Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 61)

— Я з усім могла впоратися.

— Ми повинні бути вдячні їм за те, що дозволили нам скористатися цим будинком, — сказав він тихо, — але мине багато часу, перш ніж я зможу дивитися на твоїх сестер і не загарчати на них.

— Якоюсь мірою я почуваюся так само, — мовила я, вмощуючись зручніше під ковдрою. — Але якби я не пі-шла в той ліс, якби вони не відпустили мене саму… Ви досі були б у рабстві. І, можливо, саме зараз Амаранта готувалася б знищити ці землі.

Запала тиша. Потім Різ сказав:

— Я плачу тобі, ти знаєш? За все це.

— Не треба. — Навіть якщо… навіть якщо в мене немає своїх грошей.

— Кожен член мого внутрішнього кола отримує їх. У тебе вже є рахунок у банку Веларіса, де зберігатиметься твоя платня, а також кредитки для крамниць. Тож якщо раптом у тебе не буде при собі достатньо грошей для купівлі того чи того, ти зможеш надіслати рахунок у Дім.

— Я… Ти не повинен цього робити. — Я зупинилася. — І скільки приблизно я отримую на місяць?

— Стільки ж, скільки й інші.

Безсумнівно, щедра, може, навіть надто щедра винагорода.

І раптом він запитав:

— Коли в тебе день народження?

— Невже мені досі доведеться рахувати?

Він чекав. Я зітхнула:

— Я народилася в день Зимового Сонцестояння.

Різ промовчав.

— Це було кілька місяців тому.

— М-м-м-м-м.

— Ти не… щось я не пам’ятаю, щоб ти святкувала.

Попри зв’язок, попри мій незахищений безладний розум.

— Я нікому не казала. Не хотіла ще однієї вечірки, ще одного пишного святкування, які там весь час відбувалися. І взагалі, тепер дні народження здаються мені чимось безглуздим.

Він мовчав. Хвилина тривала довго.

— Ти народилася в день Сонцестояння?

— У це так важко повірити? Моя мама казала, що я така замкнута й дивна, тому що народилася в найдовшу ніч у році. Вона навіть спробувала в якийсь мій день народження перенести його на інший день, але наступного року забула це зробити — напевно, у неї в голові було щось інше.

— Тепер я знаю, в кого вдалася Неста. Чесно кажучи, прикро, що ми не можемо залишитися тут на триваліший час — тільки заради того, щоб побачити, чий буде верх, хто переможе: вона чи Кассіан.

— Ставлю на Несту.

Смішок, який озвався лоскотом у мене в кістках — нагадування про те, як одного разу він поставив на мене. Єдиний у Підгір’ї, хто поставив на те, що я переможу Міденгардського хробака.

Він відповів:

— Я теж ставлю на неї.

Розділ 25

Стоячи в тіні вкритих снігом дерев, я увійшла в дрімотливий ліс і здивувалася, що птахи перестали співати. Чи не через мене це сталося? Можливо, через те, що поруч зі мною був Вищий Лорд?

— Я не так планував провести вихідний, принаймні не морозити дупу від самого ранку, — пробурчав Різ, коли ми увійшли в хащу. — От візьму тебе до іллірійського лісу. Коли повернемося. Там цікавіше. Окрім того, і тепліше.

— І гадки не маю, де вони.

Під ногами скрипів сніг, на мені були черевики, що їх Різ матеріалізував, коли я виявила бажання з ним тренуватися.

Не фізично, а потренувати свої здібності, хай би які вони були.

— Ти якось показав мені порожню мапу, пам’ятаєш?

— Це з обережності.

— Я побачу колись її повну версію чи ти ніколи мені її не покажеш?

— А ти сьогодні в доброму гуморі, — мовив Різ і здійняв у повітря руку.

У ній з’явилася складена мапа, і він неквапливо її розправив.

— Не думай, що я не довіряю тобі, Фейро, люба.

Він вказав прямо на південь північних островів.

— Це степи. Чотири дні пішки цим шляхом, — він провів пальцем по горах уздовж островів, — і ти потрапиш на іллірійську територію.

Я взяла мапу й помітила на ній півострів, який виступав приблизно посередині західного узбережжя Двору Ночі. Назва була написана там само. Веларіс. Одного разу він уже показував мені мапу, але на ній не було жодних позначок. Тоді ж я була всього-на-всього шпіонкою й полонянкою, бо належала Темліну.

Він знав, що я розповім Темліну про міста, про їх місцезнаходження.

І тоді Аянта теж дізнається про це.

Я поборола відчуття важкості в грудях, у животі.

— Тут, — сказав Різ, складаючи мапу й засовуючи її в кишеню, і показав на ліс довкола нас. — Ми будемо тренуватися тут. Зараз ми досить далеко.

Досить далеко від чого? Від будинку, від когось іще, достатньо далеко, щоб уникнути викриття? Чи нещасних випадків?

Різ простягнув руку, і в ній з’явилася товста коротка свічка. Він поклав її на запорошену снігом землю.

— Запали її, потуши водою й висуши гніт.

Я знала, що він має на увазі: зробити це без допомоги рук.

— Я не можу зробити нічого такого, — сказала я. — Може, спробувати фізичні щити? Я можу зробити бодай це.

— Іншим разом. Сьогодні я пропоную тобі почати тренувати інші твої здібності. Як щодо зміни форми тіла — перевертництва?

Я кинула на нього лютий погляд.

— Отже, вогонь, вода й повітря. Покидьок, який же ти покидьок!

Добре, що він не став розвивати цю тему. Не став запитувати, чому саме цю здібність — здібність до перевертництва — я ніколи не тренуватиму.

Напевно, із цієї ж причини я не хотіла питати про один момент із життя Різа, не хотіла знати, чи брали участь Кассіан і Азріель у вбивстві керівної сім’ї Двору Весни.

Я оглянула Різа з голови до ніг. Іллірійська військова броня, меч за плечем, крила й це відчуття тотальної сили, яке йшло від нього.

— Напевно, тобі краще піти.

— Чому? Ти ж так наполягала на тому, щоб саме я потренував тебе.

— Я не можу зосередитися, коли ти поруч, — зізналася я. — І краще… піди… далеко. Я відчуваю твою присутність навіть із сусідньої кімнати.

Його губи з підлим натяком скривилися.

Я закотила очі.

— Чому б тобі просто не сховатися ненадовго в одному з цих кишенькових вимірювань?