Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 58)

Вона майже не розмовляла зі мною минулого вечора і взагалі не мовила ані слова під час сніданку. Я дуже здивувалася, коли вона приєдналася до нас і ми пішли разом надвір, хай навіть просто постояти під деревом.

— Неста поводиться незрозуміло, — вела далі Елейн. — Її запрошують у гості, але вона відхиляє всі запрошення. Коли гості бувають у нас, то вона посидить за столом хвилин десять і йде до себе. Я намагалася з нею поговорити із цього приводу, утім на все в неї одна відповідь: «Я ж не проти, щоб ти розважалася». А мої друзі через неї зайвий раз приїжджати до нас не хочуть. Кажуть, вона дивиться на них так, що морозом сипле за спиною.

Елейн зітхнула:

— Може, ти з нею поговориш.

Я хотіла нагадати сестрі, що ми з Нестою ніколи не були близькі і просто терпіли одна одну. Але подальші слова Елейн змусили мене насторожитися.

— До речі, вона їздила тебе провідати.

— Що?

Мене наче в ополонку вкинули.

— Так. Її не було майже тиждень. Потім повернулася. Сказала, що на півдорозі в неї зламалася карета і простіше було повернути назад… Звісно, звідки тобі знати? Ти ж не отримувала наших листів.

Я знову поглянула на Несту, яка стояла під шовковицею. Вітер розвівав поділ її сукні. Невже вона намагалася дістатися до мене? Захисна магія Темліна їй цього не дозволила.

Я перевела погляд на чарівний маленький садочок і з подивом помітила, що Елейн дуже уважно дивиться на мене.

— Що?

Елейн похитала головою й знову взялася полоти.

— У тебе геть інший вигляд. І розмовляєш ти зовсім інакше.

Я сама очам своїм не повірила, коли, подивившись у велетенське люстро, що висіло у великій залі, побачила… сяйво навколо голови — мерехтливий, невловимий серпанок світла. Я знала, напевне, що це відбулося зі мною через тривалий час перебування у Прифії, де якимось чином я просякла магією. Я із жахом чекала того дня, коли цей слід зникне.

— Щось трапилось у будинку тітоньки Ріплі? — спитала Елейн. — Ти когось там… зустріла?

Я таємничо усміхнулася й висмикнула найближчий бур’янець.

— Не когось, а щось. Добру їжу та відпочинок.

Минали дні. Однак та чорна тінь усередині мене не розчинялася, а сама лиш думка про малювання викликала відразу. Натомість я проводила майже увесь час із Елейн у її садочку. Мені подобалося слухати її веселе щебетання про кожний кущик, про кожну квітку, про її плани створити іще один садочок біля оранжереї, а можливо, і не садочок, а справжній город, якщо вона навчиться як слід за ним доглядати.

Вона була така жива, що її радість передавалась і мені. І слуги, і садівники — всі їй усміхалися, і навіть похмурий і не дуже привітний головний кухар знаходив час кілька разів на день принести для неї тарілку з печивом та різноманітними тістечками. Не згасили ті злиденні роки світла в Елейн. Можливо, лише трішечки пригасили його. Вона була дуже щедрою, люблячою та доброю жінкою, і я пишалася тим, що вона моя сестра.

І ось нарешті батько закінчив лічити моє золото та коштовні камені. І я дізналася, що я дуже заможна жінка. Я інвестувала невеличку суму в його справу, а коли поглянула на довжелезний залишок суми, то, щоб уторопати, скільки ж це, попросила батька намалювати мій статок у вигляді мішків, щоб могла бодай їх полічити.

Маєток стояв усього за п’ять кілометрів від нашої халупки. Була й дорога до неї.

Я не звертала уваги на те, що спідниця моєї сукні стала вологою від багнюки. Ішла, вбираючи звук вітру, який блукав серед дерев, а ще спів високої зеленої трави. Якщо я порину надто глибоко у свої спогади, то зможу уявити, ніби гуляю з Темліном його лісами.

Я не сподівалася на побачення з ним, однак щоночі, перш ніж лягати спати, благала вищі сили, щоб колись прокинутися в його маєтку або ж отримати повідомлення, що він чекає на мене. Та гіршим за моє щоденне розчарування був страх за нього — що Амаранта, хай би ким вона була, якось уже встигла нашкодити йому.

Я кохаю тебе.

Я ніби знову чула ці слова, майже бачила, як він їх промовляє, а сонячне світло відбивається від його золотавого волосся і неймовірних смарагдових очей. Я майже відчувала його тіло, яке притискалося до мого, його пальці, які пестять мене.

Нарешті я дісталася повороту дороги, який упізнала б навіть уночі, і нарешті побачила.

Такий маленький… Будинок був неймовірно маленький.

Колишній садочок Елейн перетворився на зелений клубок бур’янів та квітів, а знаки, намальовані на камінні перед входом, досі можна було розгледіти. Головні двері — похилі, перехняблені, якими я запам’ятала їх, були замінені, а невеличке кругле віконце розбите. Всередині будиночка було темно, усе вкривав шар пилу.

Я подумки проклала шлях, яким ходила щоранку, від головних дверей, потім крізь зелені лани й до самого краю дерев, де починався великий ліс. Ліс — мій ліс.

Колись він лякав мене — смертоносний, зголоднілий та суворий. А зараз він здавався мені… простим. Звичайним.

Я знову подивилася на сумний темний будиночок — місце, яке було для мене в’язницею.

Елейн зізналася, що сумує за ним, і мені було цікаво, що вона бачила, коли дивилася на котедж. Мабуть, він не здавався їй в’язницею, а був притулком… захистом від світу, у якому так мало добра, але і в ньому треба намагатися його знайти, попри те що ці спроби можуть бути марними.

Вона дивилася на нашу халупу з надією, а я — з ненавистю. І я не знала, хто з нас сильніший.

Розділ 30

У мене була ще одна справа перед поверненням до батькового маєтку. Селяни, які колись зневажали й ігнорували мене, тепер глипали в мій бік, а дехто навіть насмілювався підійти й запитати про тітку, про спадок тощо. Я ввічливо, але твердо відмовлялася заходити в розмову, щоб не давати приводу для пліток. Усе це відбирало час, і я не відразу дісталася тієї частини селища, де жили злидарі. А коли нарешті опинилася біля дверей першої хатки, то вже почувалася геть виснаженою — більше, ніж після цілого дня полювання.

Найбідніші мешканці нашого селища ні про що не розпитували мене, коли я простягала їм маленькі мішечки зі сріблом та золотом. Вони намагалися відмовитися, деякі навіть не впізнавали мене, однак я все одно залишала їм гроші. Це було найменше, що я могла для них зробити.

На зворотному шляху до маєтку батька я пройшла повз Томаса Мандрея і його дружків. Вони сиділи біля місцевого фонтана й говорили про якийсь будинок, який згорів тиждень тому разом із усією родиною. Тих, хто згорів у ньому, не жаліли — ішлося про можливість поживитися добром, якщо воно вціліло.

Томас уважно подивився на мене, оцінюючи з мерзенною посмішкою, яку я вже бачила сотні разів, коли він чіплявся до місцевих дівчат. Чому Неста передумала? Я кинула на нього байдужий погляд і пішла далі своєю дорогою.

Я вже майже вийшла із селища, коли з-за великої купи каміння почула веселий жіночий сміх. Зробивши кілька кроків, я побачила Айзека Гейла з низенькою пухкенькою жіночкою, яка, певно, була його дружиною. Вони йшли, тримаючись за руки, обоє усміхалися, обоє ніби світилися зсередини.

Його усмішка зникла, коли він побачив мене.

Людина… Він здавався мені лише звичайною людиною, зі своїми незграбними ногами та руками, однак та усмішка, яка була в нього на обличчі іще мить тому, перетворювала його на щось величніше.

Його дружина переводила погляд з мене на чоловіка і знову на мене, можливо, надто нервово. Так, ніби її почуття до нього — кохання, світло якого я встигла побачити, — було таке нове для неї, таке неочікуване, що вона боялася його втратити. Дуже обережно Айзек нахилив голову у привітанні. Він був іще хлопчиськом, коли я покинула його та світ смертних, а цей чоловік, який стояв переді мною, розквітнув завдяки коханню до дружини, саме це зробило його справжнім чоловіком. Нічого не прокинулося в мене в душі до нього, окрім слабкого почуття вдячності.

За кілька кроків ми нарешті пройшли повз одне одного. Я широко усміхнулася йому, їм обом і нахилила голову у привітанні, щиро бажаючи їм обом щастя.

До балу, який батько влаштовував на честь мого повернення, залишалося два дні, а в будинку вже вирувала передсвяткова метушня. Грошей, які він витрачав на приготування, у ті лихі часи нам стало б не на один рік. Чи думав він, сидячи біля вогнища нашої хатини, що колись знову влаштовуватиме бали? Я не хотіла цього свята і, напевно, вмовила б його не влаштовувати урочистостей, та Елейн про нього мріяла. Вона любила бали й навіть знайшла для мене сукню, у якій я мала бути на балу. І то все на один вечір. Серед тих людей, які колись соромилися нас, не звертали уваги й нічим не допомогли, коли ми голодували. Їм було геть байдуже до нашого існування.

Сонце вже сідало за обрій, коли я нарешті впорала свою роботу — обробила чималий шмат землі під квітник Елейн. Слуги з острахом поглядали на нас, побоюючись, що їм доведеться шукати собі інше місце. Я заспокоїла їх, сказавши, що мені просто захотілося потренувати м’язи.

Я досі не визначилася, що робитиму тут протягом тижнів, місяців чи навіть років. Якщо справді недуга руйнує все за Стіною, якщо Амаранта випустила всіх найжахливіших створінь на волю, щоб вони розносили хворобу… Я не могла вдавати радість, коли насправді похмура тінь огортала мою душу. Її я весь час відчувала в собі. Я так і не торкнулася пензлів. Куточок душі, де жили фарби, мої задуми, був порожній. Я заспокоювала себе словом «скоро». Ось я відкрию скриньку, натягну полотно, розкладу баночки з фарбами і стану писати картини.