Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 2)

Коли прочинилися двері, я старанно вимальовувала прожилки пелюсток троянди, які просвічувалися на сонці, намагаючись не думати про те, як одного разу бачила щось подібне. Але там були прожилки на іллірійських крилах.

Я розіграла непогану виставу, трошки зіщулила плечі, нахилила голову, наче цілком розчинилася в роботі. Та ще й підкреслила це, повільно озираючись через плече, немов мені коштувало неабияких зусиль перервати процес творчості.

Проте найбільшим моїм досягненням була усмішка. Вона мала торкнутися не тільки губ, але й очей — бути справжньою, невимушеною. Я довго тренувала її перед люстром.

Ще і ще раз, знову і знову.

Тому зараз від кутиків моїх очей легко розбіглися промінчики, коли я видала слабку, але щасливу посмішку в бік Темліна. І Люсьєна також.

— Шкода тебе переривати, — сказав Темлін, вдивляючись у моє обличчя і шукаючи в ньому найменших ознак тіней. Тих, яким я час від часу «піддавалася», щоб змусити його триматися подалі від мене, коли сонце сідало за дальні пагорби. — Але я подумав, що ти захочеш приготуватися до зустрічі.

Я змусила себе проковтнути клубок у горлі. Опустити пензлик. Як належало б знервованій і невпевненій у собі дівчині, якою я колись була.

— Ти… Ти говорив про це з Аянтою? Вона справді прийде?

Я досі не бачила її. Верховну Жрицю, яка видала моїх сестер Гайберну, яка зрадила й видала Гайберну нас.

І хай навіть короткі розмови з Різендом через зв’язок суджених трохи притишили мій переляк і жах… Саме вона була винна в усьому, що сталося кілька тижнів тому.

Мені відповів Люсьєн, але дивився він не на мене, а на картину, наче та була чимось подібним до доказу, якого, я знала, він весь час шукає.

— Так. Вона… У неї були свої резони. Вона хоче їх тобі пояснити.

Можливо, водночас вона пояснить і те, як набивалася на пестощі до чоловіків, які аж ніяк не бажали мати з нею любовні стосунки. Різенд безцеремонно виставив її. Він мені розповідав про це. А як вона залицялася до Люсьєна, я бачила на власні очі.

Я не знала, як Люсьєн насправді ставиться до всього цього. Як йому ведеться від того, що у своїй дружбі з Гайберном Аянта з легкістю пожертвувала тією, у якій він упізнав свою суджену. Елейн.

Про Елейн ми не розмовляли, за винятком єдиного разу, наступного дня після мого повернення.

«Хай би що намислив Джуріан щодо того, яке майбутнє чекає на моїх сестер у Різенда, — сказала тоді я йому, — навіть попри те, який є Двір Ночі, Елейн і Несті не загрожує насильство — поки що не загрожує. Різенд може завдати їм шкоди у більш вигадливий спосіб».

Здається, Люсьєн досі в цьому сумнівався.

Але ж, з іншого боку, я також натякала, що мої власні «провали» в пам’яті пов’язані саме з тим, чи виявляв Різенд свою винахідливість щодо мене.

І те, як легко вони повірили, що Різенд може змусити когось… Я додала цю образу до неймовірно довгого списку усілякої гидоти, за яку їм доведеться відповідати.

Я відклала пензель і зняла поцяткований фарбою фартух. Обережно згорнула його й поклала на стілець, на якому просиділа вже зо дві години.

— Я піду перевдягнуся, — пробурмотіла я, перекидаючи недбало заплетену косу через плече.

Темлін кивнув, спостерігаючи за кожним моїм рухом.

— Картина просто чудова.

— Над нею ще працювати і працювати, — відповіла я, вишукуючи в собі пам’ять про ту дівчину, яка ніяковіла від похвали й компліментів, якій хотілося бути непомітною. — Це поки що суміш фарб. Суцільний хаос.

Правду кажучи, це була одна з моїх найкращих картин, якщо не зважати на те, що в ній не було душі. Але про це знала тільки я, бо тільки мені це було помітно.

— Гадаю, ми також іще не оговталися від хаосу, — з несміливою усмішкою зауважив Темлін.

Я стримала бажання пустити очі під лоба й відповіла на усмішку, навіть торкнулася його плеча, коли проходила до дверей.

Десять хвилин по тому я побачила Люсьєна, який чекав біля дверей моєї нової спальні.

Лише на третій день тут я припинила повертати до старої — праворуч від сходів, а не ліворуч. Але у старій нічого не залишилося.

Я зазирнула туди лише в день свого повернення. Розтрощені меблі, розірвані покривала, одяг, розкиданий так, наче Темлін шукав мене в шафі. І нікому, напевно, не дозволяли там прибирати.

Але зовсім не це зробило мою колишню кімнату нежилою. Її обплутали ліани, які тяглися знадвору, із саду, проникнувши сюди через розбите скло. У багатьох стебла мали гострі шипи. Нові мешканці розповзлися підлогою, поповзли по стінах, оповили уламки меблів. Звісно, вони проникли сюди із саду, перекинувшись із зовнішніх стін всередину. Здавалося, від моменту моєї втечі минули не якісь там місяці, а сотня років. Спальня перетворилася на склепіння.

Зачинивши двері своєї нової спальні, я вийшла в сукні з найтоншої ніжно-рожевої тканини.

Люсьєн так і стояв, притулившись спиною до дверей кімнати навпроти. Своєї кімнати.

Я не мала сумніву, що це він наполіг на тому, щоб я тепер жила навпроти. І не сумнівалася, що його металеве око тепер завжди, навіть уві сні, дивиться в мій бік.

— Мене дивує твій спокій, з огляду на твої обіцянки в Гайберні, — сказав Люсьєн замість привітання.

Я обіцяла знищити людських королев, короля Гайберну, Джуріана та Аянту за те, що вони зробили з моїми сестрами. З моїми друзями.

— Ти сам сказав, що в Аянти свої резони. Хай як я гніваюся, але вислухати її зможу.

Я не розповіла Люсьєну, що знаю про її справжню натуру. Бо мала б тоді пояснити, як Різ викинув її з власного дому, що він зробив, щоб захистити себе і свій Двір, а це викликало б забагато запитань і зруйнувало дбайливо сплетені брехливі історії, створені з єдиною метою — убезпечити Різенда і його Двір. Мій Двір.

Хоча після того, як Прифія і решта світу дізналися про існування Веларіса — оазису спокою і благоденства, — чи є тепер у цьому потреба? Вороги за першої-ліпшої нагоди спробують знищити це чудове місто.

І провина за атаку на Веларіс після того, як Різ довірив його королевам смертних, переслідуватиме і мене, і мого судженого до останніх днів нашого безсмертного життя.

— Вона розповість тобі історію, у яку напевне захочеться повірити, — попередив Люсьєн.

Я скинула бровою, крокуючи килимом порожнього коридору.

— Я сама вирішу, довіряти їй чи ні. Хоча ти, певно, заздалегідь вирішив не довіряти.

Він наздогнав мене й пішов поруч.

— Вона затягла в цей бруд двох невинних дівчат.

— Вона працювала над зміцненням альянсу з Гайберном.

Люсьєн зупинив мене, впіймавши за лікоть. І я дозволила це, бо не дозволити, розсіятися так, як я зробила це в лісі кілька місяців тому, або ж скористатися іллірійським захисним прийомом, щоб збити його з ніг, означало б викрити себе.

— Ти надто розумна, щоб у це вірити.

Я подивилася на широку засмаглу долоню на своєму лікті. Потім зустрілася поглядом з рудим і металевим очима.

Люсьєн видихнув:

— Де він її тримає?

Я знала, про кого він. І похитала головою.

— Не знаю. Різенд може ховати Елейн у сотні різних місць, але сумніваюся, що він обере таке, про яке мені відомо.

— Усе одно розкажи мені. Дай мені повний список.

— І ти загинеш після першого ж кроку на його територію.

— Я вижив після того, як знайшов тебе.

— Ти ж не бачив, що він зробив мене своєю рабинею. Ти дозволив йому мене повернути.

Брехня, брехня, брехня. Але болю й провини, на які я очікувала, не було. Люсьєн відпустив мене.

— Я повинен її знайти.

— Ти навіть не знаєш Елейн. Зв’язок суджених — це лише фізична реакція, і зараз вона на заваді твоєму здоровому глузду.

— Так само, як заважала тобі й Різу?

Невимушене, але таке небезпечне запитання. Треба, щоб Люсьєн побачив страх у мене в очах. Тому я згадала про Ткалю, Косторіза, Міденгардського хробака, щоб запах мого тіла просякнув цим давнім переляком.

— Я не хочу про це говорити, — хрипко пробелькотіла я.

Нагорі годинник вибив час. Я подумки послала вдячну молитву Матері і прискорила кроки.

— Ми запізнимося.