Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 111)
— Що саме не так?
Неста напружилася, стиснула губи, зважуючи його тон.
— Це відчувається як… жах. Відчуття, що я не пам’ятаю чогось і не можу пригадати, чого саме.
Кассіан відповів довгим поглядом.
— Я скажу Різу.
І сказав. А за мить Різ, Кассіан і Азріель зникли, залишивши Мор і Геліона у тривожному мовчанні. Я чекала разом із Нестою. П’ять хвилин. Десять. П’ятнадцять.
Тридцять хвилин по тому вони повернулися, хитаючи головами. Нічого. Ні в палаці, ні в землях навколо, ні в небі, ні під землею. Нічого неправильного в радіусі багатьох миль. Різ навіть звірився з Амрен — у Веларісі все було добре, Елейн у безпеці і спокійна.
Але всім їм стало розуму не натякати, що Неста це вигадала. В її жилах текла потойбічна сила. Цей жах міг бути залишковим ефектом того, що сталося з нею в Гайберні. На кшталт тієї паніки, яка й досі іноді мене переслідувала.
Отож ми залишилися. Повечеряли в їдальні в компанії Геліона — Тарквен і Тезан не долучились до нас, Темлін тим паче не прийшов. Калліас і Вівіана з’явилися десь на середині трапези, і Мор зігнала Кассіана з місця, щоб подруга могла сісти поруч із нею. Вони щебетали та пліткували, але Мор весь час скоса поглядала на Геліона. І Вищий Лорд Дня поглядав на неї. Вечеря та посиденьки розтяглися на кілька годин, поки ніч стала огортати все довкола. І попри те що Різ і Калліас досі були напружені й обережні у виборі слів… принаймні ближче до ночі вони почали спілкуватися.
Неста першою встала з-за столу, досі нашорошена і знервована. Решта, перш ніж зануритися в шовкові простирадла і м’які, наче хмаринки, ліжка, ще раз перевірила стратегічні місця палацу.
Ми з Різом залишили Мор і Геліона у вітальні. Вони сиділи на м’яких подушках, майже торкаючись колінами одне одного. Вівіана і Калліас вже давно повернулися до себе. Я не знала, куди поділись Азріель і Кассіан.
А коли я вийшла зі сніжно-білої золотої ванної в наших покоях, з коридору долинув хрипкий сміх Мор і глибокий голос Геліона. Вони пройшли повз двері наших покоїв і…
Різ, щільно згорнувши крила, дивився на зорі за вікнами спальні. Тут вони чомусь здавались меншими і не такими яскравими.
— Чому?
Різ зрозумів моє запитання.
— Мор дуже нервує. А те, що сьогодні сотворив Азріель з Ерісом, геть налякало її.
— Його агресивність?
— Жорстокість як наслідок провини за нашу угоду з Ерісом. І ще те, що вони ніяк не можуть порозумітися, бо жоден з них не визнає…
— А тобі не здається, що все це триває дуже довго? І що піти в ліжко з Геліоном — найгірший з можливих сценаріїв?
Утім я розуміла, що Геліону потрібно відволіктися на щось не менше, ніж Мор. Від думок про тих, кого вони кохали і з ким не могли бути разом.
— Мор і Азріель протягом цих століть мали коханців. — Різ ледь помітно поворушив крилами. — Єдина відмінність у тому, що обом це було байдуже, бо вони не були так близько одне від одного.
— Ти якось напрочуд спокійно до цього ставишся.
Різ озирнувся туди, де я завмерла біля підніжжя величезного ліжка, вирізьбленого у вигляді величезних пелюсток водяних лілій.
— Це їхнє життя і їхні стосунки. У обох було чимало нагод зізнатися у своїх почуттях. Але вони цього не зробили. Особливо стримується Мор. З власних причин, які теж замовчує. Моє втручання нічому тут не допоможе.
— Але… але він
— Вважає, що без нього Мор буде щасливішою. — В очах Різа сяйнув спогад про те, як він сам вирішив відступитися від мене. — Він вважає, що не достойний її.
— Схоже на те, що в іллірійців це в крові.
Різ усміхнувся і знову подивився на зоряне море. Я підійшла, обняла його за талію, і Різ звів руку, обіймаючи моє плече, пригортаючи ближче. А за мить мене охопило ще й крило, даруючи теплий темний сховок.
— Настане день, коли Азріелю доведеться вирішувати, боротися за неї чи відпустити. Але причиною будуть не образи від інших чоловіків і не її рішення піти з ними в ліжко.
— А Кассіан? Він же вплутаний у все це і… допускає цю дурню.
Суха посмішка.
— А Кассіану теж доведеться дещо вирішувати. Гадаю, у найближчому ж майбутньому.
— А він і Неста?..
— Не знаю. Доки зв’язок не проявить себе, його ніяк не вгадати.
Різ хитро усміхнувся, не зводячи погляду із зірок. Я чекала.
— Темлін досі кохає тебе.
— Я знаю.
— Він препогано повівся.
— Усе було препогано, — сказала я.
Те, що Берон і Темлін видавали про Амаранту, і все те змушений був визнавати Різ.
— Як ти? — Мене досі гнітив спогад про холодний піт на його долоні під час розповіді про Амаранту.
Різ погладив моє плече.
— Було… тяжко. Я боявся виблювати просто на підлогу.
Я обняла його сильніше.
— Мені дуже прикро, що тобі довелося про це розповідати… І взагалі шкода, що все так сталося, Різе.
Я глибоко вдихнула його запах, і це мене заспокоїло. Ми впоралися. Ми розкрилися.
— Я… пишаюся тобою. Тим, що тобі не забракло сміливості розповісти їм.
— Сказане мало що значить, — тихо мовив він. — Але те, що ти мною пишаєшся… за сьогодні…
Він поцілував мене у скроню, і зв’язок залило теплом. Крило пригорнуло мене міцніше.
— Мені бракує слів, щоб розповісти про те, що це означає для мене.
Але любов, радість, світло, що полилися до мене… Я зрозуміла.
Різ опустив очі.
— А з тобою… все гаразд?
Я сховала обличчя в нього на грудях.
— Я просто втомилася. Дуже. І мені сумно, бо було стільки гризні. Водночас мене люто бісить те, що сталося зі мною і сестрами. — Я глибоко зітхнула і проковтнула клубок у горлі. — У Дворі Весни… Я спробувала знайти їхні крила.
Різ закам’янів, і я взяла його за руку, стисла пальці.
— Ти знайшла їх? — Слова його були ледь гучніші за дихання.
Я похитала головою, але раніше, ніж його горе піднялось хвилею, додала:
— Я дізналася, що він спалив їх — уже давно.
Різ хвильку помовчав, знову вдивляючись у зоряне небо.
— Дякую тобі за те, що навіть подумала… ризикнула їх пошукати.
Єдиний слід — жахливі рештки — його матері та сестри.
— Я не… Я радий, що він спалив їх, — зізнався Різ. — Я б з великою втіхою покінчив би з ним. Він стільки всього накоїв, але…
Він потер груди.
— Я радий, що він нарешті подарував їм забуття.