Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 59)

Я встромила лопату в землю й поставила на неї ногу, вирішивши трохи перепочити. Можливо, садівників лякала моя туніка простого крою й такі само прості штани. Хтось із них навіть збігав за капелюхом — крислатим, як у Елейн. Щоб не ображати слуг, я надягла капелюх, хоча після місяців, проведених на сонячних луках Двору Весни, моє тіло стало бронзовим, а на обличчі з’явилися веснянки.

Я подивилася на свої руки, які склала на держаку лопати. Зашкарублі, вкриті шрамами. Під нігтями чорніла земля. Я усміхнулася, уявивши, як злякаються слуги, побачивши різнокольорові плями від фарби в мене на одязі.

— Навіть якщо відмиєш, усе одно не приховаєш їх, — промовила Неста з-за моєї спини, виходячи з-під свого улюбленого дерева. — Щоб не вирізнятися, тобі краще вдягати рукавички й ніколи не знімати їх.

На ній була звичайна блідо-лавандова сукня з мусліну, частина волосся заплетена в коси, а решта золотаво-каштановими хвилями спадала на спину. Прекрасна, велична, непорушна, як одна з Вищих Фе.

— А може, я не бажаю долучатися до прийнятних для тебе соціальних кіл?

Я знову взялася за лопату.

— Тоді навіщо тобі тут залишатися?

Логічне запитання.

Я встромила лопату глибше, руки та спина напружилися, коли підняла велику купу темної землі й трави.

— Це ж мій дім. Хіба ні?

— Ні, це не твій дім, — спокійно відповіла Неста.

Я знову встромила лопату в землю.

— Гадаю, твоя справжня домівка десь дуже далеко звідси, — продовжила вона.

Я припинила копати, залишила лопату стирчати в землі й дуже повільно повернулась і подивилася сестрі в очі:

— Тітоньки Ріплі взагалі не існує.

Неста пірнула рукою до кишені, а по тому щось кинула на землю. Я нагнулася, піднявши із землі уламок дерева. На його поверхні викрашався візерунок із квітів. Я впізнала квіти наперстянки. Наперстянка. Намальована неправильним відтінком блакитного кольору.

У мене перехопило подих. Увесь цей час, усі ці місяці…

— Маленькі хитрощі твого звіра не подіяли не мене, — промовила вона із крижаним спокоєм. — Я переконалася: досить залізної волі, щоб збагнути, якими жалюгідними є ці наші магічні хитрощі. І тоді я стала свідком дивних речей. Я спостерігала, як батько з Елейн перейшли від істеричних сліз до… навіть не знаю, як назвати їхній стан. Мені доводилося вислуховувати маячню щодо того, як тобі пощастило, що казна-звідки взялася троюрідна сестра батька й покликала тебе жити до себе. Вони вважали, що наші двері розтрощив зимовий буревій. Іноді мені здавалося, що я божеволію. Тоді я виймала цей уламок, дивилася на твоє малювання, на сліди кігтів і розуміла: зі мною все гаразд.

Я ніколи не чула, щоб магія не подіяла на когось із людей. Однак розум Нести належав тільки їй. Вона побудувала в ньому такі міцні стіни — із криці, заліза та ясена, — що магія Вищого Фе не змогла пройти крізь них.

— Елейн казала… казала, що ти поїхала провідати мене. Принаймні намагалася це зробити.

Неста пирхнула, похмуро, з тією застарілою люттю, якої вона досі не могла контролювати.

— Він поцупив тебе посеред ночі. Ми слухали, як він верзе нісенітницю про Угоду. А потім наше життя пішло так, наче нічого взагалі не сталося тієї страшної ночі. Але ж я знала, що сталося. Не мої ж нігті залишили відмітини на столі.

Мої руки безсило повиснули.

— Ти поїхала за мною, — сказала я. — Ти поїхала за мною у Прифію.

— Я дісталася Стіни. Однак так і не змогла знайти діру, щоб пройти крізь неї.

Руками, які шалено тремтіли, я обхопила шию.

— Ти вирушила туди крізь засніжений ліс… два дні на дорогу туди і два дні, щоб повернутися додому. Адже так і було?

Неста хитнула плечем, розглядаючи щепку від столу.

— Я домовилась із тією найманкою з міста, десь за тиждень, як тебе вкрали. За гроші з проданих тобою шкур. Вона здавалася єдиною, хто міг мені повірити.

— Ти це зробила… Заради мене?

Очі Нести, мої очі, очі нашої матері, зустрілися із моїми.

— Мені не сподобалося, як він повівся з тобою, — повторила вона.

Темлін дуже помилявся, коли ми обговорювали можливість того, чи коли-небудь мій батько прийде за мною… У нього забракло хоробрості… Йому забракло люті. Він скоріше найняв би когось, хто пішов би за мною. І тільки Неста… саме Неста пішла за мною із тією найманкою. Моя холодна, сповнена ненависті сестра наважилася вирушити до Прифії, щоб урятувати мене.

— А що Томас Мандрей? — стримано запитала я.

— Я зрозуміла, що він ніколи не пішов би зі мною вирятовувати тебе з Прифії.

Гадаю, для неї, з її холодним та лютим серцем, цього було задосить, щоб підвести риску під їхніми стосунками.

Я подивилася на свою сестру, насправді уперше подивилася. На цю жінку, яка всім серцем ненавиділа підлабузників, котрі зараз оточували її у власному будинку, яка за все своє життя не затримувалася в лісі бодай на день, однак не злякалася диких звірів. Мені раптом відкрилася її справжня суть. Смерть нашої матері й подальше зубожіння батька завдали їй болю, але вона сховала його за крижаним холодом і в’їдливою гіркотою, її гнів був рятівним колом, а вдавана жорсткість давала їй змогу не втратити здоровий глузд. Даремно я вважала її безсердечною. У душі Неста виявляла і турботливість, і любов. Можливо, вона вміла любити міцніше і відданіше, ніж я думала.

— Томас ніколи не зміг би бути парою для тебе, — тихо сказала я.

Моя сестра не усміхнулась, однак все ж таки в її блакитно-зелених очах з’явився блиск.

— Розкажи мені все, що з тобою трапилося, — мовила вона, скоріше наказала, аніж попросила.

Тож я й розповіла їй геть усе.

А коли я закінчила свою розповідь, Неста довго дивилася на мене, а тоді попросила навчити її малювати.

Неста, як я собі й думала, виявилася сумлінною ученицею. У мене тепер був привід не брати участі в приготуваннях до балу, день проведення якого наближався. Мені було нескладно показати Несті, як натягувати полотно, але переконати її вихлюпувати на нього все, що накопичилося в душі, усе, що роками лежало на серці й непокоїло розум, я не могла. На це потрібен був час. І куди поділася пиха моєї старшої сестри! Неста старанно й точно повторювала на полотні всі мої рухи.

Коли ми вийшли з кімнати, яку обрали для занять, забруднені фарбою і припорошені крихким вугіллям, призначеним для малювання, приготування до свята майже завершилися.

Різнокольорові скляні ліхтарі світилися уздовж головної дороги до маєтку, а всередині будинку всі сходи, стіни, кожну арку прикрашали нескінченні гірлянди та вінки з квітів і стрічок. Прекрасно. Кожну квітку Елейн обирала власноруч і показувала слугам, куди її прикріпити.

Ми з Нестою піднялися на другий поверх. А на першому — з дверей бального залу, тримаючись за руки, вийшов батько з Елейн. Неста відразу спохмурніла. Елейн щасливо усміхалася. Батько не шкодував захопливих слів щодо її вміння прикрашати будинок, а вона схилила голову йому на плече й купалася в батьківських компліментах. Я раділа їхньому щастю. Напевно, і в них були свої прикрощі, але радість заможного й безтурботного життя переважала все.

Неста мовчки рушила коридором. Я пішла за нею. Наші кімнати були навпроти.

— Бувають дні, — сказала Неста й зупинилася перед дверима до своєї кімнати, якраз навпроти моєї, — коли я хочу спитати його, чи він пам’ятає роки, коли мало не заморив нас голодом.

— Ти також витрачала кожну монету, яку мені щастило отримати на базарі, — нагадала я їй.

— Я завжди знала, що ти принесеш іще якісь гроші. А якби не принесла, мені було цікаво, чи бодай пальцем він ворухне заради дочок, коли вже не заради себе? Чи так і сидітиме, длубаючись у дереві? Потім я переконалася: батько ніколи не був бійцем. Навіть зараз, якби змінилися обставини, він знову перетворився б на жалюгідного скиглія… Я була не в змозі піклуватися про нашу сім’ю так, як це робила ти, тож ненавиділа тебе за це. Але батька я ненавиділа ще сильніше. І ненавиджу досі.

— Він про це знає?

— Він завжди про це знав, ще до свого банкрутства. Це через нього померла наша мати. А в нього на думці були тільки кораблі. Він мав можливість дістати ліки з будь-якого кінця світу. Він міг найняти людей і відправити їх у Прифію, просити допомоги там. Але він… Він просто дав мамі померти.

— Він кохав її й дуже сумував за нею…

Я не знала, хто з нас має рацію — можливо, ми обидві.

— Він дозволив їй померти. Ти пішла б на край світу, щоб урятувати свого Вищого Лорда.

Я відчула знайому порожнечу в грудях.

— Так, пішла б, — спокійно відповіла я їй і прослизнула до своєї кімнати, щоб перевдягтися.

Розділ 31

Бал нічим не відрізнявся від напівзабутих урочистостей мого дитинства. Гриміла музика, під неї танцювала місцева знать, обвішана коштовностями. І всі невтомно проголошували тости на мою честь. Я весь час трималася біля Нести, позаяк вона успішно відтрунювала надто цікавих залицяльників, ласих до мого спадку. Однак я намагалась усміхатися — не так до них, як заради Елейн. Та літала по залу, віталася з кожним гостем і гостею і встигла потанцювати з усіма синками із впливових родин.

А у мене в голові звучали слова Нести: «Ти заради порятунку свого Вищого Лорда вирушила б на край світу».

Серце підказувало: Темлін у біді. Йому загрожувала не тільки недуга, що прокинулася і знову поповзла землями Прифії. Навколо нього збиралися сили, які хотіли знищити його, смертоносні. Проте я перестала шукати відповіді, припинила чинити опір, боротися. Я раділа — егоїстично раділа, — що змогла відмовитися від тієї дикої, тваринної частини мене, яка вміла тільки виживати. Я дозволила йому відіслати себе додому. Я була щаслива забути про нагів і суріелей, залишивши позаду життя, сповнене непередбачуваних небезпек. Я не спробувала напружити розум і звести воєдино уривки відомостей про недугу та Амаранту, не спробувала врятувати Темліна. Я навіть не сказала, що люблю його. А Люсьєн… він теж знав про це. Я згадала його прощальні слова. Люсьєн розчарувався в мені.