай, у мене все одно нічого не вийшло, гаразд? — запротестувала вона.

— Тоді ви не проти показати мені, правда?

Плечі Меґґі опустилися. Вона показала йому екран.

— Усе одно толку нема, — пробурмотіла вона, відкриваючи два розмиті та засвічені кадри.

Як він пояснив пізніше, Дункан не думав, що вони будуть корисні. Навіть він не міг зрозуміти, що це таке. Але все одно змусив репортерку видалити їх.

— І решту.

— Це все, кажу тобі.

Він просто дивився на неї. Роздратовано зітхнувши, вона показала йому інші фотографії.

— Мабуть, забули про цей, еге ж? — весело сказав він, коли побачив ще один розмитий знімок котеджу.

— Тепер задоволений? — запитала вона, видаляючи кадр. — Тож що ти зробиш? Заарештуєш мене?

Дункан міркував про те саме. Він навіть не був упевнений, що Меґґі порушила закон. Вона насправді не перетинала обмежувальну стрічку. Крім того, він мусив визнати, що щось йому в ній подобається.

— Ви дасте мені слово, що більше не спробуєте сюди лізти? — запитав він авторитетним (він сподівався) тоном.

— Я не буду, чесно. Ой. — Вона здригнулася, коли перемістила вагу на ногу.

— Ви цілі? — запитав Дункан.

— Я можу ходити, але це не твоя заслуга. То можна мені йти?

Він вагався.

— Де ваша машина?

Вона жестом показала назад, на ґрунтовку.

— Залишила біля дороги.

— Ви впевнені, що впораєтеся?

— Наче ти так переймаєшся, — гарикнула вона. — Дійду.

Усміхаючись сам до себе, Дункан дивився, як маленька постать шкутильгає стежкою, а перед нею стрибає промінь ліхтарика. Переконавшись, що репортерка пішла, констебль повернувся до фургона. Увій­шовши всередину, помітив біля дверей грудку бруду. Раніше наче не було. «А щоб тому Фрейзеру. Ніг не міг витерти».

З думкою про Меґґі Кесіді хлопець поставив чайник.

Машина Меґґі стояла десь ярдів за п’ятдесят, на узбіччі траси. Її кульгання зникло, щойно вона вибралася з поля зору Дункана, але брови репортерки так і були насуплені, коли та підійшла до старого «фольксваґена-­міні». Бабусина машина — стара шкарабайка, але краще, ніж нічого. Вона плюхнулася на водійське сидіння й перевірила мобільник. Попри те що Меґґі видаляла фотографії власноруч, вона все одно не могла не переконатися, чи ті справді зникли. Таки зникли.

— Срака! — вигукнула вона.

З огидою кинувши телефон у сумочку, Меґґі дістала диктофон і почала запис.

— Коротше, тільки час згаяла, — говорила вона в мік­рофон. — Так і не встигла як слід роздивитися труп. Щоб я ще раз спробувала грати в командос.

Похмурий погляд згас, з’явилася крива посмішка.

— Однак, мушу визнати, я дуже поспішала. Мені не було так страшно, відколи я впісялася, граючи в хованки в молодшій школі. Боже, а як той малий констебль на мене накинувся! Як там його? Дункан, начебто так вони його називали. Дурило завзяте, але принаймні хоч на людину схожий. А нічого, милий, як подумати. Цікаво, в нього хтось є?

З усмішкою вона зберегла запис і завела машину. Фари розсікли темряву, вихлопна труба відригнула газ, Меґґі вирулила на дорогу. Нездоровий кашель двигуна на трасі минув, затріскотіли передачі й знову запала нічна тиша.

Мить усе було спокійно. Тоді поруч із місцем, де стояв «міні», якась тінь відірвалася від землі й повільно попрямувала в темряву.

7

Неспішне денне світло саме прозирало в небі, коли наступного ранку я приймав душ і голився. За ніч дощ не вщух, але я сподівався, що з останками все гаразд. Вони пролежали там уже кілька тижнів, і не було підстав припускати, що розвалений дах котеджу не протримається ще кілька днів, навіть за такої погоди. Попри це я відчув би полегшення, якби ми змогли перенести їх у якесь безпечніше місце.

Я погано спав після того, як прокинувся від сновидіння. Почувався розбитим і втомленим, коли пере­глядав свої електронні листи, щоб перевірити, чи нарешті надійшли від Воллеса файли зниклих безвісти. Усього прийшло п’ять, зараз не було часу дивитися, тому я зберіг їх на жорсткий диск ноутбука та пішов снідати.

Бар тут був також за їдальню. Я майже закінчив їсти, коли увійшов Фрейзер. Очі червоні й похмільні, запах нерозщепленого алкоголю чутно навіть через стіл. Повернувшись із котеджу напередодні ввечері, він улаштувався в барі, сповнений найсерйозніших намірів. Я залишив його там, коли йшов спати, і, судячи з його зовнішнього вигляду, вечір у нього вдався. Я намагався не всміхатися, коли він обережно сьорбав чай.

— У мене в сумці є аспірин, — запропонував я.

— Я в нормі, — гаркнув сержант.

Він з нудотним виразом обличчя розглядав тарілку з яєчнею, беконом і ковбасою, яку поставила перед ним Елен. Нарешті, схопивши ніж і виделку, почав їсти з рішучістю марафонця.

— Вам ще довго? — запитав я. Я дуже хотів почати, усвідомлюючи, які короткі дні тут у цю пору року.

— Ні, — пробурмотів він, колупаючи яєшню. Рука тремтіла, жовток стікав з ложки.

Елен прибирала мою тарілку зі столу.