Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 107)

Ось так швидко наш можливий альянс розпадався на друзки. Так швидко, тому що мені забракло контролю над собою, мені не можна було…

«Причину вони б усе одно знайшли, будь-яку, — сказав Різ, стоячи коло мого крісла й перебираючи в пальцях мерехтливий шлейф моєї сукні. — І краще зараз, ніж потім. Калліаса це не відштовхне від нас, йому просто… потрібен час, щоб самому до всього дійти, в усьому розібратися».

Але першим заговорив Тарквен:

— Ти врятувала нас у Підгір’ї. Втрата маленької іскри сили здається мені гідною платою.

— Але вона за кілька секунд ледь не втопила Берона попри всю його магію, — заперечив Геліон. — Навряд чи вона відібрала в нього всього лиш маленьку іскру. Вона його мало не задушила у водяному коконі.

А може, я порушила його магію лише тому, що була створена й тому магія мене просто не розпізнала.

Сила Геліона, тепла і чиста, торкнулася мого щита, омиваючи його зусібіч. Ніби шукала зв’язок, який я могла випробовувати щодо нього, так ніби я була якимось паразитом, що висмоктував з нього силу. Він би з радістю розрубав цей зв’язок.

Але ж його не було.

— Зробленого не переробиш, — проголосив Тезан. — Ми можемо хіба що вбити її…

Сила Різенда від цих слів бурхливо прокотилася всім залом.

— Але більше нічого, — витримавши паузу, завершив думку Тезан.

Його тон відверто псував картину. Слова миру, але тон… був гіркий. Ніби, якби не Різ і його сила, Тезан справді волів би покласти мене на вівтар і розрізати, щоб подивитися, де його сила і як її повернути.

Я підвелась і подивилася йому просто в очі. А потім Геліону. Тарквену. Калліасу. Так само, як раніше зробила Неста.

— Я не крала вашої сили. Ви віддали її власноруч, разом із даром безсмертного життя. І я вдячна за ваші дарунки. Але тепер вони належать мені. І тільки я вирішую, що з ними вчинити.

Мої друзі теж підвелися — стали стіною за моєю спиною. Неста ліворуч. Різ змістився праворуч, але не торкався мене. Дозволяв мені стояти самій і витримувати їхні погляди.

Тихо, але впевнено я промовила:

— Я використаю ці сили, мої сили, щоб знищити Гайберн. Я палитиму, топитиму, заморожуватиму їх. Зцілюватиму наших поранених. Розбиватиму Гайбернові чари. Я вже робила все це і знову робитиму. І якщо головною проблемою ви вважаєте наявність у мене краплинки вашої магії, то ваші пріоритети серйозно схиблені.

Гордість зігріла мене через зв’язок. Вищі Лорди та їхні супутники мовчали.

Тільки Вівіана кивнула, гордо звела голову і теж підвелася з місця.

— Я битимуся разом з тобою.

Крессида підвелася на мить пізніше.

— Я теж.

Обидві жінки подивилися на чоловіків своїх Дворів.

Тарквен і Калліас підхопилися на ноги.

Потім став на рівні Геліон, усміхаючись мені й Різу.

І нарешті останніми підвелися Тезан і Темлін. Темлін тепер навіть не дихав у мій бік, майже не ворушився і не пустив пари з уст протягом останніх хвилин. Але мене це геть не хвилювало. Головне — вони стали на ноги, підвелися зі своїх місць.

«Шестеро з усієї сімки, — засміявся подумки Різ. — Непогано, Руйнівнице Прокляття. Навіть дуже непогано».

Розділ 47

Альянс починався не надто добре.

Після всіх сварок та обміну «люб’язностями» наші перемовини тривали ще дві години. У присутності Темліна всі змушені були утаємничити інформацію про кількість своїх армій, а також про те, чим вона озброєна. І звісно, замовчувати наявність слабких місць в обороні.

Уже коли на землю спадали сутінки, Тезан підвівся й запропонував:

— Запрошую всіх залишитися на ніч у моєму палаці, а вранці продовжити нашу дискусію. Звісно, якщо вам не кортить якнайшвидше дістатися дому.

«Ми залишимося, — сказав мені Різенд. — Я маю поговорити з кількома Лордами віч-на-віч».

Схоже на те, що інші міркували так само, бо вирішили залишитися всі. Навіть Темлін.

Нас провели до відведених нам покоїв. Сонячний камінь стін у вечірньому світлі набув глибокого золотавого відтінку. Темліна провели до покоїв першим. Його супроводжували сам Тезан і слуга, який відверто тремтів від страху.

Темлін досить помірковано вирішив не нападати на мене чи Різа під час перемовин, але так демонстративно ігнорував нашу присутність, що це не минуло непоміченим. Виходив він сягнистим кроком, випрямивши спину. Мовчки. І добре, що так.

Потім провели Тарквена, за ним — Геліона. І врешті залишилися тільки Кассіан з почтом і ми.

Різ підвівся і за звичкою скуйовдив пальцями волосся.

— Ну що, усе добре. Схоже на те, ніхто з нас не виграв парі на учасників першої бійки.

Азріель сидів із кам’яним обличчям, не зводячи на нас очей.

— Вибачте.

Голос у нього був безбарвний, відсторонений.

Після тієї атаки він нічого не говорив і майже не ворушився. Та й Мор припинила тремтіти лише за пів години.

— Він сам напросився, — сказала Вівіана. — Еріс — просто шмат лайна.

Калліас здивовано поглянув на свою суджену.

— Що? — Вона приклала руку до грудей. — Це правда.

— Хай там як, — з холодним гумором сказав Калліас, — питання в тому, чи долучиться до нас Берон.

— Якщо погодяться всі інші, погодиться і Берон, — сказала Мор. Це були її перші слова після кількох годин мовчання. — Він не такий дурний, щоб ризикнути пристати на бік Гайберну і програти. Хоча, якщо у нас справи підуть кепсько, він з легкістю до нього перекинеться.

Різ кивнув і розвернувся до Калліаса:

— Скільки в тебе людей?

— Небагато. Амаранта добре попрацювала. — І знову зв’язок доніс до мене тремтіння провини. — У нас залишилась армія, якою командувала і яку приховувала Вів, але, окрім неї, майже нікого. А в тебе?

Напруження, яке я відчувала в Різі, жодним чином не проявлялося назовні, ніби було моїм власним.

— У нас серйозні сили. Переважно іллірійські легіони. І кілька тисяч Провісників Темряви. Але нам знадобляться всі, хто може триматися на ногах.

Вівіана підійшла до досі блідої й непорушної Мор і обняла подругу за плечі.

— Я завжди знала, що настане день, коли ми битимемося пліч-о-пліч.

Мор із зусиллям звела очі. Але подивилася не на Вівіану, а на Калліаса, який, схоже на те, докладав не менших зусиль, щоб не видавати своєї тривоги. Мор одними очима сказала йому: «Я піклуватимуся про неї», — і усміхнулася Вівіані.

— Мені майже шкода Сонне королівство.

— Майже, — недобре усміхнулася Вівіана. — Але не зовсім.

Нас провели в покої, розташовані навколо розкішної вітальні, з якою межувала їдальня. Усі стіни були вирізані з того самого сонячного каменю, який запнули розкішними тканинами, що мінилися всіма кольорами коштовного каміння. Широкі подушки горами лежали на пухнастих килимах, а під стінами стояли золоті клітки з птахами. Таку їх кількість різних порід я бачила вперше.

Йдучи до дзеркального плеса, я встигла помилуватися павичами у внутрішніх двориках і садах резиденції Тезана. Птахи вільно гуляли або ж дрімали в тіні висаджених у бочки фігових дерев.

— Як Тезан зміг уберегти це місце від Амаранти? — спитала я в Різа, коли ми зупинилися біля вікна у вітальні помилуватися пагорбами й долинами далеко-далеко внизу.

— Це його особиста резиденція. — Різ прибрав крила і впав на купу смарагдових подушок біля темного каміна. — Найімовірніше, захищав її так само, як це робили і я, і Калліас.

Ще не одне століття ці спогади лежатимуть на кожному з них важким тягарем.

Але я озирнулась на Азріеля, який прихилився до стіни біля величезного панорамного вікна. Тіні вирували навколо. Навіть птахи у ближчих до нього клітках замовкли.

«З ним усе гаразд?» — спитала я зв’язком.