Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 1)
Сара Джанет Маас
Двір шипів і троянд
Розділ 1
Ліс перетворився на лабіринт зі снігу та криги.
Уже понад годину я вдивлялася в хащі, але від мого місця для огляду, вигину товстої гілки старого дерева, користі було мало. Хурделиця замітала мої сліди, а разом із ними зникала й остання надія помітити здобич.
Голод завів мене в лісову хащу глибше, ніж я зазвичай ризикувала заходити, але зима — найсуворіша пора року. Тварини відходили далі в ліси, туди, куди я вже не наважувалася йти. Мені діставалися поодинокі бідаки, котрі з якихось причин відбилися від стада. Натрапляти б на таких до самої весни. Та годі навіть мріяти про це.
Занімілими від холоду пальцями я протерла очі, прибираючи сніжинки, що налипали на вії. Не було жодних слідів здобичі, жодного дерева з обдертою корою, що могло б свідчити про те, що тут проходили олені. Зазвичай вони обдирали всю кору, а потім вирушали на північ, через володіння вовків, у ту частину Прифії, яка належала фейрі. Їхніх слідів видно не було. Певно, вони ще не покинули своїх місць. Олені залишатимуться там, поки не скінчиться кора на деревах, а потім рушать на північ, через території вовків, і, можливо, підуть до земель фейрі Прифії. Туди, куди не наважиться ступити смертний, якщо не хоче вкоротити собі віку.
Від цієї думки я здригнулася й мерщій викинула її з голови, зосередившись на тому, заради чого я тут. Усе, на чому я була зосереджена протягом останніх років, — це вижити самій і допомогти вижити родині: ще тиждень, ще день, ще годину. І зараз, у цю завію, для мене було б великою радістю, якби я розгледіла бодай якусь здобич — особливо з моєї вкрай поганої позиції. Поміж гілок я ледве могла бачити бодай щось на відстані п’яти метрів. Стримавши зойк, бо мої закрижанілі кінцівки відмовлялися рухатися, я скинула на землю мисливський лук, а потім зістрибнула й сама.
Скрижанілий сніг хруснув у мене під зношеними чобітьми, і я зціпила зуби. Жахлива видимість провокувала мене на шум, чого не повинен дозволяти собі мисливець. Здається, що й сьогодні полювання буде невдале.
Зимові дні дуже короткі. Якщо я баритимуся й не заверну додому, йти доведеться в темряві, а я добре пам’ятала застереження міських мисливців: здоровезні вовки виходили на полювання численними зграями. А тут ще почастішали чутки про дивних істот, схожих на людей, яких бачили в цій місцевості: високих на зріст, жахливих, дивних, смертоносних.
Хай хто завгодно, аби лише не фейрі. Так молилися мисливці нашим давно забутим богам, і я потайки приєднувалася до них. Вісім років ми жили в цьому селищі, а від нього до кордону земель Прифії, що їх населяли безсмертні фейрі, якихось два дні мандрівки. Досі ці істоти нас не займали. Утім, мандрівні торговці та купці іноді розповідали про геть понищені ними далекі прикордонні міста. Від їхніх набігів залишалися самі руїни, попіл та кістки. Спершу ці істоти з’являлися в наших краях зрідка, і старі люди казали, що то все вигадки. Проте згодом, особливо протягом останніх місяців, набіги фейрі обговорювали в ринкові дні.
Я ризикувала, зайшовши глибоко в ліс, проте вчора ми доїли останню хлібину, а залишки в’яленого м’яса закінчилися напередодні. Та все ж я воліла радше лишитися в ліжку з порожнім шлунком, аніж заснути навіки у шлунку великого вовка. Або фейрі.
Звичайно, святкового застілля з моїх кісток не влаштуєш. Я помітно схудла, коли вдарили морози, і тепер легко могла перелічити свої ребра.
Рухаючись швидко і, наскільки можливо, тихо, я притулила руку до живота, який звело від голоду. Подумки я вже уявляла собі вирази облич двох старших сестер. Коли повернуся додому знову з порожніми руками, побачу їх, невдоволених, на власні очі.
Після кількох хвилин уважних пошуків я сховалася за купкою засніжених кущів ожини. Крізь них я досить непогано могла розгледіти галявину й невеличкий, скутий кригою струмок, що її перетинав. Кілька ополонок чітко вказувало на те, що тварини доволі часто приходять сюди до водопою. Залишалося сподіватися, що хтось сюди завітає й нині. Матиму надію.
Я тихо зітхнула, встромила в землю кінець свого лука і сперлася чолом на вигин грубої деревини. Без їжі цей тиждень може стати для нас останнім. Багато родин уже жебракувало, розраховуючи на милостиню заможних містян. Але я на власні очі бачила, як швидко минає їхня ласка.
Я прибрала зручнішої пози й спробувала вирівняти дихання. Стала прислухатися до звуків лісу попри гомін вітру. Сніг і далі падав, танцював, кружляв і блискучими бризками малював чудернацькі візерунки на канві брунатно-сірого світу. І попри саму себе, попри занімілі від морозу кінцівки я змусила замовкнути люту і збентежену частину свідомості, щоб насолодитися красою цього сніжно-білого лісового серпанку.
Колись милуватися контрастом молодої трави й темного зораного ґрунту, аметистовою брошкою у складках смарагдового шовку було моєю другою природою. Колись я мріяла, дихала й мислила кольорами, світлом і формами. Інколи я навіть дозволяла собі подумки змалювати день, коли сестри нарешті знайдуть чоловіків, вийдуть заміж і ми з батьком залишимось удвох. У нас буде вдосталь їжі для спокійного життя, достатньо грошей, щоб придбати трохи фарб, і часу, щоб перенести всі ті кольори та форми на папір, полотно або стіни будинку.
Найближчим часом цього не станеться, а може, і ніколи. Тому мені залишалися тільки ось такі моменти, коли можна насолодитися візерунками блідого зимового світла на снігу. Уже й не згадаю, коли востаннє дозволяла собі помітити бодай щось приємне чи цікаве.
Години, які я зрідка проводила з Айзеком Гейлом у старій похилій коморі з напівзруйнованим дахом, не беру до уваги. Вони були бездумні, голодні, іноді жорсткі, але ніколи — приємні.
Вітер ущух, чутно було лише м’які його пориви. Сніг став лінивим, лапатим, налипав повільними клаптиками на кожен стовбур, кожну гілку. Він зачаровував небезпечною, але такою ніжною зимовою красою. Невдовзі я вийду на зледенілу ґрунтову дорогу, що веде до селища, до убогого тепла нашої тісної домівки. Якась маленька дика частина моєї душі здригнулася від цієї думки.
На протилежному боці галявини щось зашаруділо.
Я інстинктивно звела лук. Придивилася крізь шипи, і мені забило дух.
Менш ніж за тридцять кроків від мене стояла маленька олениця, яка ще не встигла геть охлянути, судячи з того, як жадібно вона обгризала кору.
Така олениця прогодувала б мою родину з тиждень, а то й більше.
Я аж слину ковтнула. Тихо, як вітер в опалому листі, звела лук і прицілилася.
Олениця все ще віддирала смужки кори й повільно їх пережовувала, навіть не здогадуючись, що смерть зачаїлася за кілька кроків від неї.
Половину м’яса я можу засушити, а решту ми швидко з’їмо — в пирогах, тушковану… Шкуру можна продати або пошити для когось з родини одяг. Мені потрібні нові чоботи, Елейн — нове пальто, а Несті… Несті просто хотілося мати все, що мають інші.
Пальці в мене затремтіли. Стільки їжі — справжній порятунок. Я глибоко вдихнула, заспокоїлася, перевірила приціл.
Аж раптом у кущах неподалік від мого сховку засяяла пара золотих очей.
Ліс принишкнув. Вітер ущух. І навіть сніг не падав.
Ми, смертні, більше не мали богів, до яких могли б звернутися. Але якби я знала бодай їхні імена, одразу почала б молитися. Усім і одразу. Вовк, надійно схований чагарниками, тихо скрадався, підбираючись дедалі ближче. Він невідривно стежив за оленицею, яка не помічала небезпеки.
Звір був величезний, завбільшки з поні. Мені забило дух. Про таких вовків попереджають мисливці.
Я вперше бачила великого вовка. А олениця досі не відчувала його. Вовк не міг рухатися аж так тихо. А що, коли це не звичайний вовк? Що, як він із Прифії і якимось чином фейрі? Тоді я можу стати його вечерею. Отже, мені щодуху треба тікати від нього.
Але можливо… можливо, це було б великою послугою світу, моєму селищу й мені особисто, — вбити чудовисько, поки воно мене не помітило. Пустити стрілу йому межи очі я могла б не вагаючись.
Попри свої розміри він видавався вовком і рухався як вовк.
У мене був мисливський ніж і три стріли. Перші дві — звичайнісінькі стріли, прості й донині завжди дієві. Проте для вовка такого розміру вони не страшніші за укус бджоли. Але третя стріла була довша й важча; я купила її в мандрівного торговця того літа, коли в нас було достатньо мідних монет, щоб дозволити собі таку розкіш. Стрілу вирізали з гірського ясена, а наконечник був залізний.
З пісень, яких нам співали замість колискових, від самих пелюшок усі ми знали, що фейрі ненавидять залізо. А ясенева деревина вповільнювала їхню безсмертну зцілювальну магію настільки, що людина мала час для смертельного удару. Можливо, це були лише плітки й легенди. Єдиним доказом ефективності стріл із ясена було те, що його складно знайти. Я сотні разів бачила зображення цих дерев, проте самі вони мені не траплялися. Це було майже неможливо, бо колись давно Вищі Фе їх попалили. Ясенів залишилося дуже мало, і більшість із них, мала й хирлява, ховалася поміж височезних дерев інших порід. Ще не один тиждень після цієї покупки мене доймали сумніви, чи не занадто переплатила за дерев’яну палицю і шмат заліза.