Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 2)
Три роки ясенева стріла пролежала без потреби в сагайдаку в мене за спиною.
А тепер я її витягла і, намагаючись не виявити себе, вклала в лук. Якщо добре прицілитися, довга важка стріла серйозно ранить вовка, а то й уб’є його.
Якщо я вб’ю вовка, то водночас злякаю оленицю і та втече. Якщо ж уб’ю оленицю, вовк або вчепиться мені в горло, або поспішить до туші олениці. Тоді прощавай і м’ясо, і шкура.
Від напруження у мене заболіло в грудях. І цієї миті я усвідомила, що моє життя увібгалося в одне-єдине запитання: а чи вовк тут один?
Якомога сильніше стиснувши лук, я ще більше натягнула тятиву. Я була непоганою й досвідченою лучницею, та ніколи не стикалася з вовком. Раніше я вважала це везінням, навіть за благословення. Але тепер… Я не знала, куди цілити, не знала, як швидко бігають вовки. І не могла дозволити собі схибити, бо в мене була лише одна ясенева стріла.
І якщо під цим хутром справді билося серце фейрі, його буде покарано по заслузі. За все, що вони коїли з нашими людьми. Не можна ризикувати й залишати все як є, коли на кону життя моїх односельців. Адже він може прокрастися до наших домівок і стане вбивати й нівечити все. Він має померти тут і зараз. Це щастя — прикінчити його.
Вовк скрадався дедалі ближче. Аж раптом маленька гілочка хруснула під його лапою, що була значно більша за мою руку. Олениця вклякла на місці. Роззирнулася, нашорошивши вуха стрілками в напрямку сірого неба. Вітер віяв у той бік, де ховався вовк, тож олениця не могла побачити хижака або ж відчути його запах.
Вовк опустив голову, напруживши масивний сріблястий тулуб, який так легко зливався зі снігом і розчинявся в тінях. Звір готувався до стрибка, а олениця й досі витріщалась у протилежний бік.
Я перевела погляд з олениці на вовка, потім знову поглянула на бідолашну тварину. Принаймні він був один, хоча б у цьому доля мені всміхнулася. Але якщо хижак сполохає оленицю, я залишуся сам на сам із вовком-велетнем, а може, навіть із фейрі, який помирає від голоду й шукає наступну здобич. А якщо він уб’є оленицю, такі цінні для мене шкуру й м’ясо буде знищено…
Досить помилитися в розрахунках — і моє життя буде загублене, як і ціла вервечка інших. Протягом усіх восьми років свого полювання в лісі я постійно ризикувала. Але здебільшого мене не покидало везіння.
Вовк вистрибнув із чагарів спалахом чорно-біло-сірого, сяючи жовтими іклами. На відкритій місцині звір з’явився в усій своїй гігантській величі — диво м’язів, швидкості та чистої сили. В олениці не було жодного шансу на порятунок.
Я випустила ясеневу стрілу раніше, ніж він встиг пошматувати оленицю.
Стріла вцілила звіру в бік, і, присягаюся, навіть земля здригнулася. Вовк загарчав від болю й відпустив шию олениці. Його кров, ніби яскравий спалах рубіна, заструменіла на білий сніг.
Він розвернувся в мій бік, широко розплющивши жовті очиська, здибивши хутро. Низьке гарчання завібрувало відлунням у моєму порожньому шлунку, і я підхопилася, струсивши із себе сніг. Друга стріла вже лежала на тятиві.
Проте вовк лише дивився на мене. Його черево кривавило, з боку стирчала моя ясенева стріла. Сніг відновив свій танок. Вовк усе
Він не намагався ухилитися від стріли, тож вона поцілила йому прямісінько у велике жовте око.
Вовк звалився на землю.
Перед очима затанцювала суміш кольорів і темряви, затягуючи мій погляд у коловерть і змішуючись зі снігом.
Лапи тварини засіпалися, і тихе скиглення розірвало повітря на сотні клаптів. Неможливо! Він повинен був померти одразу, а не лежати й повільно конати. Стріла увійшла в око майже по саме пір’я.
Тепер не мало значення, був це вовк чи фейрі. Із цією ясеневою стрілою, яка стирчала з його хутра, він невдовзі помре. Він помре. І все одно руки в мене тремтіли, коли я змахнула із себе сніг і підійшла ближче, не забуваючи, однак, про дистанцію. Кров точилася із завданих мною ран, фарбуючи сніг у багряний колір.
Вовк рив лапами землю, його дихання поступово сповільнювалося. Хтозна, чи то біль був такий нестерпний, чи то він намагався налякати й прогнати смерть. Я не була певна, що хочу це знати.
Сніг кружляв навколо нас. Я дивилася на вовка, аж поки густе хутро кольору вугілля, обсидіану і слонової кістки припинило підійматися й опадати. Це таки вовк, звичайнісінький вовк, хоч і неймовірних розмірів.
Напруження в грудях послабшало, і я відновила дихання. Уривчасте дихання клубочилося парою перед обличчям. Принаймні ясенева стріла справді була смертоносна, незалежно від того, кого насправді вона вразила.
Швидко оглянувши оленицю, я зрозуміла, що двох тварин не дотягну. Навіть одна туша суттєво сповільнить моє повернення додому. Але мені було шкода кидати вбитого вовка. Я розуміла, що марную дорогоцінні хвилини. Зараз будь-який хижак може почути свіжу кров. Утім, я здерла з вовка шкуру, витягла обидві стріли й почистила їх.
Принаймні руки нарешті зігрілися. Я обгорнула оленицю та її смертельну рану вовчою шкурою кривавим боком усередину, а тоді звалила її собі на плечі. До нашої домівки звідси було кілька кілометрів, а мені не потрібен був кривавий слід, здатний привести за мною всіх тварин із пазурами та іклами.
Охнувши під непомірною вагою, я міцніше вхопилася за ноги олениці й востаннє поглянула на тіло обдертого вовка, над яким здіймалася пара. Здавалося, його єдине вціліле золотаве око роздивляється низьке й важке від снігових хмар небо, і на якусь мить мені закортіло відчути докори сумління через убивство звіра.
А навколо був ліс. Навколо була зима.
Розділ 2
Сонце вже встигло сховатися за овид, коли я нарешті вийшла з лісу. Коліна тремтіли. Я не відчувала рук ще відтоді, як вийшла з лісу. Вони скрижаніли від того, що стискала ноги олениці. І навіть її ще тепле тіло, яке прикривало спину, не захищало від морозу.
Небо стало темно-синім, майже чорним. Крізь віконниці нашого старого будинку пробивалися вузькі смуги жовтого світла. Мені здавалося, що я йду по живій картині, де фарби здатні змінюватися на очах. Поки я підходила до будинку, густий темно-синій колір змінився на чорний, і все враз поринуло в суцільну темряву.
Коли я знесилено ступила на стежку, крок за кроком рухаючись на самому лише відчутті голоду, до мене долинули голоси сестер. Я не вслухалася в їхню розмову, бо й так знала, про що вони говорили: про хлопця, який їм сподобався, або про стрічки, що їх вони побачили в містечку, куди тікали, аби лиш не рубати дров. Попри це я усміхнулася — мені було приємно почути людські голоси.
Я кілька разів ударила чобітьми по кам’яному одвірку, щоб струсити сніг, що налипнув на них. Крихти льоду відлетіли від сірого каміння, з якого була збудована наша домівка, оголюючи вицвілі обереги, вигравіювані навколо нашого ґанку. Колись батько вмовив мандрівного шахрая нанести захисні знаки навколо порога, розплатившись за них своїм різьбленим виробом. Батько так мало дбав про нас, що в мене тоді забракло мужності сказати йому, що ці знаки фальшиві, що це просто непотріб. Смертні не володіли магією, не володіли жодною з надможливостей, не мали жодних надприродних сил, не були такі швидкі, як фейрі. А той шахрай наголошував на тому, що в його жилах тече кров Вищих Фе, що серед його пращурів були фейрі, а сам вирізав якісь закрутки, спіральки та руни навколо дверей і вікон, щось пробурмотів та й поїхав собі далі.
Я відчинила важкі дерев’яні двері. Укрита кригою залізна клямка вкусила мене, наче отруйна змія. Коли я увійшла в дім, тепло і світло засліпили мене.
— Фейро! — тихо зойкнула Елейн, і я її ледве почула.
Кліпаючи від яскравого вогню, я втупилася поглядом у свою середню сестру, яка стояла переді мною, загорнута у стару ковдру. Її золотаво-брунатне волосся — колір, який ми всі троє успадкували від батьків, — було прибране в бездоганну зачіску. За вісім років нашого нужденного життя вона не втратила бажання бути привабливою.
— Де ти це взяла? — спитала вона.
У її голосі вчулися голодні інтонації. Кров тварини на мені Елейн не помічала. Я вже не сподівалася, що вони нарешті зрозуміють, чому ходить до лісу їхня молодша сестра. Що ходить вона туди не гуляти, а полювати. Поки вдома була бодай якась їжа, сестри не цікавилися, як вона потрапляє до нашої комори. Коли мати стояла вже на Божій дорозі, вона не з них взяла обіцянку…
Я глибоко зітхнула, заспокоюючись, і скинула з плечей оленицю. Та глухо впала на дерев’яний стіл, і череп’яне горнятко від цього удару дзенькнуло на краю столу.
— А ти як гадаєш, звідки це я принесла? — Мій голос став хрипким, кожне слово опікало горло.
Батько та Неста й далі мовчки гріли руки біля каміна. Моя найстарша сестра й далі ігнорувала батька. Я стягла з олениці вовчу шкуру, потім скинула чоботи біля дверей і повернулась до Елейн.
Її карі очі — очі мого батька — були прикуті до олениці.
— Тобі знадобиться багато часу, щоб оббілувати її?
Мені. Не їй, не комусь іще. Я ніколи в житті не бачила їхніх рук, занурених у кров та хутро. Тільки я навчилася обробляти свою здобич. Дякувати добрим людям, які допомагали своїми порадами.
Елейн притиснула руки до живота, так само порожнього, як і в мене. Елейн не була жорстока. Вона не була схожа на Несту, яка вже народилася з виразом зневаги на обличчі. Просто іноді Елейн не розуміла деяких речей. Вона не пропонувала допомоги не тому, що була недобра, просто їй не спадало на думку так учинити. Я навіть не знала, чи розуміє вона, які ми бідні. Може, вона й розуміла, але відмовлялася це прийняти. Проте я витрачала гроші на те, щоб купити їй насіння квітів. Квіткові клумби — єдине, до чого докладала рук Елейн, які при цьому не боялася забруднити. Але теплі дні ще не настали.