Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 63)

Я не хотіла думати про те, куди вони поділися і що Азріель з ним учинить. Я навіть не знала, що Азріель здатний розсіюватися, не знала, яку силу він скеровує крізь Сифони. Він дозволив Різу розсіяти нас обох день тому — напевно, ця сила була занадто виснажлива, щоб використовувати її часто.

— Він уб’є його? — Я задихалася.

— Ні.

Я затремтіла від грубої сили, яка огортала його напружене тіло.

— Ми використаємо його, щоб надіслати звістку в Гайберн: якщо вони схочуть влаштувати полювання на членів мого Двору, їм доведеться вигадати щось краще.

Я здригнулася — від ствердження в його репліці про мене й від його слів.

— Ти знав… знав, що він полював на мене?

— Мені було цікаво, хто ж накинеться на тебе, щойно ти залишишся сама.

Я не знала, з чого почати. Отже, Темлін мав рацію щодо моєї безпеки. Певною мірою. Але це нічого не змінювало.

— То ти й не планував бути поруч під час моїх тренувань? Ти мене використовував. Як приманку.

— Так, і зроблю це знову. Ти була в безпеці весь цей час.

— Ти повинен був попередити!

— Можливо, наступного разу.

— Наступного разу не буде!

Я вдарила його рукою в груди, і він відступив на крок. Я моргнула. Забула, якою силою володію, коли панікую. Так само, як і з Ткалею. Я забула, якою сильною я стала.

— Так, ти забула, — розсердився Різенд, прочитавши подив на моєму обличчі.

Його крижаний спокій розбився вщент.

— Ти забула про цю силу, про те, що можеш спалювати, ставати темрявою й відрощувати пазури. Ти забула. Ти перестала боротися.

Він не мав на увазі Аттора. Або Ткалю.

І гнів піднявся в мені такою потужною хвилею, що у мене в голові не залишилося жодної думки, крім люті: на себе, на те, що мене змусили вчинити, що скоїли зі мною, з ним.

— То й що, коли так!? Що, коли так? — прошипіла я й знову штурхонула його. — Що, коли я перестала боротися?

Я наблизилася, щоб знову штовхнути його, але Різ розсіявся, опинившись на кілька метрів позаду мене.

Я мчала просто до нього, сніг хрустів у мене під ногами.

— Це не так уже й просто.

Гнів охопив, знищив мене. Я здійняла руки, щоб ударити долонями йому в груди…

І він знову зник.

Він з’явився позаду мене, так близько, що його дихання лоскотало мені вухо, коли він сказав:

— Ти й гадки не маєш, як це непросто.

Я розвернулася, намагаючись схопити його. Він зник раніше, ніж я встигла вдарити його, сильно вдарити.

Різ з’явився на іншому кінці галявини, сміючись.

— Треба постаратися ще.

Я не могла обернутися на темряву й порожнечу. А якби могла — якби я могла обернутися на дим, на повітря, ніч і зірки, я використовувала б це, щоб з’явитися просто перед його обличчям і стерти з нього цю усмішку.

Я рушила, хоч це й було марно, коли він розчинився в темряві, і я ненавиділа його за це — за крила і здатність пересуватися, немов туман на вітрі. Він з’явився за крок від мене, і я кинулася до нього, виставивши руки кігтями вперед.

І врізалася в дерево.

Він засміявся, коли я оговталася від удару. Я скрипіла зубами, кігті заскреготіли по корі, розсікаючи дерево. Але я вже зробила випад уперед. Коли ж він зник, я кинулася за ним, немов теж могла зникнути у зламах світу, вистежувати його там вічність.

І я так і зробила.

Час сповільнився й закрутився. Я бачила, як морок навколо нього став димом і змінив свій напрямок, немов роблячи віраж, щоб переміститися в іншу точку на галявині. Я кинулася до цієї точки, відчувши, як моя власна легкість обертає мене на вітер, тінь і порох, чия свобода виходила з мене, тоді як я сама кинулася туди, куди він прямував.

Різенд з’явився у вигляді цільної постаті в моєму світі диму й зірок.

Його очі розширилися, рот відкрився — посмішка підступного захоплення, коли я розсіялася просто перед ним і штовхнула його в сніг.

Розділ 27

Ми лежали в снігу. Я важко дихала, розтягнувшись на Різі, а він хрипко сміявся.

— Ніколи, — загарчала я йому в обличчя й стиснула його тверді як скеля плечі, і мої кігті вже проривалися на кінчиках пальців, — не смій використовувати мене знову як приманку!

Він уже не сміявся.

Я натиснула сильніше, кігті вп’ялися в його шкіряний обладунок.

— Ти сказав, що я можу стати зброєю, — то навчи мене. Не роби з мене пішака! І якщо це частина моєї роботи, тоді із цим покінчено. Покінчено.

Попри сніг його тіло було тепле піді мною, і я не була впевнена, що розуміла, наскільки він більший за мене, поки не опинилася притиснута впритул до нього. Так близько. Зовсім, зовсім близько.

Різ нахилив голову, струснувши грудку снігу, що прилипла до волосся.

— Досить справедливо.

Відштовхнула його, і сніг заскрипів, коли я відсторонилася. Мої кігті зникли.

Він підвівся на ліктях.

— Зроби це знову. Покажи мені, як ти це зробила.

— Ні.

Свічка, яку він приніс, зараз лежала подрібнена на шматочки, наполовину поховані під снігом.

— Я хочу повернутися в замок.

Мені було холодно, і я втомилася, і він…

Його обличчя стало похмурим.

— Мені шкода.

Цікаво, як часто він промовляв ці два слова. Утім, мені це було байдуже.

Я чекала, поки він зведеться на ноги, струсить із себе сніг, а по тому простягне мені руку.

Це не було просто запрошенням.

— Ти, — сказав він, — забула.

І це була правда.

— Чому король Гайберну хоче мене здобути? Тому що йому відомо, що я можу знищити силу Котла за допомогою Книги?

Темрява замерехтіла — єдина ознака того, що Різенд знову стримує гнів.

— Це те, що я саме збираюся з’ясувати.