Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 110)

Але його посмішка, те, як він це сказав… Я просто чекала, даючи тиші змогу тиснути на нього замість слів.

Геліон знизав плечима:

— Протягом кількох десятиліть, то спалахуючи, то згасаючи. Доки Берон не дізнався. Леді завжди була усміхненим сонечком. Аж поки Берон з нею не поквитався… Ви бачили, на що вона перетворилася.

— Що він з нею зробив?

— Те, що продовжує робити й зараз. — Геліон махнув рукою. — Принижує, залишає синці там, де їх не побачить ніхто, крім нього.

Я зціпила зуби, але, витримавши паузу, все ж таки спитала Геліона:

— Якщо ти її кохаєш, чому не припиниш цього?

Не треба було цього казати. Я дуже схибила, судячи з того, яка темна лють, що нуртувала в ньому, відбилася на його обличчі.

— Берон Вищий Лорд, а вона його дружина, мати його нащадків. Це був її вибір — залишитися з ним. Її вибір. Існують протоколи і правила, Леді, за якими, і ти скоро в цьому переконаєшся, спроби втручатися в ситуації, подібні до твоєї, закінчуються дуже погано для тих, хто це вчинить.

Я не вибачилась і не відступила.

— Ти сьогодні навіть не дивився на неї.

— У нас були важливіші теми для розмов.

— Берон не кидав тобі виклик за це?

— Кинути мені виклик для нього — усе одно що публічно зізнатися в тому, що власність пошила його в дурні. Тому всі ці сотні років ми продовжуємо свої маленькі танці.

Щось я дуже сумнівалася, що глибоко під маскою нахабності, харизми та байдужості Геліон справді вважає це танцями.

Але якщо все добігло кінця ще кілька століть тому і вона відтоді не бачилася з ним, дозволяючи Берону так огидно із собою поводитися…

«Хай би що ти про все це думала, — звернувся до мене Різ нашим зв’язком, — не показуй усім своїм виглядом, що ти так шокована».

Я вимучила усмішку.

— Ви, Вищі Лорди, щиро полюбляєте мелодрами. Еге ж?

Усмішка Геліона не торкнулась його очей. Різ вирішив змінити тему й запитав:

— Чи не траплялося, бува, у твоїх бібліотеках щось про способи полагодити Стіну?

Геліон почав розпитувати, нащо нам це знати, що збирається Гайберн робити з Котлом… І Різ на всі його запитання відповідав просто і чесно.

А поки вони говорили, я спитала у Різа зв’язком: «Геліон батько Люсьєна?»

Різ помовчав. А потім: «Котел тому свідок…»

Його шок метеором пронісся між нами. Я дозволила собі роздивитися кімнату, майже не звертаючи уваги на слова Геліона про Стіну і можливості її відремонтувати, а потім на мить подивилася і на самого Вищого Лорда.

«Поглянь на нього. Той самий ніс, та сама усмішка. Голос. І шкіра у Люсьєна темніша, ніж у його братів». Золотаво-смаглява замість блідого золота.

«І відразу стане зрозуміло, чому батько і брати так його ненавидять — чому все життя він так потерпав від них».

У мене стиснулося в грудях. «І чому Еріс не прагнув його смерті. Люсьєн не становить загрози його силі і трону». Я судомно проковтнула клубок у горлі. «Геліон цього не знає?»

«Схоже на те».

Улюбленець Леді Двору Осені — і не лише за свою добру вдачу. Але й тому, що Люсьєн був сином, про якого вона мріяла… від чоловіка, якого щиро кохала.

«Берон, напевне, дізнався про роман, коли вона була вагітна Люсьєном. Мав свої підозри, але довести нічого не міг, бо дружина ділила ліжко і з ним також». Відраза Різа гірким присмаком осідала на язик. «Я не маю сумніву в тому, що Берону не раз спадало на думку убити дружину за зраду одразу чи вбити потім. А коли Люсьєн підріс і став схожий на його власних синів, у нього все одно залишалися сумніви щодо його батьківства».

Я обміркувала почуте. Люсьєн — син не Берона, а Геліона.

«І його сила — полум’я. Вони вважали, що титул Берона може залишитися йому. Магія родини його матері сильніша за його, тому Берон і хотів узяти собі за дружину жінку їхньої крові. Дар міг прийти від неї».

«Ти навіть не підозрював?»

«Ні, ніколи. І, що прикро, навіть не думав про це».

«І що ж тоді це означає?»

«Нічого. Геть нічого. Окрім того факту, що Люсьєн може бути єдиним спадкоємцем і нащадком Геліона».

І все це аж ніяк нічого не змінювало в цій війні. Не варто було про це й думати, особливо тепер, коли Люсьєн був на континенті, шукав ту зачаровану королеву. Вогняна птаха… і лорд вогню. Цікаво, чи вони ще не знайшли одне одного.

У фоє розчинилися й зачинилися двері, і я напружилася, помітивши Несту. Геліон теж припинив обговорення Стіни й пильно придивився до моєї сестри.

Той, хто руйнує закляття. Такий був його титул.

А вона роздивлялася його зі своїм звичним для неї виразом зневаги на обличчі.

Але Геліон вклонився їй так само, як мені, — хоча цього разу його усмішка була на межі такої хтивості, що навіть у мене серце зайшлося.

Не дивно, що Леді Осені не втрималася перед чарами Геліона.

— Здається, нас не представили належним чином, — промуркотів він до Нести. — Я…

— Мені це байдуже, — відмахнулася Неста, проходячи повз нього і крокуючи просто до мене.

— Треба поговорити, — сказала вона. — Негайно.

Кассіан аж палець прикусив, щоб стримати сміх, — такий щирий подив і навіть шок були на обличчі Геліона. Гадаю, його сексуальні аванси ніколи й ніхто ще не відкидав так однозначно. Я вибачилася поглядом перед Вищим Лордом і вивела сестру з кімнати.

— Що сталося? — спитала я, коли ми опинились у спальні Нести, декорованій рожевим шовком і золотом.

Усі меблі була кольору слонової кістки. Нашим з нею домам було далеко до подібної розкоші.

— Нам треба якнайшвидше покинути це місце, — сказала Неста. — Просто зараз.

Мене прошило тривогою.

— Чому?

— Я відчуваю, що щось не так. Щось дуже-дуже не так.

Я подивилася на неї, на чисте небо за високими вікнами з розкішними фіранками.

— Різ та інші теж відчули б. Найімовірніше, ти просто ловиш силу, яка зібралася тут.

— Щось неправильно, — наполягала Неста.

— Я не сумніваюсь у твоїх відчуттях, але… Якщо більше ніхто цього не вловлює…

— Я не така, як усі. — У неї затремтів голос. — Нам треба йти звідси.

— Я можу відправити тебе назад у Веларіс, але нам тут необхідно ще дещо обговорити…

— Мені байдуже, що буде зі мною, але…

Розчинилися двері, і увійшов незвичайно суворий Кассіан. Його крила і чорна іллірійська криця дивно контрастували із цією розкішною рожевою кімнатою — аж так, що у мене в голові вже почала формуватися не написана картина.

— Що не так? — запитав він, уважно дивлячись на Несту. Так, ніби ні тут, ані в усьому світі не існувало нікого іншого.

Але я все одно озвалася до нього:

— Вона відчуває якусь неправильність і каже, що ми повинні просто зараз залишити це місце.

Я чекала, що Кассіан відмахнеться від почутого, але він зацікавлено схилив голову.