Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 12)

— Боже, яка жахлива історія. — Вона одразу посерйоз­нішала. — Я просто сподіваюся, що це не місцевий. Знаю, звучить егоїстично, але… ну, ви розумієте, про що я.

Я розумів. Коли доходить до біди, ми всі у своєму серці егоїсти. Підносимо молитви: «Тільки не мене, не моїх. Не зараз».

Стракан підвівся.

— Що ж, радий був познайомитися, докторе Гантер. Можливо, ще побачимося до вашого від’їзду.

Ґрейс іронічно здійняла брову:

— То мені тут навіть випити не запропонують, коли я вже тут?

— Я вас пригощу, місіс Стракан.

Пропозиція пролунала від череваня Ґатрі, і в мене виникла підозра, що біля стійки він із відривом випередив Кінроса та кількох інших. Червонясте обличчя Карен Тейт, про яку всі забули, хоч вона досі стовбичила поруч, скривилося від заздрощів.

Ґрейс Стракан тепло всміхнулася велетню.

— Дякую, Шоне, але я бачу, що Майкл уже їде.

— Вибач, люба, я гадав, ти хотіла додому, — перепросив Стракан, — збирався приготувати на вечерю мідії. Але якщо ти не голодна…

— Як на мене, це вже шантаж. — Її усмішка, адресована чоловікові, набула інтимного забарвлення.

Він обернувся до мене:

— Якщо випаде нагода перед від’їздом, раджу поглянути на могильні скелі на горі. Вони стоять групою, що незвично. Неоліт. Вони справді особливі.

— Не всі такі схиблені, як ти, любий. — Ґрейс, удаючи роздратування, похитала головою. — Майкл захоп­люється археологією. Часом я боюся, що він більше мріє про старі руїни, ніж про мене.

— Це лише цікавість, — пояснив Стракан, засоромившись. — Ходім, Оскаре, ледацюго. Вже час.

Він здійняв руку у відповідь на шанобливі побажання доброї ночі, які супроводжували їх до дверей. На виході подружжя мало не наштовхнулося на Елен, яка саме заходила з іншого боку. Вона зупинилася, ледве не перекинувши миску з печенею, що парувала.

— Пробачте, це ми винні, — сказав Стракан, обіймаючи Ґрейс за талію.

— Зовсім ні. — Елен чемно всміхнулася їм обом.

Мені здалося, що на її обличчі промайнуло щось, коли вона дивилася на іншу жінку, але це зникло, перш ніж я встиг переконатися.

— Добрий вечір, місіс Стракан.

У голосі її мені почулася стриманість, але Ґрейс, здається, нічого не помітила.

— Привіт, Елен. Вам сподобався малюнок, який Анна днями зробила в школі?

— Він уже на холодильнику, поруч із рештою галереї.

— Вона справді подає надії. Можете нею пишатися.

— Так і є.

Стракан рушив до дверей. Здавалося, йому якнайсильніше кортіло піти.

— Гаразд, гаразд, працюйте. Не заважатиму. Добраніч.

Обличчя Елен було настільки позбавлене емоцій, що здавалося маскою. Вона поставила переді мною тарілку і, вже відвертаючись, відповіла на мою по­дяку сумною усмішкою. Коли господиня вийшла, я подумав, що Броуді був не єдиною людиною на Руні, на яку не надто велике враження справляє золота пара острова.

— Сука.

Слово, здавалося, прогриміло в тиші бару. Губи Карен Тейт були гірко стиснуті, вона сердито дивилася на двері, але було незрозуміло, кому з двох жінок, які щойно вийшли, була адресована лайка.

Кінрос тицьнув у неї пальцем, кинув сердитий погляд поверх темної бороди.

— Тобі вже досить, Карен.

— Але вона така є. Заткнися…

— Карен!

Вона обурено затихла. Поступово звичайні звуки бару знову заповнювали тишу. Відновилося клацання фігурок доміно, напруга, яка виникла на мить, роз­віялася.

Я підчепив виделкою баранячу печеню. Елен була чудовою куховаркою, як і сказав Броуді. Коли я їв, то раптом відчув на собі чийсь погляд. Я підвів очі й побачив, що Кінрос дивиться на мене з-за бару. Він на мить витримав мій погляд із холодно-настороженим виразом обличчя, а потім повільно відвернувся.

Коли я прокинувся, в номері було темно. Єдине світло падало з вікна, де вуличний ліхтар освітлював розсіяним променем запнуті штори. Панувала неприродна тиша. Здавалося, що вітер і дощ припинилися, не залишивши навіть шепоту. Єдиним звуком було моє дихання, рівномірні вдихи й видихи, але це могло бути й ще чиєсь дихання.

Не знаю, коли я зрозумів, що не один. Це було радше усвідомлення іншої присутності, ніж раптовий шок. У тьмяному світлі з вікна я подивився на підніжжя свого ліжка й побачив, що там хтось сидить.

У темряві виднілася лише темна фігура, і якимось чином я зрозумів, що це жінка. Вона дивилася на мене, але я чомусь не відчував ні подиву, ні страху. Тільки вагу її німого очікування.

Кара?

Але надія була лише рефлексом пробудження. Хто б це не був, то не моя померла дружина.

Хто ти? Я сказав — чи подумав, що сказав. Ці слова, здавалося, навіть не потурбували холодного повітря кімнати. Постать не відповіла. Просто далі собі терпляче пильнувала, ніби всі відповіді, що мені коли-небудь знадобляться, були вже викладені для мене. Я дивився, намагаючись збагнути риси — чи намір. Але не міг розібрати ні того, ні іншого.

Я підскочив, коли порив вітру струснув вікно. Вражений, озирнувся, очікуючи, що тінь усе ще в ногах ліжка. Але навіть у темряві побачив, що кімната порожня. І завжди була, зрозумів я. Це був сон. Надзвичайно реалістичний, та, однак, сон.

Довгий час після того, як мої дружина та донька загинули, я не дивувався таким снам.

Ще один порив струснув стулку, накинувши дощ на шибу, наче жменю гравію. Ззовні я почув щось схоже на крик. Це могла бути сова чи інший якийсь нічний птах. Або щось інше. Прокинувшись, я встав із ліжка й піді­йшов до вікна. Вуличний ліхтар унизу помітно тремтів від вітру. Я помітив спалах чогось блідого, що тріпотіло на краю його жовтої корони, та потім воно зникло.

«Просто щось вітром принесло», — сказав я собі, коли воно більше не з’являлося. Але й далі дивився в темряву за вікном, поки холодне повітря не змусило мене затремтіти та знову заховатися в ліжко.

6

Поки я міркував про те, що побачив за вікном спальні, Дункан попід котеджем зовсім не був задоволений. Здійнявся вітер, він штовхав автофургон, як човен у відкритому морі. Дункан ужив запобіжних заходів, поставив парафіновий обігрівач у куток, щоб той не перекинувся. Блакитне полум’я шипіло за кілька футів від місця, де, прилаштувавшись за маленьким столиком, сидів молодий констебль. І все ж, попри тісноту салону, так було краще, ніж ночувати в «рендж-ровері» або тулитися у дверях котеджу. «Ось куди Фрейзер, напевно, і посадив би його», — подумав Дункан. Ні, його бентежила не необхідність залишатись у фургоні.

Він просто не міг перестати думати про те, що лежить у котеджі.

«Усе чудово й прекрасно», — сміявся Фрейзер, але не він мав тут ночувати. Дункан звернув увагу, що сержант не запропонував посидіти з ним, коли приніс вечерю. Без сумніву, поспішав повернутися до бару, адже, судячи з його подиху, до чарки вже приклався. Дункан спостерігав, як зникають ліхтарі «рендж-ровера», з відчуттям, якого не мав з дитинства.

Не те щоб він боявся. Принаймні не аж дуже. Він сам жив на острові й знав, що на Льюїсі, варто лише виїхати зі Сторновея, знайдеться повно місць, де не зустрінеш жодної живої душі. Просто йому раніше ніколи не доводилося залишатися на самоті в такій порожнечі.

Та ще й зі спаленим трупом, що лежить на відстані якихось двадцяти ярдів[9].

Дункан не міг викинути з пам’яті видовище тих необпалених кінцівок та обпечених кісток. Як би це не сталося, колись ці останки були людиною. Жінкою, як каже доктор Гантер. Найстрашніше саме це: хтось, хто колись сміявся, плакав абощо, міг зрештою звестися до ось такого. Від цієї думки в хлопця побігли мурашки.

«Забагато фантазії, ось де твоя проблема. Вічно воно так». Він не був упевнений, чи ця властивість зробить його кращим, чи гіршим поліціянтом. Йому було недостатньо занотовувати факти, він завжди занурювався у всілякі «а що як». Не міг нічого із цим вдіяти, просто так голова працює. А що як жінка загорілася від контак­ту із чимось, про що науці не відомо? А якщо її вбили?

Що як вбивця все ще тут, на острові?

«Так, а що як ти нарешті припиниш себе лякати?» Дункан зітхнув і взяв підручник з кримінології, який прихопив із собою. Фрейзер теж міг із цього посміятися, але констебль мав намір стати колись детективом. І якщо він збирався щось зробити, то хотів зробити це так добре, як міг. «Дізнавайся про це якомога більше, і якщо чимось варто пожертвувати, хай буде так». На відміну від деяких знайомих, Дункан не мав нічого проти важкої праці.

Але сьогодні ввечері зосередитися було важко. Через деякий час він неспокійно відсунув підручник. «Постав чайник. Принаймні можна чаю заварити». Дункан думав, що його вже нудитиме від чаю, коли він закінчить це чергування.

Коли він підвівся, щоб наповнити чайник біля крихітної раковини, надворі раптово затихло. Вітер завмер, збираючись на силі для наступного штурму. Під час короткого затишшя Дункан почув ще один звук.

Його заглушило через секунду, коли шторм вдарив по фургону з новою силою, але Дункан був упевнений, що йому не здалося.

Звук автомобільного двигуна.

Хлопець виглянув у вікно, чекаючи блиску фар, які сповістили би про прибуття «рендж-ровера». Але темрява надворі була непорушна.

Дункан на мить замислився. Навіть якщо це звук від машини, що проїжджала дорогою, її вогні було б видно. Тобто або йому здалося, що він чує двигун…

Або хтось вимкнув фари, щоб приховати набли­ження.

«Трохи свіжого повітря мені все одно не завадить». Він натягнув куртку, прихопив свій важкий ліхтар і вибрався з фургона. Мало не ввімкнув ліхтар, але в останню секунду передумав. Якщо тут хтось крадеться, ­світло його викаже. Він повільно рушив до котеджу, орієнтуючись, коли вітер розганяв хмари, на короткі проблиски місяця. Ось перед ним окреслився чорний контур будівлі. Добре, що «маґлайт» такий важкий. Ліхтар завдовжки у фут і за міцний кийок зійде. «Може, це й не знадобиться», — сказав він собі, і саме тоді за котеджем спалахнуло світло.