Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 116)

Я вказала на Амрен.

— Вона пояснить. Коли нам знадобиться твоя допомога, вона зніме з тебе закляття.

«Я чекатиму».

— Отже, домовилися. На війні ти виконуватимеш наші накази, битимешся на нашому боці, поки не зникне потреба у твоїй допомозі, а в обмін на це… ми впустимо до тебе, у твій дім і сонце, і місяць, і зорі.

Ще один в’язень, що прикипів до своєї камери. Може, і варто буде познайомити його з Косторізом.

Прадавній бог смерті й образ кошмарів. Картина жахлива й водночас чарівна, зародилася десь у глибині моєї свідомості.

Я зусиллям волі розслабила плечі, зберігаючи невимушеність пози, коли темрява котилася до мене, виплітала мереживо між мною й Амрен і шепотіла мені на вухо: «Домовились».

Я багато встигла за годину. І коли ми всі зійшлися у фоє міського будинку, щоб знову розсіятися, тепер до іллірійського табору, я вже надягла свій бойовий обладунок. Рукав обладунків надійно приховував нове татуювання, що з’явився в мене на руці.

Ніхто не питав мене, де я була. Хоча Мор придивилась уважно й поцікавилася:

— Де Амрен?

— Досі сидить над Книгою, — відповіла я, коли Різ розсіявся до нас.

Я не збрехала. Амрен залишиться тут, доки не знадобиться нам на полі битви.

Різ схилив голову.

— І що шукає? Стіна вже впала.

— Будь-що, — відповіла я. — Інший спосіб заблокувати силу Котла, такий, щоб у мене мозок не витік з носа.

Різ скривився і хотів заперечити, але я урвала його:

— Не може не бути іншого способу, і Амрен вважає, що може його знайти. Тому подивитися не завадить. А заразом і відшукати закляття, які допоможуть нам проти короля.

А проміж тим і тим… Амрен зруйнує складне закляття, яке тримає Бріаксіса під бібліотекою, — зруйнує тієї миті, коли я його покличу. І тільки в тому разі, якщо всі сили Гайберну виступлять проти нас. Коли вже я не змогла дістати для Косторіза Уроборос, то краще вже Бріаксіс, ніж нічого.

Я сама не розуміла, чому нікому й нічого про це не сказала. В очах Різа промайнуло все, що він думав про те, чому і як від мене може знадобитися спроба заблокувати Котел, і думки ці непокоїли його, але він кивнув.

Я переплела наші пальці, і він потиснув їх.

Позаду нас Мор взяла за руки Несту і Кассіана, готуючись розсіюватися в табір. Навколо Азріеля й Елейн завирували тіні — і очі молодшої сестри розширилися від такої вистави.

Але ми зволікали. Усі ми. Я дозволила собі востаннє насолодитися затишком, зручними меблями, сонячним світлом. Дослухатися до звуків Веларіса, до сміху дітей, які гралися на вулицях, до криків чайок.

Я знала, що друзі роблять те саме.

Різ прочистив горло й кивнув Мор. Наступної миті вона зникла разом із Кассіаном і Нестою. Потім Азріель узяв Елейн за руку, обережно, ніби боявся пошкрябати її своїми шрамами.

Ми з Різом поглянули на теплі промені сонця з дверей і вікон. Вдихнули запах свіжого хліба, який Нуала, Керрідвен і Елейн пекли сьогодні вранці.

— Те створіння в бібліотеці, — тихо сказала я, — звуть Бріаксіс.

Різ ворухнув бровою.

— Невже?

— Я запропонувала йому угоду. Щоб воно билося за нас.

У його фіалкових очах затанцювали зірки.

— І що ж відповів Бріаксіс?

— Що хоче собі віконце — щоб бачити зірки, і сонце, і місяць.

— Ти ж пояснила йому, що винищити треба тільки наших ворогів, а не всіх заразом?

Я штовхнула його стегном.

— Бібліотека — його дім. Він просто хоче для себе затишку.

Різ криво посміхнувся на це.

— Що ж, якщо мені доведеться власний дім перекроїти під розкішні палаци Тезана, то не так уже й важко буде влаштувати бідоласі віконце.

Цього разу я ткнула його під ребра. Різ не встиг зняти розкішне вбрання для зустрічі.

— Що ж, наша армія стала більшою на одного солдата, — засміявся Різ. — Бідолашний Кассіан. Уявляю його реакцію на цього нового рекрута.

— Гайберну теж буде непереливки.

— А Косторіз?

— Косторіз хай собі гниє у В’язниці. У мене немає часу на його ігри. Сподіваймося, достатньо буде Бріаксіса.

Різ подивився на мою руку так, ніби бачив крізь одяг нову стрічку татуювання поряд із першою. Потім звів угору наші долоні й поцілував мені руку.

І знову ми мовчки подивилися на будинок, запам’ятовуючи все до останньої деталі. Незвична тиша припорошила все, наче пилом.

— Цікаво, чи побачимо ми це все знову, — тихо сказав Різ.

Я знала, що він говорить не лише про наш дім.

Звівшись навшпиньки, я поцілувала його в шию.

— Побачимо, — пообіцяла я.

Чорний вітер оповів нас, щоб перенести до військового табору. Я пригорнулася ближче і додала:

— Ми все це побачимо знову.

А коли поцілований ніччю вітер поніс нас обох на війну, назустріч невідомим і невимовним загрозам, я стала тихо молитися, щоб моя обіцянка виправдалася.

Частина ІІІ. Вища Леді

Розділ 51

Попри спеку середини літа в іллірійському таборі й досі було сиро. Морозно. Я зморщила носа, коли ми розсіялись, і Різ запевнив мене, що приємні дні бувають і тут, проте, коли йдеться про армію, краще вже холод. Від спеки голови стають гарячішими. Особливо якщо спека заважає спати. Іллірійці й без того задерикуваті… Тож важкі хмари і вологий вітер можна було вважати благословенням.

Але навіть погода не могла зробити партію, яка нас зустрічала, приємнішою.

Я впізнала тільки одного кремезного іллірійця в повній бойовій криці. Лорд Девлон. З невдоволеною гримасою, хай і трошки м’якішою за відразу, намальовану на обличчях решти. Вони трохи нагадували Азріеля й Кассіана, з такими самими темними очима й волоссям. І шкіра була золотаво-брунатна, як у моїх друзів, попри те що різних відтінків, у смужках білих шрамів від ран.

Але, на відміну від моїх друзів, на їхніх руках я бачила тільки один чи пару Сифонів. Ті сімки, які носили Азріель і Кассіан, здавалися майже вульгарними розкошами.

Проте дивилися іллірійці тільки на Різа, ніби Кассіана та Азріеля обабіч нього не існувало. Ми з Мор обрамляли собою Несту, яка обрала для себе темно-синю, дуже практичну сукню і тепер роздивлялася табір, крилатих воїнів, кількісний склад армії, посеред якої ми опинилися.

Елейн майже сховалася за стіною наших тіл. Зважаючи на застаріле ставлення іллірійців до жінок-воїнів у легіоні, я запропонувала, щоб і ми втрьох трималися віддалік… Ми не мали часу на терпимість до їх забобонів. Згодом, усе згодом, коли ми виграємо війну. І якщо виживемо.

Першим заговорив Девлон:

— То це правда. Стіну справді знищено.

— Тимчасове падіння, — проспівав Різ.

Він досі був у розкішному камзолі і штанях, які вдягав на зібрання Вищих Лордів. Можливо, він з якихось особистих причин не хотів вдягати іллірійську крицю. Використовував її як стратегію. Так само, як і крила.

«Вони вже знають, що я тренувався з ними, я один з них. Але про те, що я Вищий Лорд, їм треба нагадувати. Ось я і нагадую, що не даватиму їм спуску».

Ці слова полоскотали мене, наче розум погладили шовковою рукавичкою — із натяком на приховані пазури.