Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 96)

Амелі побіліла від люті. Її ніс наморщився, і вона вищирилася, показуючи подовжені зуби…

— Амелі, — прогарчав чоловічий голос із тіні під аркою воріт.

О боги. Брайс глянула на молодого вовка і стиснула тремтливі пальці у кулаки.

Але Ітан Голстром перевів погляд із неї на Амелі, наближаючись до своєї Альфи.

— Це того не варте.

У його очах кипіли несказані слова: «Брайс того не варта».

Амелі пирхнула і, розвернувшись, рушила назад до скляного вестибюля. Низенька вовчиця з каштановим волоссям послідувала за нею. Омега зграї, якщо Брайс не зраджувала пам’ять.

— Повертайся на смітник, з якого ти вилізла, — глумливо кинула Амелі через плече і захлопнула двері, залишивши Брайс із молодшим братом Коннора.

На засмаглому обличчі Ітана не лишилося й краплі доброти. Його золотисто-каштанове волосся було довше, ніж тоді, коли вона бачила його востаннє — але ж тоді він був другокурсником університету Міста Півмісяця і грав за університетську команду з сонцеболу.

А цей високий мускулястий хлопець, який стояв перед ними, вже здійснив Занурення. Пішов слідом свого брата і приєднався до зграї, яка замінила зграю Коннора.

Гант легенько торкнувся її руки оксамитово-м’яким крилом, і Брайс зрушила з місця. З кожним кроком, що наближав її до вовка, її серцебиття пришвидшувалося.

— Ітане, — ледве спромоглася вимовити Брайс.

Молодший брат Коннора нічого не відповів і лише розвернувся до колон, що стояли обабіч проходу.

Брайс відчула, що її зараз виверне. Що вона заблює усе навколо: вапнякові плити, бліді колони, скляні двері, що вели до парку в центрі вілли.

Не варто було дозволяти Аталару йти разом із нею. Треба було змусити його лишитися десь на даху, щоб він не став свідком її грандіозного зриву, який ось-ось станеться.

Ітан Голстром ішов не поспішаючи, його сіра футболка обтягувала широку м’язисту спину. Коли помер Коннор, він був зухвалим двадцятирічним юнаком, істориком за спеціальністю, як і Даніка, і зіркою університетської команди з сонцеболу. За чутками він збирався стати професіоналом, щойно його брат дасть на це добро. Він міг перейти до професійної ліги одразу після школи, але Коннор, який виховував Ітана відтоді, як за п’ять років до того померли їхні батьки, наполіг на тому, що на першому місці має бути а освіта, а спорт — на другому. Ітан, який боготворив Коннора, завжди підкорювався, хоча Бронсон і благав Коннора дозволити малому стати професійним спортсменом.

Тінь Коннора, як тоді вони дражнили його.

Відтоді Ітан змужнів. Нарешті почав по-справжньому нагадувати старшого брата — навіть відтінок його золотистокаштанового волосся ніби кілком пронизав груди Брайс.

«Я шаленію за тобою. Мені більше ніхто не потрібен. І вже давно».

Брайс не могла дихати. Не могла припинити бачити ці слова, які зринули перед нею, чути їх у своїй голові, відчуваючи, як вона провалюється у величезну діру в просторово-часовому континуумі, де мав бути Коннор, у світ, де ніколи не могло статися нічого поганого…

Ітан зупинився перед черговими скляними дверима. На його довгій руці перекочувалися м’язи, коли він, відчинивши двері, притримав їх для них.

Гант зайшов першим, звісно ж, блискавично оглянувши приміщення.

Рушивши слідом, Брайс зважилася глянути на Ітана.

Він вищирився, оголивши блискучі білі зуби.

Зник той зухвалий хлопець, якого вона дражнила; зник той хлопець, який вправлявся на ній у флірті, щоб потім застосувати свою техніку на Наталі, яка розсміялася, коли Ітан запросив її на побачення, але сказала почекати кілька років; зник той хлопець, який безперестанку питав Брайс, коли вона нарешті почне зустрічатися з його братом і не сприймав відповіді «ніколи».

Замість нього тепер був відточений хижак. Який точно не забув повідомлення, що їх вона надсилала й отримувала того жахливого вечора. Не забув того, що вона трахалася з якимсь незнайомцем у клубному туалеті в той час, як Коннора — Коннора, який щойно вилив їй своє серце, — жорстоко вбивали.

Брайс опустила погляд, ненавидячи ці спогади, ненавидячи кожну секунду цього триклятого візиту.

Ітан усміхнувся, ніби насолоджуючись її соромом.

Після смерті Коннора він кинув навчання в університеті й залишив сонцебол. Вона випадково дізналася про це два місяці по тому, коли ввечері натрапила по телевізору на гру, де коментатори досі обговорювали цю тему. Ніхто — ні його тренери, ні друзі, ні члени зграї — не могли переконати його повернутися. Він пішов зі спорту і, вочевидь, ніколи не озирався назад.

Востаннє Брайс бачила його за кілька днів до вбивства. Останнім його фото в неї було те, яке надіслала їй Даніка, сфотографувавши зграю на тлі поля, з маленькою фігурою Ітана у шоломі на задньому плані. Фото, яким вона мучила себе сьогодні вночі, годинами вдивляючись у нього і готуючись до того, що принесе світанок.

Але окрім цього, у них були сотні спільних фото, які таїлися на її телефоні, наче кошик зі зміями, готуючись вкусити, щойно вона відкриє кришку.

Жорстока посмішка не сходила з обличчя Ітана, коли він зачинив за ними двері.

— Ватажок дрімає. З вами зустрінеться Сабіна.

Брайс мигцем глянула на Ганта, і він непомітно їй кивнув. Усе саме так, як вони й планували.

Брайс відчувала кожен подих Ітана за спиною, коли вони рушили до сходів, які, як вона знала, вели нагору до кабінету Сабіни. Гант, здавалося, теж усвідомлював присутність Ітана і випустив блискавки, які обплітали його долоні і зап’ястки, стримуючи молодого вовка на крок позаду.

Хай там як, від альфа-козлів була хоч якась користь.

Ітан не пішов. Ні, здавалося, він мав бути їхнім конвоїром і мовчазним мучителем упродовж усієї цієї жалюгідної подорожі.

Брайс знала кожен крок до кабінету Сабіни на другому поверсі, але їх повів Ітан: угору широкими вапняковими сходами, такими подряпаними і побитими, що їх уже не намагалися полагодити; далі коридором з високою стелею, вікна якого виходили на пожвавлену вулицю, і зрештою до облуплених дерев’яних дверей. Даніка виросла тут — і поїхала звідси, щойно вступила до університету Міста Півмісяця. Після закінчення університету вона приїжджала сюди лише на офіційні вовчі заходи і свята.

Ітан ішов не поспішаючи. Ніби відчував страждання Брайс і хотів, щоб вона терпіла їх якомога довше.

Брайс вважала, що заслужила на це. Вона знала, що заслужила. Вона намагалася заблокувати спогад, який зринув у її пам’яті. Двадцять один пропущений дзвінок від Ітана, усі за перші кілька днів після вбивства. Пів дюжини голосових повідомлень. Перше було залишене через кілька годин. Переляканий Ітан захлинався від ридань: «Брайс, це правда? Вони всі мертві?»

А потім ридання змінилися занепокоєнням: «Ти де? Ти в порядку? Я обдзвонив головні лікарні, і тебе у списках немає, але більше ніхто нічого не каже. Будь ласка, зателефонуй мені».

А тоді, під кінець, останнє голосове повідомлення від Ітана, сповнене лише разючої холодності: «Інспектори Легіону показали мені всі повідомлення. Коннор практично зізнається тобі у коханні, і ти нарешті погоджуєшся піти з ним на побачення, а потім трахаешся з якимсь незнайомцем у туалеті «Ворона»? У той час, як він помирає? Ти що, знущаєшся наді мною? Не приходь завтра на Відплиття. Тебе там не чекають».

Вона так і не відповіла. Не шукала з ним зустрічі. Їй була нестерпна думка про те, щоб побачити його. Побачити горе і біль на його обличчі. Вірність була найціннішою серед усіх вовчих рис. У їхніх очах вони з Коннором неминуче мали бути разом. Їх майже вважали парою. Це було лише питання часу. Її попередні романчики не мали значення, як і його, тому що поки що не було ніяких офіційних заяв.

Доки він нарешті не запросив її на побачення. І доки вона не погодилася. Не стала на цей шлях.

Для вовків вона належала Коннору, а Коннор належав їй.

«Напиши, коли безпечно дістанешся додому».

У грудях ще дужче защеміло, стіни насувалися на неї, стискаючи і загрожуючи розчавити…

Вона змусила себе зробити глибокий вдих. Вдихати повітря, доки ребра не напружаться, утримуючи його всередині. Потім видихнути, виштовхуючи повітря з легень, доки не почала вивергатися паніка, що розривала її нутро і наче кислотою обпалювала все тіло.

Брайс не була вовчицею. Не грала за їхніми правилами залицяння. І повелася по-дурному, злякавшись того, що означатиме ця згода на побачення. Даніці, звісно, було байдуже до її випадкових зв’язків, але… Брайс так і не наважилася пояснити це Ітану після того, що вона побачила у квартирі й почула у його повідомленнях.

Вона зберегла їх усі. Прослуховування цих повідомлень було основною, невіддільною частиною її рутинних і смертельних емоційних гойдалок, кульмінацією яких, звісно, були останні дурнувато-щасливі повідомлення Даніки.

Ітан постукав у двері кабінету Сабіни і розчинив їх. За дверима виявився освітлений сонцем білий кабінет, вікна якого виходили на повний буяння зелені парк Лігва. Сабіна сиділа за столом, її світле шовковисте волосся майже сяяло на сонці.

— Тобі вистачає нахабства заявлятися сюди.

Слова застрягли у пересохлому роті Брайс, коли вона подивилася на бліде обличчя, на тонкі руки, переплетені на дубовій стільниці, на вузькі плечі, які приховували неймовірну силу. Даніка була диким полум’ям, а її мати — твердою кригою. І якщо Сабіна вбила її, якщо це зробила вона…