Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 115)

— Ясень може тебе вбити, — сказав він тихо і прямо, доки Неста дивилася на клинок. — Навіть подряпина може зробити тебе вразливою, отруїти. Запам’ятай, де вихід з кожної кімнати, кожного двору, кожного паркану. Запам’ятай і стеж, скільки людей навколо тебе. Де стоять Різ та інші. Не забувай: ти сильніша і швидша за людей. Цілити треба у м’які місця.

Сестра мовчала, доки Кассіан показував їй ці слабкі місця. Це не лише пах, але й внутрішній бік литок, стегон. За що можна щипати, як бити ліктем.

Коли він закінчив і відступив, у його очах була емоція, якої я не могла зрозуміти.

Неста не зводила очей з тонкого ножа у своїй руці. А потім підвела голову й подивилася на Кассіана.

— А я казав тобі, приходь на тренування, — нахабно усміхнувся той і зник.

Я подивилася на Несту, на кинджал, на її нерухоме, розгублене обличчя.

— Навіть не починай, — попередила вона мене, прямуючи до сходів.

Я знайшла Амрен у її помешканні, де вона гортала Книгу Дихання і лаялася з нею.

— Виходимо за годину, — сказала я. — У тебе тут є все, що потрібно?

— Так. — Амрен підвела голову, і її неймовірні сріблясті очі сяйнули люттю.

Не на мене, з неймовірним полегшенням усвідомила я. Амрен розлютилася, бо Гайберн обіграв нас зі Стіною. Обіграв її. Але це була не моя проблема.

Тільки не після того, що було сказано на зустрічі Вищих Лордів. Після того, як Берон пішов, не пообіцявши нам ніякої допомоги. Як Різ і Кассіан обговорили те, як поступаються Гайберну силою наші армії. Те, як король дражнив Різа, і досі дзвеніло мені в голові.

Гайберн хотів, щоб Різ віддав усе — усе на світі, — щоб зупинити війну. Наголосив, що тільки так у нас буде шанс. А я знала свого судженого. Мабуть, навіть краще, ніж саму себе. Я знала, що Різ піде на все, знищить себе, якщо вбачатиме в цьому шанс на перемогу. На виживання…

Інші Вищі Лорди… я не могла ризикувати і покладатися на їхню допомогу. Геліон попри всю свою силу аж нічого не зробив для коханої. Тарквен, можливо… Але інші? Інших я не знала. Не мала часу узнати. І не готова була робити ставку на їхню сумнівну вірність. Бо на кону було життя Різа.

— Чого тобі? — гарикнула Амрен, бо я досі дивилася на неї.

— Під бібліотекою живе певне створіння. Ти його знаєш?

Амрен згорнула Книгу.

— Його звуть Бріаксіс.

— Що воно таке?

— Не треба тобі цього знати, дівчино.

Я відкотила рукав своєї чорної сукні, геть несумісної із цим захаращеним горищем, і показала стрічку татуювання.

— Я уклала з ним угоду. Тому, гадаю, треба.

Амрен підвелася, обтрусила запилюжені штани.

— Я про це чула. Дурне дівчисько.

— У мене не було виходу. А тепер ми з ним пов’язані угодою.

— То що ти хочеш від мене?

— Я хочу попросити про послугу. Хочу, щоб ти подивилась на чари, які його там тримають. А потім дещо пояснила.

Я навіть не намагалася бути люб’язною, демонструвати їй відчай або вдячність. Чи навіть стирати з обличчя холодну жорстоку маску, коли додала:

— Ти підеш зі мною. Просто зараз.

Розділ 50

Цього разу жодна жриця не побажала вести нас у темне серце бібліотеки. І Амрен поводилася напрочуд тихо. Ми дісталися нижнього поверху, в мороці якого єдиним звуком були наші кроки.

— Я хочу поговорити з тобою, — сказала я в нескінченну темряву.

Світло, що падало згори, досягнувши дна, геть зникало.

«Мене не викликають».

— Я викликаю тебе. Я тут, щоб запропонувати тобі компанію, як ми й домовлялися.

У відповідь мовчання.

А потім я почула його — зміїне кружляння, яке поглинало всі рештки світла. Амрен тихо вилаялася.

«Ти привела… кого саме ти привела?»

— Ту, що схожа на тебе. Або ж ти можеш стати схожим на неї.

«Ти говориш загадками».

Холодна безплотна рука торкнулася моєї шиї, і я доклала всіх зусиль, щоб не позадкувати до світла.

— Бріаксіс. Тебе звати Бріаксіс. І дуже давно хтось запроторив тебе сюди.

Темрява зачаїлася.

— Я прийшла запропонувати ще одну угоду.

Амрен стояла мовчки, не долучаючись до нашої розмови, як я її й просила, тільки кивнула мені у відповідь на ці слова. Вона справді могла подолати закляття, яке тримало Бріаксіса в цій прірві.

— Йде війна, — сказала я, намагаючись говорити рівним голосом. — Жахлива війна готова накрити всі наші землі. Якщо я звільню тебе, чи битимешся ти за мене? За мене і мого Вищого Лорда?

Створіння — Бріаксіс — не відповіло.

Я підштовхнула Амрен ліктем.

— Ми пропонуємо тобі звільнення, якщо погодишся, — сказала вона голосом на диво юним і водночас давнім, як і в цього створіння.

Угода. Проста, але дуже потужна магія, яка могла б порівнятися з найсильнішим закляттям із Книги Дихання.

«Це мій дім».

Почувши це, я здивувалася.

— Тоді чого ти хочеш натомість?

Знову мовчання. А потім: «Сонячного світла. Місячного сяйва. Зіркового сяйва».

Я розтулила рота, щоб сказати, що навряд чи навіть Вища Леді Нічного Двору зможе таке обіцяти, але Амрен наступила мені на ногу і прошепотіла:

— Вікно. У високості.

Не дзеркало, якого забажав Косторіз. Просто вікно в товщі горі. Доведеться дуже багато вирубати, але…

— Ото й усе?

Цього разу Амрен уже дуже відчутно тицьнула мене по нозі.

Бріаксіс прошепотів мені на вухо: «Чи зможу я беззастережно полювати на полі бою? Чи зможу я пити їхній страх, їсти їхній жах досхочу?»

Мені стало трошки шкода гайбернійців, коли я сказала:

— Так. Але тільки воїнів Гайберну. І лише до кінця війни.

Хоч би яким він був.

Бріаксіс іще трохи помовчав.

«І що потрібно від мене?»