Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 139)

Але я повернулася до Темліна. Звісно, в мене не залишилося до нього жодних почуттів. І його одяг, і його запах були для мене чужі. Темлін недовірливо й обережно стежив за мною.

— Не дозволяй їм знову забрати мене, не дозволяй їм, ні… — Я не могла стримати схлипів, зрозумівши, що вчинила.

— Фейро, — ніжно сказав Темлін.

І я зрозуміла. Він подивився на мене, розігруючи незворушність:

— Фейро, як ти це зробила?

«Забери моїх сестер, — благала я Різа крізь слабкий зв’язок. — Я розірвала щити для вас — для всіх вас. Виведи їх».

— Не дозволяй йому забрати мене, — знову заридала я. — Я не хочу назад.

І коли я глянула на Мор, на сльози, що текли її обличчям, поки вона допомагала Кассіану підвестися, знала, що вона зрозуміла, навіщо я таке скоїла. Але сльози зникли — змінилися глибоким сумом, зверненим до Кассіана, а потім вона повернулася, подивившись поглядом, сповненим ненависті, на Різенда, і кинула:

— Що ти зробив із цією дівчиною?

Він подивився на мене, розігруючи незворушність:

— Як ти зробила це, Фейро?

Він був забруднений кров’ю Кассіана й Азріеля. Остання гра. Остання з тих, що ми грали разом.

Я похитала головою. Королеви відступили, їхні охоронці утворили стіну між нами.

Темлін уважно спостерігав за мною. Як і Люсьєн.

Я повернулася до короля. Він посміхався. Немов знав. Але я сказала:

— Порвіть зв’язок.

Різенд, мертвотно блідий, завмер.

Я попрямувала до короля і впала на коліна перед його троном.

— Порвіть зв’язок, зв’язок суджених. Він… змусив мене зробити це, змусив заприсягтися.

— Ні, — заперечив Різенд.

Я проігнорувала його, попри те що мені було боляче, попри те що знала: нічого подібного не було, але продовжувала грати.

— Зроби це, — благала я короля, тихо молячись, щоб він не помітив порушених заклинань, у яких я зробила пробоїни. — Я знаю, що ти можеш. Просто звільни мене. Звільни від цього.

— Ні, — повторив Різенд.

Темлін спостерігав за нами. І я глянула на нього, Вищого Лорда, якого колись кохала, й видихнула:

— Не треба більше. Ніяких більше смертей, ніяких убивств.

Я схлипувала крізь зціплені зуби, змусивши себе подивитися на сестер.

— Більше не треба. Забери мене додому й дозволь їм піти. Скажи йому, що це частина угоди, і дозволь їм піти. Але не треба знову вбивств, будь ласка.

Кассіан, у кожному рухові якого був біль, підвівся, щоб поглянути на мене поверх свого скаліченого крила. І в його очах я побачила розуміння.

Двір Мрій. Я належала Двору Мрій. І його мрійникам.

І заради їхніх мрій — в ім’я всього, заради чого вони працювали і приносили жертви, — я дограю спектакль до кінця.

«Виведи моїх сестер», — сказала я Різу, востаннє посилаючи повідомлення через кам’яну стіну, що була між нами.

Я подивилася на Темліна.

— Я так стомилася, — сказала я вголос, дивлячись на Темліна.

Його зелені очі зустрілися з моїми, і печаль з ніжністю, що відбивалися в них, були найогиднішим, що я колись бачила.

— Забери мене додому.

Темлін сухо сказав королю:

— Відпусти їх, розірви її зв’язок, і покінчімо з цим. Її сестри підуть з нами. Ти й без того порушив багато кордонів.

Джуріан запротестував, але король сказав:

— Дуже добре.

— Ні, — знову повторив Різ.

Темлін рикнув у його бік:

— Мені просто начхати, що вона твоя суджена. Мені начхати, що ти і справді гадаєш, що в тебе є право на неї. Вона моя. І колись я з тобою сквитаюся. Ти заплатиш за її біль, за кожну крихту страждань і відчаю, яких вона зазнала. Гадаю, одного разу їй схочеться сквитатися з тобою. Я буду радий їй допомогти.

«Іди — просто йди. Забери моїх сестер із собою».

Різ лише пильно дивився на мене.

— Не роби цього, — сказав Різ, дивлячись на мене.

Але я продовжувала відступати, поки не наразилася на груди Темліна, поки його руки, теплі й важкі, не лягли мені на плечі.

— Зроби це, — сказав він королю.

— Ні, — знову заперечив Різ, і його голос урвався.

Але король показав на мене. І тоді я закричала.

Темлін стиснув мої руки, коли я знову і знову кричала від того болю, що розривав зсередини мої груди, мою ліву руку.

Різ знову опинився на підлозі. Він голосно кричав, здається, вимовляв моє ім’я, ревів його, поки я корчилася від болю й ридала в руках Темліна. Мене розривало на шматки, я вмирала, вмирала…

Ні. Ні, я не хотіла цього, не хотіла…

У мене задзвеніло у вухах. І весь світ розколовся навпіл, коли зв’язок урвався.

Розділ 67

Я втратила свідомість.

Коли я розплющила очі, минуло лише кілька секунд. Мор відтягувала Різа, який задихався на підлозі. Очі в нього були дикі, він то стискав, то розтискав руку.

Темлін зірвав рукавичку з моєї лівої руки. Чиста оголена шкіра. Ніякого татуювання.

Я ридала й ридала, а його руки обіймали мене. Усе це було так відразливо. Мене мало не нудило від його запаху.

Мор відпустила комір туніки Різенда, і він поповз у бік Азріеля й Кассіана, через калюжі їхньої крові, забруднюючи руки, шию. Він важко дихав, немов теж був поранений. Кожен його вдих і видих краяли мені серце…

Король просто махнув йому рукою.

— Ти вільний. Іди, Різенде. Я прибрав отруту з тіла твого дружка. А ось крила другого, здається, трохи постраждали.

«Не відповідай. Нічого не говори, — благала я Різа, коли він дістався своїх братів. — Забери моїх сестер. Захист знято».

У відповідь — тиша. Я подивилася ще раз, усього лише раз, на Різенда, Кассіана, Мор і Азріеля, на своїх друзів. Вони теж дивилися на мене. Їхні обличчя були холодні й злі Здавалося, вони дуже гнівалися на мене. Тяжко було мені бачити їхні закривавлені, перекошені від гніву обличчя. Але під цими страшними масками… я, втім, відчувала любов. Вони розуміли: сльози, що зараз котилися моїм обличчям, не були грою для Темліна й короля — я мовчазно прощалася з ними.

Потім Мор, швидка, немов гадюка, розсіялася до Люсьєна. До моїх сестер. Я здогадалася: вона показувала Різу мною пробитий тунель для їхньої втечі із замку.

Вона вдарила Люсьєна долонею в груди, і його крик струсонув зал, коли вона схопила моїх сестер за руки і зникла.