Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 61)

І мені хотілося виконати коли-небудь свою обіцянку.

Елейн схлипувала, але мені не було коли її втішати. Я заскочила в сідло й рушила до воріт. Як і минулого разу, не попрощалася з батьком.

Я їхала весь день і зупинилася, лише коли геть стемніло. Я знала: треба рухатися на північ, нікуди не звертаючи, поки не досягну Стіни. Я повинна повернутися до Двору Весни, на власні очі побачити те, що там коїться, і розповісти Темліну про все, що в мене на серці, поки не стало надто пізно.

Наступний день я теж провела в дорозі. Спала я, на диво, міцно і прокинулася, тільки-но засіріло.

Навколо мене розкинувся літній ліс, повний соковитої зелені і співу птахів.

Тиша накотилася раптово. Змовкли всі звуки, немов я опинилася в глухій печері. Я пустила коня кроком і тепер їхала, уважно вдивляючись у кожне дерево й кущ, і чекала, чи не затремтить де повітря. Усе було тихо і на диво спокійно, аж раптом…

Мій кінь встав дибки й потряс головою. Я ледве втрималася в сідлі. Кінь відмовлявся йти далі, хоча попереду не було ніякої видимої перешкоди. Я спішилася, пройшла кілька кроків. Мені стало важко дихати. Викинувши вперед руку, я натрапила на непереборну перешкоду. Ось вона — прозора, невидима Стіна, через яку мені не перебратися.

Однак фейрі ж якось проходили туди й назад. Крізь діри, як стверджували чутки. Тому я повела коня уздовж невидимої Стіни, раз по раз перевіряючи її рукою, щоб не відійти кудись убік.

Пошуки забрали ще два дні — і ніч між ними була жахливіша за все, що я пережила при Дворі Весни. Два дні, допоки я не знайшла два вкриті мохом великих камені, на певній відстані один від одного, із вирізьбленими на них завитками. Прохід.

Цього разу, коли я сіла на коня й направила його між каменів, той не опирався.

Магія вдарила в ніс, і мій кінь знову ставав дибки, але ми пройшли.

Я впізнавала ці дерева.

Їхала мовчки, тримаючи стрілу на тятиві, бо істоти, що мешкали в цих лісах, були страшніші за все те, що я залишила позаду.

Темлін, можливо, сильно розгнівається. Він, напевно, звелить мені розвернутися й паняти додому. Але я не поїду. Скажу, що люблю його і приїхала допомагати всім, чим зможу. Я повернулася, щоб боротися пліч-о-пліч. Можливо, мені доведеться його зв’язати, щоб вислухав.

Я так занурилась у свої думки, що не відразу звернула увагу на незвичну тишу. Кудись поділися всі птахи. Під’їхавши до маєтку, я побачила ще один тривожний знак: кущі живоплоту втратили бездоганність обрисів — їх давно не підстригали.

Я нарешті досягла воріт, і в мене закалатало серце. Ворота були відчинені. І не просто відчинені — вивернуті, немов чиїсь велетенські руки зім’яли їх стулки.

Під кінськими копитами гучно хрумтіло ріння. Мені стало млосно, коли я побачила розчахнуті вхідні двері. Одна стулка, зірвана з верхньої петлі, висіла під кутом.

Я спішилася. Як і досі, тримала лук напоготові. Проте в цьому потреби не було. Величезний будинок зовсім спорожнів і тепер більше нагадував склеп, ніж житло.

— Теме? — покликала я й піднялася на ґанок.

Я вбігла всередину і ледь не впала, послизнувшись на уламках порцелянової вази.

Здавалося, що коридором пройшла ціла армія. Шпалери клаптями звисали зі стін, мармурові поручні розкололися, замість люстр на підлозі купчився битий кришталь.

— Темліне! — знову погукала я.

І знову не почула відповіді.

Мені стало по-справжньому страшно. У вікнах не залишилося жодного вцілілого скла.

— Люсьєне?

У відповідь тиша. Лиховісна тиша.

— Темліне, де ти? — пошепки спитала я.

Мій голос відлунням блукав коридорами, ніби глузуючи з мене.

У мене підігнулися коліна.

Його не було.

Розділ 32

Я дозволила собі хвилину, лише одну хвилину простояти на колінах. Підвелася й обережно, щоб не наступати на розбите скло, розтрощене дерево, на сліди крові, стала просуватися. Уздовж понівечених стін траплялися засохлі бурі калюжки.

«Це теж ліс», — сказала я собі. І треба дізнатися, куди ведуть сліди.

Я повільно побрела коридором, намагаючись відтворити картину того, що сталося. Усе свідчило про жорстоку сутичку. Я повільно пішла залою, відстежуючи залишені сліди, збираючи інформацію. Сутичка була запекла — і, судячи з усього, все розтрощили саме тоді. Розбите скло та відбитки ніг усюди йшли ззовні до середини будинку, ніби він був оточений нападниками. У головні двері вони проривалися силою, двері до саду були геть понівечені.

І жодного мертвого. Про це я нагадувала собі на кожному кроці. Мертвих не було, та й крові не так багато. А це означає, що вони живі. Темлін живий.

А якщо він мертвий…

Я судомно зітхнула, провівши рукавом по запорошеному і спітнілому обличчю. Жодних «якщо». Коли я підходила до дверей їдальні, у мене тремтіли руки. Обидві стулки трималися на верхніх петлях.

У їдальні було так само все потрощено, як і в коридорі. Ось тільки запитання: це сталося після того, як Темлін вихлюпував свій безсилий гнів на Різенда чи постаралися недруги Вищого Фе? Стіл був понищений, вікна їжачилися зубчастими краями розбитого скла, з нахилених карнизів звисало шмаття оксамитових портьєр. Однак крові не було… Саме тут її не було.

Я обстежила сліди на битому склі.

Можливо, Темлін і Люсьєн, коли стався напад, сиділи тут і, не надаючи опору, потім покинули їдальню.

Якщо я правильно відтворила всю картину, вони обидва мають бути живі. Ланцюжки слідів тягнулися до самих дверей. Там я присіла навпочіпки, вдивляючись у почорнілі уламки. Тут уже були і грудки землі із саду, і кров. Схоже, тут їх зустріли — численні сліди це підтверджували — й повели в сад.

Частина коридору, що веде в сад, нагадувала бурелом після вітровію. Я дістала мисливський ніж і повернулася до їдальні, шукаючи, де б його сховатися. Погана затія! Хіба що порозгрібати купу уламків і залягти. Причаїтися за відчиненими дверима і в щілину вести спостереження за коридором.

Я встигла вчасно сховатися — сюди хтось ішов.

Цей хтось, накульгуючи, увійшов до колишньої їдальні і став принюхуватися. Я бачила лише спину, прикриту звичайним плащем, що їх носили слуги. Фейрі був середнього зросту. Щоб мене виявити, йому було потрібно всього лиш зачинити двері. Я опинилася в пастці. Може, діждатися, поки він увійде, а потім тихо вислизнути? Тихо? Це коли підлога встелена скляними друзками? Погляну, як поводитиметься цей фейрі: може, побачить, що тут нікого нема, та й піде собі.

Але фейрі нікуди не пішов. Він зупинився, продовжуючи принюхуватися. У мене аж у грудях похололо. Я геть забула про їхній погострений нюх і тепер могла розраховувати хіба що на раптовість свого нападу. Ударити ножем раніше, ніж потенційний противник вчинить те саме.

Фейрі повільно повернувся.

Я заволала, штовхнувши двері, і почула крик у відповідь.

— Ейсіл!

Вона глипала на мене, тримаючи руку на серці. Звичайна брунатна сукня на ній була брудна й місцями подерта. Крові на сукні не було, і фартухом не була підперезана. Така, як завжди. Ейсіл не постраждала, хіба що кульгала. Напевно, підвернула ногу. Вона кинулася до мене. Її шкіра на обличчі, зазвичай кольору кори дерева, тепер стала світліша.

— Тобі не можна перебувати тут.

Вона сполохано роздивлялася мій ніж, лук та сагайдак зі стрілами.

— Тобі ж наказали триматися подалі від цього місця.

— Він живий?

— Так, але…

Я мало не впала на підлогу. Він живий!

— А Люсьєн?

— Також живий. Однак…

— Розкажи мені, що трапилось… Розкажи мені все!

Я не зводила погляду з вікна, прислухаючись до звуків у будинку і в усьому маєтку. Тиша.

Ейсіл ухопила мене за руку й потягнула з обідньої зали.

Вона не мовила ані слова, допоки ми йшли порожніми, надто тихими приміщеннями, розтрощеними, закривавленими, але… нікого мертвого. Їх, може, прибрали або ж… я навіть думати про це не хотіла.

Ми опинилися на кухні. Мене зустріли стіни, що почорніли від пожежі, і гори попелу. Як і в їдальні, Ейсіл роззирнулася вусібіч, принюхалася й лише по тому відпустила мою руку.

— Навіщо ти повернулася?

— Я повинна була так учинити. Бо відчула: вас спіткало велике лихо. Тож я заквапилася в дорогу. Ледве прохід у Стіні знайшла. Я маю бодай чимось допомогти.

— Тобі ж було велено не повертатися, — похмуро нагадала мені Ейсіл.