Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 156)
Коли жоден з них не поворухнувся, я звернулася до решток своєї сили, готуючись удертися до їхнього розуму і примусити зробити це попри права і принципи, які таким чином порушу. Мені було все одно, якщо лише…
Тарквен підійшов ближче. Поволі простягнув до мене руку.
— За те, чим він пожертвував, — тихо сказав він. — Сьогодні й багато років тому.
У його долоні з’явилося джерело світла. Я знову заплакала. Я дивилася, як це зернятко падає на оголене горло Різа, зникає під шкірою, і світ відбивається під нею.
Наблизився Геліон. У його долоні теж блиснуло зернятко світла і занурилося під шкіру Різа.
Підійшов Калліас. І Тезан.
Аж залишився тільки Берон.
Мор видобула меч і притулила йому до горла. Він здригнувся, навіть не помітивши, як вона наблизилася.
— Іще одне вбивство сьогодні для мене не важить, — промовила вона.
Берон уп’явся в неї поглядом, але відштовхнув клинок і підійшов. Він майже кинув своє зернятко світла в Різа. Але для мене це теж не важило.
Я не знала закляття, сили, з якої воно походило. Але я була Леді Двору Ночі.
Я простягнула руку. Змусила з’явитися цю іскорку життя. Нічого не сталося. Я глибоко вдихнула, нагадуючи собі, який це мало вигляд.
— Що я маю зробити? — звернулась я до нікого конкретно.
Тезан прокашлявся і виступив уперед. Він розповів про джерело сили тощо, тощо, і, попри те що мені було байдуже, я слухала. Аж урешті… Ось. Мале, як зернятко соняшника, воно з’явилося на моїй долоні. Зернина мене — мого життя.
Я обережно поклала його на закривавлену шию Різа. Тієї миті, коли воно з’явилося, я зрозуміла, чого бракує.
Темлін стояв поряд, призваний після смерті одного з інших Лордів або одного з присутніх. Він увесь був закривавлений, у бруді. У його новому перев’язу залишався лиш один ніж.
Він придивлявся до тіла Різа, що лежало переді мною. Придивлявся до всіх нас, що простягнули руки. Його обличчя не було добре. Не було милосердне.
— Прошу, — ледве змогла вимовити я.
Тоді Темлін перевів погляд з мене на мого судженого. Вираз його обличчя залишився незворушним.
— Прошу, — ридала я. — Я дам тобі… Дам тобі все…
Щось промайнуло в його очах, коли він почув ці слова. Але не доброта. Жодних емоцій.
Я поклала голову на груди Різа, дослухаючись через зброю до найменшого відголосу серцебиття.
— Що завгодно… — прошепотіла я. — Будь-що.
Аж ось поряд пролунали кроки, і я приготувалася, що іще одна пара рук намагатиметься мене відтягнути, тож лише міцніше вчепилася в Різа. Цей хтось зупинився позаду мене, і я озирнулася.
Переді мною стояв Темлін. Він вдивлявся в мене. У його зелених очах промайнуло якесь почуття, якого я не змогла визначити.
— Щасти тобі, Фейро, — сказав він тихо.
І упустив на Різенда останнє зернятко світла.
Я не бачила, коли він воскрес. Просто тримала його міцно. Його тіло, уривки зв’язку.
Під моїми приплющеними повіками засяяло світло.
Тоді в цій тиші… Я стала йому розповідати.
Про першу ніч, коли його побачила. Як почула його голос, що кликав мене на узгір’я. Як не могла опиратися цьому поклику, а тепер… подумала, що, можливо, чула, як він кликав мене під час свята Каланмаї. Можливо, це його голос привів мене туди тієї ночі.
Я розповіла йому, як закохалася в нього, — кожен погляд і зізнання, сміх, який він у мене викликав.
Я розповіла йому про все, що ми робили, і що це для мене значило, і скільки ще я хотіла зробити для нього. Про все життя, що в нас попереду.
І раптом… почула удар. Я розплющила очі. Знову удар.
А потім його груди піднеслися, і моя голова уперлася в його обладунок. Я не могла поворухнутися й затамувала подих.
Його рука торкнулася моєї спини.
— Якщо всі ми тут, — простогнав Різ, — то все або дуже добре, або зовсім зле.
Кассіан пирснув зо сміху.
Я не могла підвести голову, не могла геть нічого, окрім вбирати кожен удар серця й дихання, звук голосу Різа, коли він прохрипів:
— Вас заспокоїть звістка, що моя сила залишається моєю. Я нічого ні в кого не вкрав.
— Хоч би як там було, ти вмієш подбати про ефектний вхід, — усміхнувся Геліон. — Чи я мав сказати вихід?
— Ти жахливий, — накинулася на нього Вівіана. — Це аж ніяк не смішно.
Я не чула, що іще говорили. Різ сів, знявши мене із себе. Прибрав волосся, яке прилипло до моїх мокрих щік.
— Не відступай від нього ані на крок, — пробурмотів він.
Я не вірила в його воскресіння, поки не поглянула йому в обличчя. У ці сяйливі очі.
Я боялася думати, що це навсправжки, що це більше, ніж просто ілюзія.
— Це не ілюзія, — сказав він, цілуючи мене у скроню. — Це… ще одна несподіванка.
Він кивнув в бік Котла.
— Чи хтось може витягнути звідти нашу любу Амрен, поки вона не застудилася?
Варіан обернувся до нас. Мор уже помчала в бік Котла і зойкнула, коли його дісталася…
— Як? — прошепотіла я.
Азріель і Варіан негайно там опинилися, допомагаючи Мор витягнути з темної води мокру Амрен. Її груди підносилися й опадали, подряпини на тілі були ті самі, але…
— Вона була там, — сказав Різ, — коли Котел закрився. Ішла туди, куди й ми.
Амрен виплюнула воду і виблювала на кам’янистий ґрунт. Мор намагалася їй допомогти, плескаючи по спині.
— Тому я простягнув їй руку, — тихо вів далі Різ, — щоб побачити, чи вона хоче зі мною повернутися.
Коли Амрен розплющила очі, коли Варіан видав придушений вигук радості й полегшення… Я знала, чого вона зреклася, щоб повернутися. Справжня Вища Фе. Твердий погляд срібних очей. Незворушний. Ані туману, ані палахкотливої імли.
Звичайне життя. Ані сліду її колишньої сили.
І коли Амрен усміхнулася, у мене промайнула думка, чи не останній то був її подарунок. Але кому?
Якщо все це взагалі було подарунком.
Розділ 78
Поміж тіл убитих і поранених на полі бою було одне, яке я хотіла поховати. Батько.
Щойно Неста, Елейн і я повернулися на галявину, Азріель запевнив нас, що це безпечно і битва справді добігла кінця.
Дуже неохоче випустила я Різа з очей, щоб він міг оглянути наші розкидані сили, зорієнтуватися в кількості убитих та поранених і спробувати повернути нашим військам бодай видимість порядку.