Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 155)
Тріщини засичали й розчинилися. Порожнеча заповзла досередини.
Більше. Нам треба більше.
Він дав мені це. Різ дав мені все.
Я була перевізником, ємністю, зв’язковою.
Я лише обіперлася на нього сильніше, насолоджуючись його теплом, навіть тут.
Сила Різа похитнула Котел. Обкрутилася навколо нього. Я знову і знову повторювала закляття, раз у раз.
Перша тріщина загоїлася. Потім друга.
Я відчула, як він тремтить за мною, відчула його хрипке дихання.
Хотіла відвернутися.
Третя і остання шпарина затягнулася.
Сила Різа вже вичерпувалася, але не припиняла діяти. Я додала до неї свою силу, іскри і сніг, світло і воду. Разом ми долучили все, що могли. Аж до останньої краплини.
Поки Котел знову не зцілився. Поки ця річ, яку він містив, не опинилася в нім. Замкнена.
Поки я знову не відчула сонячні промені, що зігрівали моє обличчя. Поки не побачила просто себе Котел — під моєю долонею.
Я прибрала пальці з його крижаного обідця. Поглянула в чорну безодню. Жодних подряпин. Цілий.
Я тяжко зітхнула. Ми змогли. Врятували світ.
Я озирнулася.
Мені знадобився час, перш ніж я зрозуміла те, що побачила. Різ простягнувся на кам’янистому ґрунті, розкидавши крила за спиною. Він ніби спав.
Але коли я набрала повітря… Його вже не було.
Того, що здималося й опадало з кожним подихом. З кожним ударом серця.
Шлюбний зв’язок. Він зник. Бо його груди… не здималися.
Різ був мертвий.
Розділ 77
У голові в мене була тиша. Тільки тиша. Я закричала.
Я кричала, кричала й кричала.
Порожнеча в моїх грудях, у моїй душі, спричинена браком цього зв’язку, цього життя.
Я трусила його, гукала його на ім’я і знову трусила, поки моє тіло не припинило бути моїм тілом, а стало тим, що лише утримувало мене. Я не могла припинити кричати.
До нас підійшла Мор. Потім Азріель, котрий ледве стояв на ногах, підтримуючи Кассіана — так само закривавленого, який тримався лише завдяки блакитним сифоновим пов’язкам на всьому тілі. Пов’язки були на тілах їх обох.
Вони щось говорили, але єдине, що я чула, було: «Я кохаю тебе». І це було не освідчення, а прощання.
Він знав. Знав, що в нього вже нічого не залишилося й завершення закляття забере в нього все. Що це коштуватиме йому життя.
Він не опустив стіну, щоб я не побачила, адже я на це не погодилася б. Мабуть, я воліла б, щоб світ загинув, ніж він це зробив би… Ця порожнеча, де він був раніше, де були ми…
Хтось намагався відтягнути мене від нього, але я видала звук, який можна назвати риканням або криком, і цей хтось дав мені спокій.
Я не могла так жити, не могла цього витримати, не могла дихати. Там були руки — чиїсь долоні, стиснуті на його горлі. Вони торкалися його.
Я кинулася до нього, але хтось мене стримав.
— Він перевіряє, чи можна щось зробити, — хрипко промовила Мор.
Він. Тезан. Лорд Двору Світанку. І майстер зцілення. Я кинулася знову, щоб благати, просити.
Але він лише похитав головою. Поглянув на Мор. На всіх навколо.
Тарквен був там. Геліон. Він тяжко дихав і був стурбований.
— Він… — прохрипів Геліон і похитав головою. — Очевидно, що так…
Він звертався більше до себе, ніж до когось іще.
— Благаю… — промовила я, не усвідомлюючи, до кого звертаюся.
Мої пальці ковзнули по обладунку Різа — я намагалася дістатися до серця, що було під ним.
Котел… можливо, Котел…
Однак я не знала таких заклять. Як вкласти його досередини так, щоб він повернувся…
Навколо моїх рук з’явилися чиїсь руки. Вони були закривавлені, але лагідні. Я намагалася витягнути руки, але ці долоні міцно тримали мене, коли їхній власник — Тарквен — став навколішки поруч зі мною.
— Мені прикро… — сказав він.
Ці слова краяли мені серце. Краяли так, як я й не знала, що це взагалі можливо, позбавляли всіх надій і шансів на повернення.
«Тримайся Лорда, — останнє застереження суріеля. — Не відступай від нього ані на крок. Вичікуй, аж поки все владнається».
Брехня. Він надурив мене, як і Різ.
«Не відступай від нього ані на крок».
Не відступай.
А там… те, що лишилося від зв’язку суджених. Що витав у порожнечі всередині мене. Я схопилася за нього… сіпнула, немовби очікуючи відповіді.
«Не відступай. Не відступай, не відступай, не відступай».
Я чіплялася за нього, чіплялася за порожнечу, яка зачаїлася під ним.
«Не відступай».
Я поглянула вгору на Тарквена, вищирившись. Поглянула на Геліона. Тезана. Потім на Беронa й Калліаса, на Вівіану, що ридала біля нього. І гарикнула:
— Воскресіть його!
Порожні обличчя.
Я заволала:
— Воскресіть його!
Тиша у відповідь.
— Ви зробили це для мене, — сказала, тяжко дихаючи. — Тепер зробіть це для нього!
— Ти була людиною, — відбив м’яко Геліон. — Це не те саме.
— Мені все одно. Зробіть це.