Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 57)
— Фейро, ти повинна була попередити нас про свій приїзд! — мовила Елейн, також глипаючи на карету. — О, моя бідолашна, це ж просто жахливо, і тобі довелося пережити цю втрату на самоті, бідолашна, бідолашна Фейро. Батько буде в розпачі, що не встиг попрощатися з нею перед смертю.
Такі… такі прості речі казали мої сестри: родичі, що вмирали, спадки, що залишали по собі, виказування поваги до померлих. І попри це невидима ноша, що давила мені на плечі, зникла. Ось що непокоїло моїх близьких. Ось що було важливо для них….
— Чому ти мовчиш? — спитала Неста, тримаючись віддалік.
Вона не поцілувала мене. Не потиснула руки. Навіть не підійшла близько. Я встигла забути її холодні проникливі очі. Я подумала, що Несту природа, напевно, створила не з плоті і крові, а з чогось міцнішого й сильнішого. Вона й раніше відрізнялася від оточення. Тепер, змінившись сама, я краще це розуміла.
— Просто я… рада, що ваше життя так разюче змінилася на краще, — сказала я. — Як це сталося?
Кучер, на якого наклали магію, щоб той мав вигляд звичайного смертного чоловіка, без маски на обличчі, почав знімати з карети мій багаж, щоб слуги занесли його в будинок. Навіть гадки не мала, що Темлін відправив мене додому зі справжнім посагом.
Елейн усміхалася мені такою сяйливою усмішкою, що, здавалося, сонячні промінчики оселилися на її губах.
— Ти хіба не отримувала наших листів?
Вона, певно, не пам’ятала чи навіть взагалі не знала, що я б усе одно не змогла б їх прочитати. Я похитала головою. Елейн пробурмотіла:
— Совісті немає в цих кур’єрів. Уміють лише гроші брати.
— О, ти просто не повіриш! Десь за тиждень, як ти поїхала до тітоньки Ріплі, якийсь дуже дивний незнайомець постукав до нас у двері. Він сказав, що чув про блискучі комерційні здібності нашого батька, тож він приїхав по допомогу. Цей чоловік сказав, що в нього є гроші й він хоче, щоб наш батько розмістив їх там, де вони принесуть найбільший прибуток. Спочатку батько думав, що хтось вирішив пожартувати, і відмовлявся. Незнайомець наполягав. Тільки за те, щоб батько дав згоду, він привіз нам скриньку золота! Батько неохоче погодився. За місяць він подвоїв гроші незнайомця, а потім багатство потекло до нас рікою… Я ж тобі найголовнішого не сказала! З’ясувалося, нашого батька обдурили, повідомивши про загибель кораблів. Усі три кораблі допливли до Бгарату і стояли там, навантажені добром. А за ці роки і тканини, і прянощі виросли в ціні.
Темлін… Темлін улаштував усе це для них. А я думала, що Темлін просто забезпечив батькові й сестрам стерпне містечкове життя.
— Фейро, у тебе такий приголомшений вигляд, як у нас тоді. — Елейн підхопила мене під лікоть. — А тепер ходімо до будинку. Ми все тобі покажемо! У нас немає кімнати, облаштованої саме для тебе, бо ми гадали, що ти залишишся з бідолашною тітонькою Ріплі ще принаймні кілька місяців. Утім, у нас стільки спалень, що можна щоночі обирати собі нову!
Я озирнулася на Несту, яка відсторонено за нами спостерігала. Отже, вона все ж таки не одружилася з Томасом Мандреєм.
— Батько знепритомніє, коли побачить тебе, — далі белькотіла Елейн, ведучи мене сходами до дверей особняка. — А потім напевно влаштує торжество на честь твого повернення.
Неста піднімалася слідом за нами, як і раніше спокійна й відсторонена. Мене не цікавило, які думки зараз у неї в голові. Я не знала, чи розгніватися, чи порадіти з того, що їхні справи без мене пішли значно краще. Можливо, про це й думала Неста.
Підкови зацокотіли, і карета рушила назад — далі від мене, повертаючись до мого справжнього дому, повертаючись до Темліна. Я ледве стрималася, щоб не побігти за нею.
Він сказав, що кохає мене, і я знала, що це була правда, знала від ночі нашого кохання, з того, що він відіслав мене, щоб уберегти, що звільнив мене від умов Угоди, аби я була в безпеці. Тому що шторм, який погрожував накрити Прифію, був надто сильний навіть для Вищого Лорда.
Я повинна була залишитись у світі смертних. Це було мудрим рішенням. Однак я ніяк не могла побороти відчуття, яке темрявою поглинало мене зсередини, що я вчинила велику, найбільшу помилку у своєму житті, коли не залишилась усупереч усім його наказам.
Батько розплакався, побачивши мене, й розпорядився про бал на мою честь, і тоді я відігнала ці думки подалі. Попри те що я знала, ніби обіцянка, яку я колись дала своїй матері, виконана, що я звільнилася від неї і моя родина навіки стала заможною, на серці ставало дедалі тяжче. Його накрило похмурою тінню, і вона лише розросталася.
Розділ 29
Вигадувати історії про своє життя разом із тітонькою Ріплі було дуже просто: я читала їй кожного дня, а ще вона давала мені уроки етикету зі свого ліжка, я піклувалася про неї, допоки вона не померла уві сні два тижні тому, залишивши мені весь свій статок.
Статок був справді великий: у скринях, що супроводжували мене, був не лише одяг — кілька було набито золотом і коштовним камінням, за кожен із цих камінців можна було купити тисячу таких маєтків.
Мій батько одразу ж узявся до інвентаризації всього майна, яке прибуло разом зі мною. Він сидів у великому кабінеті, вікна якого виходили в сад, де ми часом затишно влаштовувалися разом із Елейн на зеленій траві. Звідти я могла підглядати за батьком, схиленим над своїм робочим столом. Я бачила якось, як він зважував на маленьких вагах необроблений рубін завбільшки з качине яйце. Він знову дивився на світ ясним поглядом, кожен рух був наповнений жагою до життя, легкістю, якої я не помічала в ньому від часів його банкрутства. Навіть кульгати він став менше — дивовижний ефект від зілля й мазей, які подарував йому дивний мандрівний лікар. За одне лиш це я довічно дякуватиму Темліну.
Батько знову розправив плечі, а з очей зникла стареча полуда. Мій батько знову усміхався й весь час жартував із Елейн. Їй це дуже подобалося. Поведінка Нести не змінилася. Вона лише спостерігала за батьком і сестрою, відповідаючи на запитання Елейн одним-двома словами.
— Ці цибулини, — мовила Елейн, вказуючи рукою в тоненькій рукавичці на клумбу з пурпурово-білими квітами, — прибули сюди аж із тюльпанових полів на континенті. Батько обіцяв, що наступної весни візьме мене із собою, щоб я могла побачити їх на власні очі. Він каже, що ті поля з квітами простягаються на багато миль.
Вона торкнулася плодючої темної землі. Цей маленький садочок під вікнами батькового кабінету належав їй: кожну квіточку, кожен кущик вона вибирала й саджала сама, і нікого іншого вона до цього священнодійства не підпускала. Навіть прополювала й поливала власноруч.
Але зізналася, що все ж таки
— Ти повинна поїхати зі мною, — щебетала далі сестра. — Неста відмовляється. Каже, що морські подорожі занадто ризиковані, але ми… Нам з тобою було б цікаво мандрувати. Ти згодна?
Елейн весело усміхалася. На ній були великий крислатий капелюх і проста сукня, яку вона надягала для роботи в саду. Моя сестра щиро насолоджувалася життям. Пам’ятала вона наше голодне минуле? Навряд чи.
— Я була б не проти помандрувати на континент, — сказала я.
Я не лукавила, не підігравала Елейн. У дитинстві я геть не замислювалася про подорожі, а потім стало не до них. Але у світі напевно ж є багато цікавих місць, які варто було б подивитися.
— Чи вдалу пору ти вибрала для подорожі? Ти ж сама казала, що весна — час світських розваг, якими не можна нехтувати.
І казала це вчора за вечерею. Елейн шкодувала, що чудова пора вже минула й тепер треба чекати до наступної весни. А як багато було танцювальних вечорів, званих обідів, вистав! І звичайно ж, купа пліток, чуток, поголосок. Елейн із захопленням розповідала, навіть не помічаючи, що я ледве заштовхую в себе їжу. Здавалося б, те саме м’ясо, хліб та овочі. Однак… Порівняно з тим, що я їла в Прифії, тутешня їжа нагадувала золу.
— Правду кажучи, мене дивує, що біля дверей не збирається натовпу твоїх залицяльників і що вони не стоять в черзі до батькового кабінету — просити твоєї руки.
Елейн почервоніла. Щоб приховати збентеження, вона нахилилася й підсікла сапою кущик бур’яну.
— Нічого. Ця весна не остання. Неста, звичайно, тобі нічого не розповість, але цієї весни все було якось… дивно.
— У якому розумінні?
Вона звела трохи вгору своє тоненьке плече.
— Люди поводились із нами, ніби ми всі ці вісім років хворіли або ж поїхали до іншої країни, а не були злиденними селянами, що живуть у халупці. Ніби нам наснився жахливий сон про останні вісім років. Ніхто, жодна людина не згадала цього. Коли ми стали такими багатими, про що міг свідчити цей розкішний будинок, чимало родин вирішило заплющити очі на наше злиденне минуле.
— І, на твою думку, саме так вони й повинні були вчинити?
— Ні, однак від цього… від усього цього я починаю сумувати за тими роками, навіть за голодом та холодом. Іноді мені здається, що цей будинок надто великий, а батько увесь час поглинутий своїми справами, і Неста… — Вона кинула оком через плече на старшу сестру, яка стояла під старим покрученим деревом шовковиці і вдивлялась у простір наших володінь.