Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 86)
— Брайс, ми щойно повернулися з місця злочину, а Сабіна прагне твоєї крові…
Вона не озираючись рушила до своєї спальні.
Через дві хвилини вона вийшла у спортивному костюмі і побачила, що Гант стоїть біля дверей, також перевдягнений у тренувальний одяг. Брайс насупилася.
— Я хочу пробігтися сама.
Гант відчинив двері й вийшов у коридор.
— Оце вже навряд.
Було лише її дихання, тупіт її ніг по слизьких тротуарах і ревіння музики у вухах. Вона збільшила гучність настільки, що здебільшого це був просто шум. Оглушливий ритмічний шум. Брайс ніколи не вмикала так голосно музику під час ранкових пробіжок, але з Гантом, який розмірено біг поруч, вона могла собі це дозволити і не перейматися, що якийсь хижак цим скористається.
Тож вона бігла. Бігла далі широкими проспектами, провулками і бічними вуличками. Гант тримав темп, кожен його рух був граційний і сповнений сили. Брайс могла поклястися, що смужки блискавки тягнулися слідом за ними.
Сабіна. То Даніку вбила вона?
Брайс не могла у це повірити. Кожен подих, наче осколками, колов її легені.
Треба спіймати її на гарячому. Знайти докази проти неї.
Нога почала боліти, верхню частину стегнової кістки наче обпікало кислотою. Брайс не звертала на це уваги.
Вона звернула у бік Асфоделевих Луків — настільки знайомий маршрут, що було дивно, що на бруківці не залишився витоптаний слід її ніг. Брайс різко завернула за ріг і прикусила губу, щоб не застогнати від болю, що пронизав її ногу, яка ніби відмовлялася бігти. Гант кинув на неї пильний погляд, але Брайс не озиралася до нього.
У нозі пекло, але вона бігла далі. Далі через Луки. Через П’ять Троянд.
Усе бігла й бігла, підтримуючи дихання і не сміючи зупинитися.
Коли вони через годину нарешті повернулися до квартири, Брайс знала, що Гант з останніх сил тримається, щоб не заговорити. Її ноги підкошувалися, і вона схопилася за одвірок.
Гант примружився, але промовчав. Не став згадувати, що вона, страшенно кульгаючи, ледве змогла пробігти останні десять кварталів. Брайс знала, що до ранку кульгавість і біль посиляться. З кожним кроком до горла підступав стогін, але вона раз у раз сковтувала його.
— Ти в порядку? — стримано спитав він, задираючи низ футболки і витираючи спітніле обличчя.
Вона мигцем глянула на його неймовірні м’язи живота, які блищали від поту. Гант весь час був поруч — не скаржився і не говорив. Просто тримав темп.
Брайс рушила до своєї кімнати, намагаючись не триматися за стіну.
— Так, — видихнула вона. — Просто треба було спустити пару.
Гант потягнувся до її ноги, і м’яз на його підборідді нервово смикнувся.
— І часто таке буває?
— Ні, — збрехала Брайс.
Гант лише пильно подивився на неї.
Вона зробила ще крок, припавши на хвору ногу.
— Іноді, — скривившись, виправилася вона. — Прикладу лід. На ранок усе мине.
Якби вона була чистокровною фейкою, то біль у нозі минувся б за одну-дві години. Але знову ж таки, якби вона була чистокровною фейкою, то від її рани вже давно і сліду б не лишилося.
— Ти взагалі її обстежувала? — хрипким голосом спитав Гант.
— Так, — знову збрехала вона і потерла спітнілу шию. А потім, поки він не почав уточнювати промовила: — Дякую за компанію.
— Ага.
Така собі відповідь, але, на щастя, Гант більше нічого не сказав, тож вона прошкутильгала коридором до своєї кімнати і захлопнула двері.
39
Попри те що двері клініки медвідьом виходили на метушливу Стару Площу, Рунн виявив, що всередині панувала блаженна тиша. Стіни приймальні, пофарбовані у білий колір, сяяли сонячним світлом, що просочувалося крізь вікна, які виходили на майже завжди завантажену вулицю, а дзюркіт струмочка невеличкого кварцового фонтанчика на білій мармуровій стійці приємно зливався з симфонією, що лунала з динаміків, вбудованих у стелю.
Він чекав уже п’ять хвилин, поки медвідьма, до якої він прийшов, закінчувала з пацієнтом, і з насолодою вдихав струмені лавандової пари з розпилювача на журнальному столику біля його стільця. Навіть його тіні мирно дрімали всередині нього.
На білому дубовому столику були розкладені журнали і брошури. Останні рекламували все: від видалення шрамів до лікування безпліддя й артриту.
Двері у вузькому коридорі за стійкою відчинилися, з них вигулькнула темна копиця м’яких кучерів і мелодійний голос промовив:
— Якщо у вас з’являться нові симптоми — будь ласка, телефонуйте.
Двері захлопнулися — вочевидь, щоби зберегти право пацієнта на приватність.
Рунн підвівся, почуваючись ніяково у своєму чорному одязі серед теплих білих і кремових тонів клініки, і завмер, чекаючи, поки медвідьма підійде до стійки.
Учора він підійшов до неї, щоб дізнатися, чи не помітила вона чогось незвичного в останках у провулці. Її ясний розум так його вразив, що він напросився зайти сьогодні вранці.
Підійшовши до стійки, медвідьма злегка усміхнулася, а її темні очі привітно засяяли.
Ось воно. Це привабливе обличчя. Не культивована краса кінозірки чи моделі — ні, це була врода у своїй первісній формі, починаючи з великих карих очей, повних губ і високих вилиць. Майже ідеальна симетрія. Її обличчя випромінювало спокійну безтурботність і відчуття усвідомленості. Тоді, у провулку, він не міг відірвати від неї погляд, хоч позаду них лежав скривавлений труп.
— Доброго ранку, Принце.
А ще це. Її прекрасний чистий голос. Завдяки своєму загостреному слуху фейці були чутливі до звуків. Вони чули ноти всередині нот, акорди всередині акордів. Колись Рунн ледь не втік з побачення з молодою німфою, пронизливе хихикання якої більше нагадувало дельфінячий вереск. А у ліжку… чорт, скільком партнеркам він більше ніколи не дзвонив — не тому, що секс був поганий, а тому, що звуки, які вони видавали, були нестерпні? їх було так багато, що й не полічити.
Рунн усміхнувся медвідьмі.
— Привіт, — він кивнув у бік коридору. — Я знаю, що ви зайняті, але сподівався, що ви зможете приділити мені кілька хвилин, щоб поговорити про справу, над якою я працюю.
Одягнена у просторі темно-сині штани і білу бавовняну сорочку з короткими рукавами, які контрастували з її сяйливою коричневою шкірою, медвідьма демонструвала дивовижний рівень спокою і незворушності.
Відьми були дивним, унікальним кланом. Хоч зовнішньо вони походили на людей, їхня могутня магія і довголіття позначали їх як ванірів. Їхні сили передавалися здебільшого по жіночій лінії. Усі вони вважалися повноправними громадянами. Сила, яку вони успадковували, походила з якогось древнього джерела, яке, як стверджували вони самі, було триликою богинею, але час від часу відьми з’являлися і в немагічних родинах. Вони володіли прерізними здібностями: віщунки, воїтельки і зіллєварки, але найпримітнішими у Місті Півмісяця були цілительки. Їхня підготовка була ґрунтовною і доволі тривалою, тож Рунну було незвично бачити перед собою молоду відьму. Певно, вона мала великий досвід, якщо вже працювала в клініці, хоча на вигляд їй було не більше тридцяти.
— Скоро прийде ще один пацієнт, — сказала вона, глянувши через плече Рунна на жваву вулицю за вікном. — Але після цього у мене перерва на ланч. Ви не проти почекати пів години? — Вона махнула у бік скляних дверей у кінці коридору, крізь які просочувалося сонячне світло. — У нас є внутрішній дворик із садом. День сьогодні гарний, тож можете почекати там.
Рунн погодився і, глянувши на табличку на стійці, сказав:
— Дякую, міс Соломон.
Відьма здивовано кліпнула густими, оксамитовими віями.
— О… я не… Це клініка моєї сестри. Вона поїхала у відпустку і попросила мене її підмінити.
Витонченим, наче в королеви, жестом вона знову вказала у бік коридору.
Рунн пішов за нею, намагаючись не надто глибоко вдихати її евкаліптово-лавандовий аромат.
Сонячні промені заплуталися у її густому, темному як ніч волоссі, коли вона підійшла до дверей і штовхнула їх плечем. Рунну відкрився внутрішній терасовий дворик, вимощений шиферною плиткою, з садом лікарських трав. День справді був чудовий, і рослини, які шелестіли і колихалися на вітерці, що повівав з річки, випускали свої заспокійливі аромати.
Відьма вказала на кований залізний столик і стільці біля клумби з м’ятою.
— Я скоро повернуся.
— Гаразд, — сказав Рунн, і вона, не чекаючи, доки він сяде, зникла за скляними дверима.
Пів години пролетіли швидко — здебільшого завдяки шквалу дзвінків, які він отримав він Дека і Флінна, а також кількох капітанів Допоміжних сил. Коли він нарешті відклав телефон, збираючись насолодитися хоча б хвилинкою запашної тиші, скляні двері знову відчинилися.
Побачивши відьму, яка несла важку тацю з чайником, що парував, чашками і тарілкою з сиром, медом і хлібом, Рунн схопився на ноги.
— Я подумала, оскільки у мене ланч, ми могли б поїсти разом, — сказала вона Рунну, який забрав у неї тацю.