Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 3)

Того літа, коли я купила ясеневу стрілу, Елейн подарувала мені три бляшані баночки з червоною, жовтою та синьою фарбами. Єдиний подарунок, який я отримала від середньої сестри. І він не залежався — сліди фарб і тепер ще було видно в домі, попри те що фарба потьмяніла й подекуди злущилася. Стіни навколо вікон та дверей я розписала плющем і квітами, камені навколо вогнища — язичками полум’я. Усі вільні хвилини того дивного літа я наповнювала наше убоге житло кольорами. Розписувала шухляди в комоді, старі фіранки, днища стільців. Мої картинки викрашалися навіть під столом.

Відтоді у нас уже не було подібного безтурботного літа.

— Фейро! — загудів від вогню глибокий голос мого батька. Його темна борода була охайно підстрижена, на обличчі жодної плямки чи веснянки, як і в моїх сестер. — Тобі неймовірно пощастило сьогодні, ти принесла нам справжній бенкет.

З-за спини батька Неста лише пхикнула. Та це й не дивно. Будь-яка похвала кому завгодно — мені, Елейн чи іншим мешканцям селища — зазвичай викликала її невдоволення. А будь-яке слово від нашого батька майже завжди провокувало її глузування.

Я випростала спину, втомлена настільки, що навіть стояти було важко, і спопелила Несту поглядом. З усіх нас саме Неста найважче сприйняла втрату грошей. Вона зненавиділа нашого батька від тієї миті, коли ми були змушені покинути свій маєток, і далі ненавиділа його навіть після того, як з’явився до нас додому один із кредиторів і наочно показав батькові, що буває з тими, хто не повертає боргу.

Проте, на відміну від батька, Неста принаймні не задурювала нам голови безглуздими балачками про повернення статку. Ні, вона просто витрачала геть усі гроші, які я не встигала від неї сховати, і майже не виявляла до батька дочірньої уваги. Траплялися дні, коли я навіть не знала, хто з нас усіх більш нещасний і нещадний до інших.

— Ми можемо з’їсти половину м’яса протягом цього тижня, — сказала я, переводячи погляд на оленицю. Її туша зайняла майже всю поверхню столу, який нам правив і за кухонний, і за верстак. — Решту ми можемо зав’ялити, — вела я далі, але розуміла, що хоч як формулюй, «ми» тут зайве, бо майже всю роботу я виконуватиму власноруч.

— А завтра я піду на базар. Дізнаюся, скільки можна виторгувати за шкури, — закінчила я, звертаючись скоріше до себе, ніж до рідні, яка вдавала, що не чує мене.

Свою зламану ногу батько витягнув просто себе, розмістивши її ближче до вогню. Холод, чи дощ, чи будь-яка зміна температури завжди загострювали біль від глибоких покручених ран навколо його коліна. Його простий вирізьблений ціпок притулився до крісла поряд — ціпок, який він зробив для себе сам і який Неста мала звичку навмисно полишати якнайдалі від батька.

«Він міг би знайти будь-яку роботу, якби так не соромився», — завжди казала вона, коли я шипіла з приводу її злих витівок. За рану вона батька теж ненавиділа — за те, що не чинив опору, коли той самий кредитор та його здоровані вдерлися до нашого будинку й стали трощити його коліно. Неста й Елейн втекли до спальні й забарикадували двері. Я залишилася, благала їх і ридала, вторячи кожному батьковому крику та стогону, кожному хрускоту кісток. Я навіть напудила у штани від страху, а потім мене ще й знудило біля каміна. І тільки після цього чоловіки пішли. Ми більше ніколи їх не бачили. Батькові знадобилося пів року, щоб знову він зміг ходити, і цілий рік, щоб пройти бодай кілометр. Мідяків, які він приносив, коли хтось, пожалівши його, купував вирізьблені ним речі, на їжу не вистачало. П’ять років тому, коли гроші закінчилися, а батько все ще не міг — чи не хотів — братися бодай за якусь роботу, я сказала, що маю намір навчитися полювати.

Батько не завдав собі клопоту не дозволити йти до тих смертельно небезпечних дивних лісів, яких боялися навіть досвідчені мисливці.

Зараз він став бодай трохи свідомим, тож іноді я завважувала ознаки вдячності мені. А то, було, долав, кульгаючи, увесь шлях до містечка, щоб продати своє різьблення. Ото й усе.

— Мені потрібен новий плащ, — нарешті зітхнула Елейн, і тієї самої миті Неста звелася на ноги й голосно мовила:

— А мені — нові чоботи.

Я стояла мовчки, вже добре знаючи, що не слід утручатися в їхню сварку. Та все ж таки подивилася на блискучі Нестини чобітки біля дверей. Поряд із ними стояли мої, вже замалі на мене, які розійшлися по швах, тримаючись на залишках згнилих від негод ниток.

— Але я мерзну у своєму старому зношеному плащі, — наполягала Елейн. — Мені в ньому холодно.

Вона спрямувала погляд своїх великих очей на мене:

— Будь ласочка, Фейро.

Сестра розтягнула два склади мого ім’я — Фей-ро — таким чином, що вони перетворилися на скиглення, найогидніше, що я колись чула у своєму житті.

Неста дуже голосно клацнула язиком, перш ніж наказати Елейн замовкнути.

Я геть відсторонилася від їхньої суперечки з приводу того, хто ж таки завтра отримає гроші за продані шкури, відвернулася й побачила, що батько вже стоїть біля столу, спираючись на нього руками, і роздивляється оленицю. Потім його увагу привернула шкура велетенського вовка. Батькові пальці, все ще з благородно гладенькою шкірою, перевернули мою здобич кривавим боком догори. Я напружилася.

Темні очі батька звернулися на мене.

— Фейро, — пробурмотів він, стискаючи губи в нитку. — Де ти це взяла?

— Там, де й оленицю, — відповіла я так само тихо, холодно й різко.

Його погляд спинився на моєму луку та сагайдаку, що досі висіли в мене за спиною, потім пробігли вздовж мисливського ножа біля поясу.

На очах у нього забриніли сльози:

— Фейро… такий ризик…

Я вказала підборіддям на шкуру й не змогла приховати зневаги:

— У мене не було вибору.

Проте насправді я хотіла сказати таке: «Ти навіть спроби не робиш вийти з дому. Якби не я, ми б уже голодували. Якби не я, ми б усі померли з голоду».

— Фейро, — знову промовив батько й заплющив очі.

Мої сестри принишкли, і я звела очі, щоб подивитися на Несту. Вона наморщила носа і чмихнула, показуючи на мою вдяганку:

— Ти смердиш, як свиня, вкрита своїм лайном. Чи не можеш ти бодай удавати, що ти не безграмотна бідолаха?

Її слова мене дуже боляче вжалили. Але я не показала, що удар досяг мети. Я була надто мала і встигла засвоїти лише самі ази хороших манер, читання й письма. Потім наша родина зубожіла, стало не до моєї освіти. Проте Неста не пропускала можливості нагадати мені про це.

Вона відступила на крок і запустила пальці у свої золотаво-брунатні коси.

— Скинь нарешті цю гидку вдяганку!

Я не квапилась із відповіддю, проковтнувши слова, якими хотіла огризнутись.

Неста була старша за мене на три роки, проте здавалася молодшою. Її поціловані сонцем щічки завжди вигравали ніжним рум’янцем.

— Ти не могла б приготувати мені горщик гарячої води й підкинути дров у вогонь? — Я глянула в бік нашого дровника. Там лежало всього п’ять полінець. Я зітхнула: — Ви ж повинні були сьогодні нарубати дров.

Неста показала мені свої довгі й чисті нігті:

— Я ненавиджу рубати дрова. Після цього руки завжди вкриті скалками.

Вона подивилась угору з-під темних густих вій.

З нас трьох Неста найбільше нагадувала нашу матір — особливо в ті хвилини, коли чогось хотіла.

— До того ж, Фейро, — у її голосі вчувалися нотки невдоволення й навіть образи, — ти це робиш значно вправніше і швидше за мене. Руки в тебе більш придатні до цього, вони вже загрубіли.

Мені перехопило дух.

— Будь ласка… — сказала я, вирівнюючи дихання. — Будь ласка, прокинься завтра на світанку й нарубай дров. — Я розстібнула комірець своєї туніки. — Або ж ми їстимемо холодний сніданок.

Вона насупилася:

— Я цього не робитиму!

Проте я вже прямувала до другої кімнати нашого будинку, маленького приміщення, де спали ми із сестрами.

Елейн забурмотіла тихі прохання. Через плече я кинула погляд на батька й показала на оленицю.

— Готуйте ножі, — сказала і, не чекаючи на відповідь, зачинила за собою двері.

Кімната була доволі простора, щоб у ній помістилися старенька шафа для одягу та велетенське ліжко із залізного дерева, на якому ми спали втрьох. Це було єдине, що залишилося від нашого колишнього багатства. Ліжко колись замовляли як весільний подарунок від батька нашій матері. Ліжко, у якому всі ми народились і в якому потім померла наша мама. Останніми роками, коли я потроху розмальовувала будинок, торкнутися його своїми фарбами я не наважилася.

Я повісила верхній одяг до хиткої шафи, похмуро глянувши на фіалки та троянди, що їх намалювала довкола ручок шухляди Елейн, пекуче полум’я на шухлядці Нести й нічне небо з віночками жовтих зірок на своїй — бо білої фарби не було. Я намалювала їх, щоб трошки розрадити похмуру кімнату. Сестри ніяк не відреагували на малюнки. Навіть не знаю, чому я чекала на їхню реакцію.

Найбільше мені зараз хотілося впасти на ліжко й заснути.

Того дня ми вечеряли печенею з олениці. Хоча я знала, що це справжнє божевілля, проте не стала заперечувати, коли кожен із нас поклав собі маленьку добавку. Але потім схаменулася і сказала, що м’ясо потрібно розтягнути на кілька днів. Завтра я оброблю всю тушу. Отже, половина м’яса піде нам на найближчі дні, а решту я висушу. А потім мені знадобиться кілька годин для чиньби обох шкур, перш ніж можна буде нести їх на ринок. Я знала кількох торговців, яких зацікавила б моя пропозиція, хоча навряд чи вони запропонують справжню ціну за мою здобич. Проте гроші — це гроші, і в мене не було ані часу, ані коштів мандрувати до найближчого великого міста за кращою платнею.